#

Київщина пам’ятає: Віктор Осецький із Макарова героїчно загинув, захищаючи рідний край

05.02.2025 13:33
Київщина пам’ятає: Віктор Осецький із Макарова героїчно загинув, захищаючи рідний край
Загиблий Віктор Осецький

Капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни Віктор Олександрович Осецький героїчно загинув 20 березня 2022 року в селі Миколаївка Бучанського району 

Осецький Віктор Олександрович народився 21 липня 1983 року в селі Забріддя Черняхівського району Житомирської області. Закінчив Житомирський агроколедж, призвався на строкову службу і вступив заочно до Поліського агроуніверситету в Житомирі на спеціальність "Агромеханіка". Щоб оплачувати навчання самому, підписав контракт із ЗСУ. Служив у Житомирі та Гуйві, дослужився до старшини, у грудні 2013 року перевівся до військової частини під Києвом на посаду старшини роти.

Віктор був уважним і люблячим сином і братом, завжди, за першої нагоди, їхав до мами, оскільки вона жила сама після смерті чоловіка – батька її сина та доньки, допомагав по господарству, коли хворіла, щиро піклувався про родину.

Восени 2017 року командування направило його на навчання до Львівської академії сухопутних військ. 2018 року повернувся до військової частини у званні молодшого лейтенанта на посаду начальника відділу кадрів та стройового. Віктор був дуже відповідальним, на новій посаді він вивчав досконало кожен наказ і міг дати відповідь на будь-яке питання. Він дуже багато працював, засиджувався на роботі допізна, працював удома, для нього було важливо робити все досконало. На перше місце він завжди ставив інтереси людей, завжди був готовий допомогти. Був дуже цілеспрямованим, порядним, мав конкретну мету і впевнено йшов до неї, дослужившись від рядового до капітана.

Саме там, на військовій службі, Віктор познайомився з Оксаною, із якою згодом створив родину та планував узаконити свої відносини, хоча відомо, що ніякі штампи в паспортах не скріплюють долі міцніше, аніж це робить Бог. Через ряд причин, а головне, через війну, Оксана так і залишилася його цивільною дружиною для всіх. Але для себе і для свого Віктора вона його законна і вірна дружина:

Уперше я побачила його 29 грудня 2013 року, коли командир на шикуванні представив його. Потім спілкувалися по службі та у вільний час, але я почала помічати, що Віктор ставиться до мене інакше, ніж до інших. Він завжди цікавився моїми справами, проблемами, завжди намагався допомогти. Моїй молодшій донечці було 3 роки, коли ми заїхали в гуртожиток військової частини і там почали спілкуватися частіше. Віктор допомагав робити ремонт, грався з малечою і поступово стосунки ставали ближчими. 2015 року він почав уже наполегливо виявляти свою прихильність, а з 2016 року ми почали жити разом. Разом їздили відпочивати, разом виховували мою донечку, яка вже стала нашою і називала Вітю татом, разом робили ремонт у службовій квартирі в Макарові, яку командир виділив Віктору за зразкову службу, разом будували плани на майбутнє... Віктор був дуже ніжним, чуйним і відповідальним батьком, уважним і турботливим чоловіком і взагалі прекрасною людиною, яка завжди допомагала всім.
24 лютого 2022 року він мав бути вихідний, але клята війна змінила все, зламала всі плани і життя... Останній раз ми бачилися 26 лютого, коли Віктор зателефонував і запропонував приїхати в частину, забрати машину (я на той момент нещодавно звільнилася в запас, і ми винаймали квартиру в сусідньому селі, щоб не переводити в іншу школу доньку до закінчення навчального року і до частини ближче дістатися, ніж із Макарова)... Останній спогад – він на КПП, усміхнений, у броніку, шоломі, обійняв, зацілував і пообіцяв, що все буде добре, але в долі були інші плани... Потім ми щодня, як тільки можливо було спіймати зв'язок, спілкувалися телефоном і він завжди казав, що все добре, але я знала, що це зовсім не так...

Віктор героїчно загинув у бою під час штурму військової частини 20 березня 2022 року, за 10 днів до звільнення Київщини. Їх оточили в три кільця – спецназ, десантники і "кадирівці", бій тривав приблизно чотирнадцять годин і сили були зовсім нерівні... Навчений спецназ проти купки зв'язківців... І хоч у наших хлопців були набої, але автомати проти танків не витримали. Того дня разом із Віктором у нерівному бою загинуло ще 9 його побратимів, решта потрапили в полон, і досі там ще 12 осіб. Віктор був важко поранений, але живий, і коли його російська потвора спитала, чи здається він в полон, почувши відповідь: "Ні". Просто нажала на курок... Це було останнє, смертельне поранення в голову.
 
Оксані довелося рятуватися від окупації, вивезти дитину у безпечніше місце:

Я до останнього сподівалась, що він вижив, що, можливо, у полоні, але, на жаль, коли звільнили 1 квітня 2022 року з полону наших дівчат, вони мені повідомили, що Вітя загинув. Це була найстрашніша для мене новина. Ми втратили коханого чоловіка, батька, нашу опору, захисника. Усе, що залишається зараз, – завжди пам'ятати нашого усміхненого Вітю, який обіцяє, що "все буде добре"...

Вона не змогла бути на похороні коханого, тому й досі не вірить, що його нема...

Сусідка і добра подруга родини Осецьких Яна Суботін підтримує дружні стосунки з Оксаною і досі, щиро та тепло згадує про Віктора:

Віктор  Олександрович – добра, співчутлива, безкорисна, безстрашна, благородна, ввічлива, великодушна, дружелюбна, комунікабельна, люб’язна, мудра, мужня, надійна, наполеглива, серйозна, співчутлива, спокійна, товариська, чесна людина. Усі ці риси асоціюються в мене з ним, Людиною з великої літери. Були  ситуації, коли мені була потрібна термінова допомога як зі службових питань, так і особистого плану, то Віктор Олександрович завжди приходив мені на допомогу. Ладив з дітками. Мій синочок любив, коли він робив із ним літачок, часто грав у волейбол і футбол з дітками. Вічна слава Герою!

Побратим Роман Грицан брав участь у бою, де загинув капітан Віктор Осецький та розповів про останню подію, яка сталась під час окупації Київщини:

Приблизно в середині березня 2022 року наша частина вже тиждень знаходилась в оточенні ворога, тому будь-яке, зокрема продовольче забезпечення було неможливе. В цей час ми харчувались запасами, що були в частині, але доводидося їх економити, бо ми не знали на скільки це затягнеться. І от, сидячи на сухих пайках, один на дві, а то і три людини, трапилась ця подія. Під час одного з обстрілів нашої частини ворожою артилерією уламком було вбито дику козу. Ми знайшли її одразу, як закінчився обстріл. Вітя був дуже добрим мисливцем і знав, що потрібно робити, тож взявся за свою, мабуть, улюблену справу. Тоді він її філігранно розробив, а потім ще до вечора вимочував м'ясо, яке відправилось у котел польової кухні. Таким чином Вітя нагодував весь особовий склад, напевне, найсмачнішим м'ясом. На жаль, це була остання дичина в його житті, бо вже за декілька днів ворог перейшов до штурму нашої частини, під час якого Віктор героїчно загинув. Взагалі, це була дуже світла, добра та дуже - дуже гарна людина. Він був справжнім чоловіком, людяність та мужність якого мають слугувати прикладом. Усім, хто його знав, зараз його дуже не вистачає. Насправді історій з Віктором дуже багато, напевно, цілу книгу можна написати. Спи спокійно,брате! Вічна тобі память!

Побратим Сергій Литвинчук знав Віктора по службі з 2016 року. Зауважує, що він був дуже справедливим, впевненим, розумним, допомагав у вирішенні питань службових, як людина міг навчити, роз'яснити і показати: "Він – офіцер із великої літери залишився для мене. Мало таких у нас людей у ЗСУ, на жаль".

Володимир Пестов, побратим капітана Осецького нещодавно звільнився з рашистського полону та проходить реабілітацію і лікування:

Я співчуваю рідним та близьким Віктора і розділяю їхній біль. Віктор – людина щирого серця, великої душі, незламного духу і сталевого внутрішнього стрижня. Він справжній Герой. Під час пекла він завжди був там, де гаряче, там, де страх, смерть. Він її не боявся, він її зневажав. Найкращі перші йдуть із цього світу... Віктор – справжній офіцер, який пройшов службу від солдата до офіцера. Він справжній фахівець своєї справи. Під час полону Віктор часто мені снився, як і в житті: врівноважений, спокійний, твердий і мужній, ніби попереджував про небезпеку, ніби хотів чимось допомогти, як завжди. І допомагав, допомагав своєю твердістю та незламністю. У нього є чому повчитись. Він назавжди залишиться в моєї душі, як справжня Людина. Людина з великої букви, Людина в повному розумінні цього слова.

Командир, полковник Олексій Жуков "Туман" згадує капітана Осецького як людину честі, сили й незламності, що був не лише військовим офіцером, але й прикладом того, як потрібно служити своїй країні:

Його життя  це історія відданості, відповідальності та сили духу. Виконуючи штабні обов’язки, Віктор Олександрович завжди прагнув бути готовим до будь-яких викликів. Він постійно вдосконалював свою фізичну форму, проходив бойові тренування та невпинно працював над собою, розуміючи важливість власної підготовки для успіху команди. Військові частини тримаються на людях, яких називають "локомотивами". Це ключові фігури, без яких неможливе нормальне функціонування підрозділу. Саме таким був капітан Осецький. Плідний, відповідальний, відданий своїй справі  він був тим, на кого можна покластися в будь-якій ситуації. Його вимогливість поєднувалася з турботою: він завжди переймався проблемами підлеглих і дбав про їхній добробут, будуючи справжню команду однодумців. У бою капітан Осецький проявив справжній героїзм. Під час оточення, розуміючи всю небезпеку, він сказав свої останні слова: "Я не здамся в полон, битимусь до останнього". Ці слова стали символом його незламності та готовності стояти за Україну до кінця. Він загинув від смертельного поранення, але його дух продовжує жити в пам’яті тих, хто його знав. Віктор Олександрович залишив по собі приклад мужності, сили волі та відданості. Світла пам’ять капітану Осецькому Віктору Олександровичу. Він назавжди залишиться героєм, який віддав своє життя за свободу та незалежність Батьківщини.

Похоронений воїн у рідному селі Забріддя на Житомирщині.

У захисника залишилися мама, сестра, цивільна дружина та прийомна донечка, яку він любив як рідну.

Указом Президента України від 20 квітня 2022 року № 265/2022 капітан Віктор Осецький за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).


Пробач мені, моя кохана втіхо,
Бо я не вірю, що тебе нема.
Мені здається – ти кудись поїхав,
Тому так довго я живу сама...
Й воєнна не кінчається зима...

Вічна і вдячна память воїну Віктору! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.

Читати "Моя Київщина" у Facebook
Тетяна Іванчук
письменниця