Київщина пам’ятає: 19-річний вихованець ДЮСШ "Зміна-Білий Барс" Олександр Колонюк загинув за Україну

Загиблий Олександр Колонюк

Солдат, гранатометник 1-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти військової частини А3488 ЗСУ Олександр Колонюк "Скорп" із Білої Церкви загинув 15 травня 2023 року поблизу населеного пункту Іванівське на Донеччині

Олександр Олександрович Колонюк народився 24 жовтня 2003 року в місті Біла Церква. Він був довгоочікуваним, вимоленим дитям. Одразу після народження Саша потрапив до реанімації, він перестав сам дихати. Через три дні його забрали в реанімаційне відділення в місто Боярка, де лікарі робили все можливе, щоб врятувати його життя. Мама постійно молилася і вірила, що все буде добре. Хоча лікарі не давали втішні прогнози на його подальший розвиток, та все ж мама не опускала рук і з Божою допомогою робила все, щоб син був здоровий. Виконувала всі рекомендації лікарів (ліки, масажі, плавання, емоції і т.д.). Після виписки кожні дві неділі їздили на огляд до лікарів, ближче до року відвідування стали раз у місяць, потім ще трохи рідше. Ще до року хлопчик почав розмовляти і ходити, у віці одного року він розповідав дитячі віршики. Навіть лікарка, що вела Сашу, була здивована, адже після такого діагнозу, попри лікарські прогнози, він був дуже розумний і розвинений, і казала, що в її практиці це вперше. Із трьох років почав займатися спортивно-бальними танцями. У 2010- 2021 роках навчався в Білоцерківській спеціалізованій школі №12 із поглибленим вивченням інформаційних технологій. Він завжди з усіма товаришував, його любили і поважали друзі, був добрим, відкритим, веселим, красивим, чуйним, завжди згуртовував всіх, мав талант дарувати посмішку, був душею компанії, дуже не любив коли плачуть. Завжди всім допомагав, знаходив спільну мову, як з малими дітьми, так і з дорослими, кожної неділі ходив до Церкви. Хлопець був гіперактивним, тому почав займатися в цирковій студїї, додатково вивчав англійську мову, брав участь у конкурсах гумору та сатири, навіть якось пощастило розповідати гуморески в театрі імені Саксаганського.

Ще йому подобалося кататися на ковзанах. У віці дев’яти років тато записав сина у хокейний клуб "Білий Барс". Йому дуже сподобався цей вид спорту, тому він залишив інші гуртки та почав серйозно займатися хокеєм, був нападником. На ігри їздили по всій Україні, командою займали призові місця. У старшому віці перейшов в аматорську команду, де займався до початку повномасштабного вторгнення. Після закінчення 11-го класу хотів поступити в НАВС, але трохи запізнилися з подачею документів. Мріяв про машини і хотів розумітися в них, тому, щоб не втрачати рік, вирішив піти навчатися в Білоцерківське ПТУ ім. П.Р. Поповича, де здобув професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів; водія автотранспортних засобів категорії "С". Там навчався у 2021-2022 р.

Коли почалося повномаштабне вторгнення, батько Олександра Олександр Анатолійович у перший же день пішов на захист. Саша сказав, що також хоче йти, але на той момент йому було лише 18 років, і у військоматі його не взяли. Попри всі відмовляння батьків, він все-таки шукав, як і куди піти, щоб бути корисним і допомагати захищати своїх рідних і країну. Він записався до місцевого ДФТГ і в той же час постійно просився, щоб батько допоміг йому записатися в ЗСУ. Звісно, батьки були категорично проти того, щоб їхній син йшов служити, і робили все, щоб його нікуди не взяли. Вмовили подати документи до інституту, так як в нього були непогані бали, то він із легкістю поступив, але продовжувати навчання не захотів, бо товариш пообіцяв, що їм допоможуть потрапити до ЗСУ. І вже наприкінці 2022 року він, нічого не сказавши своїм батькам, поїхав з товаришем в інше місто, де їх по домовленості влаштували до лав ЗСУ. Його усі відмовляли: рідні, друзі, батьки друзів, але він все одно нікого не послухав і казав: "А хто, як не я?" Підписавши контракт, пройшов навчання і вже в березні потрапив у 5-ту штурмову бригаду 24-й штурмовий батальйон "АЙДАР" на східний напрямок. Завдання виконували під Бахмутом.

Мама Маріна Олександрівна розповідає:

Коли син їхав на завдання, завжди писав: "Люблю вас". Коли вертався: "Живий, здоровий". 14 травня 2023 року, повернувшись із бойового завдання, привітав мене з Днем матері . Ми дуже довго говорили по телефону, було таке відчуття, що він не міг наговоритися, наче відчував, що це востаннє. І тоді востаннє ми чули голос свого синочка. Перед виходом, він як завжди написав нам: "Люблю вас". Це було його останнє повідомлення. 16 травня 2023 року ми отримали страшну звістку, що 15 травня 2023 року, виконуючи бойове завдання, наш синуля отримав важке поранення, несумісне із життям. Перед боєм, як ми дізналися пізніше від побратима, він ще встиг почистити його автомат, бо й у цій справі був найкращим.  Для всіх нас це важка втрата. Навіть побратими казали, що для них це була найважча втрата, бо він був найкращий у всьому, хоча й наймолодший, але мудрий не по роках, завжди всіх підтримував, жартував, піднімав бойовий дух. Нашому Янголу – Герою назавжди 19...
Він дуже любив свою сестричку і чекав її ще з трирічного віку, але через те, що він мені важко дався, і весь час ми приділяли йому, то про другу дитину я навіть боялася думати. Він просив у нас, у Бога, (писав записки в церкві), писав листи діду Морозу і Святому Миколаю, щоб подарували йому сестричку. Тому, коли вона з'явилася, він дуже зрадів, любив її, глядів, захищав, ні в чому їй не відмовляв. Нам дуже його не вистачає...

Найкращий друг Олександра, товариш дитинства та юності Вячеслав Маліна досі не може повірити, що його вже немає:

Він був не просто другом, був душею нашої компанії, нашим двигуном. Вічно усміхнений, життєрадісний, сповнений енергії – він не міг сидіти на місці, завжди щось вигадував, завжди підбадьорював. Він був тим, хто ніколи і ні на що не скаржився. Навіть у якісь складні моменти вмів так легко і невимушено сказати: "Ти себе накручуєш. Усе буде добре". Коли Саня вирішив у свої 19 піти на війну захищати Україну, ми сперечалися. Я казав: "Зачекай ще. Тобі тільки 19, може ще рано?" Але він вже все вирішив. Саня такий… Сказав, як відрізав. Уже тоді він зробив свій вибір – вибір воїна. Саня безстрашним і відданим був завжди, не тільки на війні, а й в мирний час. Пам’ятаю, як ми взимку, 15-річні хлопці, пішли до ставу. На воді була вже крига, ми ковзалися. Та раптом під моїми ногами крига тріснула і я почав тонути. Саня не розгубився, він не вагався ні секунди – кинувся мене витягувати. Він врятував мені життя. Дякую долі за такого друга. І хоча його немає серед живих, але його вчинок, його доброта, відданість завжди житимуть у моєму серці. І я не забуду. Я завжди нестиму його пам’ять, бо він мені подарував можливість жити. Дуже шкода, що я не можу своєму найкращому другу дитинства і юності дати цієї можливості… Біль...

Мама Сашкового товариша пам’ятає його ще зовсім хлопчиськом – вічно непосидючим, із сяючими великими очима, які світилися життям. Він не тільки навчався з її сином в одному класі, не тільки разом відвідував хокейний клуб, вони були справжніми друзями. Усе робили разом – грали у хокей, складали іспити, мріяли про майбутнє, як і всі юнаки:

Саша завжди хотів бути корисним. Із яким би проханням до нього не звернулася, він ніколи не відмовив. А потім прийшла війна. Саня перший записався в ТРО, а згодом вирішив піти добровольцем захищати Україну. Пам’ятаю, як він завітав до нас, якраз чоловіка відпустили додому, як ми вмовляли Сашка не поспішати, обдумати все. Бо для нас він ще дитина. І як тільки не переконували, що ще час настане, що є ще досвідченіші чоловіки, старші такі як мій чоловік, як його тато, що це не іграшки… Він відповів, що все це він розуміє, знає, усвідомлює, але рішення вже прийнято. Мій чоловік до цих пір картає себе за те, що не підібрав тих слів, які б могли змінити рішення Саші. Йому було всього 19, а в серці – цілий океан доброти і хоробрості. Це унікальне поєднання таких рис у ньому завжди захоплювало і радувало. Я пам’ятаю той день, коли він зайшов до нас востаннє. Усміхнувся, сказав: "Не хвилюйтеся, усе буде добре". І ми чекали, що все буде так, як він сказав. А потім прийшла страшна звістка. І зараз немає тієї радості. Світ став темнішим. Є тільки спогади. Теплі, світлі спогади. Сашуня залишиться назавжди для мене тим хлопчиком із щирими очима, який любив життя і не боявся боротися за нього. Він Герой! Погодьтеся, що далеко не кожен дорослий чоловік готовий піти на війну, знаючи, що можна не повернутися додому. Його подвиг – це не лише приклад мужності, а й біль, що не вщухне в серцях рідних і друзів, а особливо в батьків. Скоро річниця його загибелі. Ми згадуємо Сашуню з болем і з вдячністю. Його дитинство, мрії та подвиг залишили глибокий слід у серці. Герої не вмирають – вони живуть у пам’яті народу, у пам’яті тих, хто його знав і любив.

Аня Пушка, однокласниця Олександра, поділилася щирими спогадами про нього:

Саша був і залишається нашим другом, бо нам досі складно усвідомити те, що його немає більше серед нас. Але спогади про нього живуть, і ми пообіцяли самі собі, що не забудемо про нього і про ті часи, які вдалося провести разом! Він був хорошим і справжнім другом, на свій вік був справжнім чоловіком, який мав гарне виховання і був душею нашої компанії. Йому першому хотілося телефонувати та перепитувати, чи точно він буде присутнім на якомусь святі чи іншій нашій зустрічі! Ми щиро любили його за всю його завжди позитивну енергетику, наші шкільні часи були наповнені гумором і щасливими днями, бо серед нас був Саша! Моїм найяскравішим спогадом є те, як ми зустрічали світанок після випуску, як стояли разом з ним, бажали один одному щасливого майбутнього і дякували за все, що було за часи дружби, Саша залишив після себе багато спогадів, але найголовніше, що всі ці спогади приємні і щемливі водночас. Його життя можна описати словами: "Він був світлою людиною в нашому минулому житті і приклав свої зусилля для того, щоб ми мали світле майбутнє".

Ще одна подруга дитинства, однокласниця Аріна назавжди запам’ятала Сашу енергійним, авантюрним, радісним та сповненим любові до інших молодим хлопцем:

Саша був людиною, яку складно описати кількома словами. Перше, що спадає на думку, коли згадуєш його, – це лояльність. Якщо хтось був дорогий йому, він готовий був зробити, без перебільшення, усе для того, щоб при потребі допомогти цій людині, і він не раз це робив. Він ніколи не казав, що піклується, його способом сказати це була фраза: "Якщо щось трапиться – одразу телефонуй мені, в будь-який час, в будь-якій ситуації, я прийду і допоможу». Саша завжди це казав при прощанні. Спочатку це звучало трохи кумедно, ми були дітьми, Саша був невеликим хлопцем, який дуже любив шукати пригоди. Але з часом, коли він подорослішав, змужнів, ці слова набули справжнього значення. Друге, що спадає на думку – це сімʼя. Саша був неймовірно відданим своїй родині, а його зв'язок із мамою був особливим – таким теплим і глибоким, що це стало для мене справжньою рольовою моделлю. Його турбота про молодшу сестру теж була безмежною. Він ділився зі мною своїми хвилюваннями щодо її майбутнього і відчував величезну відповідальність за неї. Йому було важливо завжди бути поруч, опікати і допомагати. Саша був людиною, яка ніколи не думала про себе, якщо інші були в біді. Він не питав, чи потрібна допомога – він просто брав і робив, навіть якщо це було на шкоду йому самому. Особливо важко він переживав моменти, коли вважав, що міг допомогти, але зробив недостатньо, навіть якщо він не міг знати, що людина була у біді. Це не давало йому спокою, і він часто говорив, що боїться знову не помітити чужого болю, не бути поруч. Рідні люди були всім для Саші. Це дійсно те, що його характеризує в першу чергу: любов до рідних і самовідданість заради любимих. Його бажання допомагати людям і захищати своїх близьких було сильнішим за страх і сумніви. Він був людиною з великим серцем, яка жила заради інших. За своє життя я не зустрічала більш щирої та доброї людини. Вічна слава Герою!

Катерина Дем’янчук разом з Сашком після школи майже кожен день ходили тренуватися на льодову арену:
«Найкращим спогадом було те, як у вільний час, ми приходили кататися, та зазвичай змагалися в тому, хто з нас швидше. Також чудовим спогадом лишаються літні канікули, як ми каталися на велосипедах, ходили на прогулянки, на річку. З Сашком повʼязано дуже багато приємних та позитивних спогадів, які назавжди залишаться в моїй памʼяті».
Дуже близька із Олександром була двоюрідна сестра Даша. І хоч минуло вже майже два роки, відколи немає брата, вона і досі не може усвідомити цю втрату. Їй важко прийняти той факт, що його більше немає поруч, що більше не зможе почути його голос, побачити його усмішку, обійняти його:
«Саша був не просто моїм братом — він був частиною мого життя від самого народження. Наш зв’язок був особливим, глибоким і щирим. Я пам’ятаю тільки теплі моменти, сповнені радості, підтримки та безмежної любові. І зараз мені бракує слів, щоб передати, наскільки сильно я сумую за ним. Якби була бодай найменша можливість повернути його хоч на мить, хоч на секунду, я віддала б усе, щоб знову почути його голос, побачити його поруч, просто посидіти разом за одним столом, як раніше, сміятися, жартувати, згадувати дитинство… А наше дитинство — це окрема історія. Ми були нерозлучні. Я досі переглядаю наші старі відео, де ми разом, пліч-о-пліч, щасливі та безтурботні. Ми проводили разом майже всі вихідні, всі канікули. Чи у нас вдома, чи в нього в квартирі — ми завжди вигадували собі розваги, гралися, дуркували. Нам було байдуже, що інколи батьки сварили нас за витівки, адже головне було те, що ми разом… І тепер, коли його немає, у серці залишилася порожнеча, яку нічим не заповнити. Але я знаю одне: спогади про нього назавжди житимуть у моєму серці. Він назавжди залишиться частиною мене. Коли я дізналася, що Саша вирішив піти на війну як захисник у лавах Збройних Сил України, це стало для мене справжнім потрясінням. У голові відразу виникли дві суперечливі думки: з одного боку, я хотіла підтримати його рішення, адже знала, наскільки для нього важливі честь, обов’язок і любов до Батьківщини. Але з іншого боку – мені хотілося вберегти його, захистити від небезпеки, зробити все, щоб він залишився вдома, у безпеці. Такий вибір дався йому нелегко, але я бачила рішучість у його очах. Він не міг стояти осторонь, коли його країна потребувала захисту. І хоча серце стискалося від тривоги, я розуміла, що відмовити його було неможливо. Після цього все змінилося. Кожна наша розмова набувала особливого значення, кожне повідомлення чи дзвінок ставали безцінними. Я ловила кожне його слово, запам’ятовувала його голос, бо десь у глибині душі було відчуття, що війна може забрати у мене найдорожче… Навіть зараз я згадую один особливий момент… Коли Саша вже був на війні й виконував завдання, я страшенно боялася йому писати. Боялася того, що не отримаю відповіді, що моє повідомлення залишиться непрочитаним… Але попри страх, я все одно знаходила в собі сили надсилати йому короткі слова підтримки, бо знала, як важливо для нього відчувати, що ми всі чекаємо його, що ми поруч, хоча й на відстані. Та є фраза, яку я ніколи не забуду. Я пам’ятаю, як він говорив мені: «Даша, а хто, як не я?» У цих словах – увесь він. Його сила, його відданість, його безмежна любов до рідної землі й до нас усіх. Він знав, на що йшов, і робив це заради України, заради майбутнього, заради нас. І саме ці слова я бережу в своєму серці, як найбільший спогад про нього… Моя перша і єдина думка того дня, 16 травня, була якнайшвидше поїхати додому, щоб встигнути попрощатися з ним. Це було єдине, чого я хотіла в той момент. Я не могла і не хотіла в це вірити, але, на жаль, реальність була невблаганною… Того дня життя забрало частину мого серця. Відтоді я більше не відчуваю тієї життєвої радості, яка була раніше. Усе ніби розділилося на «до» і «після». Для мене Саша – це не просто брат. Це мій найголовніший герой, мій найсильніший захисник, мій ангел-охоронець. Він зробив для мене, для нашої сім’ї, для всієї України щось безмежно важливе – він пожертвував собою заради нас. Його відвага, його сила, його любов до рідної землі назавжди залишаться прикладом для мене. І хоча фізично його немає поруч, я відчуваю, що він завжди зі мною, що він оберігає мене з небес…»

Побратим Дмитро «Самурай» згадує Сашу як високодуховну та сміливу людину: «Він був неодноразово зі мною в бою, сміливості такої, як у нього, я не бачив, а за час, що я з ним спілкувався, він став мені братом. Вічна пам'ять і пошана Герою...»

Поховали Олександра Колонюка у місті Біла Церква на Алеї Слави.

У нього залишилися мама, тато, молодша сестричка Маргаріта, рідні, дівчина і багато друзів.
Захисник нагороджений орденом «За Мужність» lll ступеня  (посмертно).
Йому посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Білоцерківської міської територіальної громади».

Вічна і вдячна пам’ять воїну Олександру!
Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.