Київщина пам’ятає: Володимир Шевченко із Богуславщини віддав життя за Україну

Загиблий Володимир Шевченко

Водій-санітар медичної машини в/ч А 2167 72-ОМБР імені Чорних запорожців Володимир Шевченко загинув на Донеччині.

Володимир Сергійович Шевченко народився 3 вересня 1977 року у звичайній сільській родині з села Медвин. Навчався в Медвинській середній школі (зараз Медвинський ліцей). Закінчив школу, відслужив, як годиться, строкову службу на Рівненщині у 1995-1997 рр. Після служби повернувся в село та довгий час працював у рідній школі різноробочим, захоплювався риболовлею та бджолярством, а ще столярством.

Із 2011 року Володимир проживав у Богуславі та працював в аварійній бригаді Богуславського водоканалу. Уперше потрапив в зону АТО в 2015 році, де прослужив півтора року сапером (напрямок Донецьк-Луганськ). Одразу після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Володимир пішов воювати на схід. У запеклих боях поблизу міста Торецьк Донецької області 18 червня 2022 року боєць загинув від несумісних із життям поранень, отриманих унаслідок ракетного обстрілу.

Одружений, власних дітей немає, але дуже любив доньку дружини Оксани Каріну та своїх племінниць. Володимир був добрим хрещеним батьком та вірним другом. Однокласник, кум та товариш Володимира Олександр Ткаченко пам’ятає, що з ранніх літ юнак захоплювався технікою, власне, мотоциклами. А ще дуже любив доглядати за бджолами. Ще один однокласник Олег Довбненко пригадує:

Найяскравіші особисті спогади в шкільні роки про нашу рибалку. Чомусь ми вирішили у випускному класі на 9 травня прогуляти парад ("злочин" на той час) і о 5-й ранку велосипедами поїхали на ставок Мирський у центрі села. Поки я прив’язував надувний човен, відчув, що на ноги полилася вода, злякався, що порвався човен, а в цей час за спиною Вовчик заливається сміхом: "Це я карася перевернув!". Виявляється, поки я вовтузився із човном, Володя встиг закинути вудку, зловити карася й набрати повний пакет води для нього (останній благополучно вивернув на дно). Після школи кожну нашу зустріч я починав словами: "А пам’ятаєш того карася? Ще сходимо на рибалку?". Але не судилось…

Коли вже був інтернет, я одного разу під час зустрічі запитав у Володі, чому не має його ніде в соціальних мережах, на що він відповів: "Я цього не розумію, чому люди так люблять виставляти свої фото напоказ, вихваляються, які вони гарні, чи що?". Це весь його характер – ніколи не "вилазив" на перший план і не любив вихвалятись.

Перед тим, як його призвали в АТО, він розповів наступне: "Викликали нас у військкомат, приїхав за повісткою, довго чекав в коридорі, потім підійшов сам до воєнкома і сказав: чому Ви нас тут тримаєте? Раз потрібно, я готовий хоч зараз. Відправляйте!".
Останнього разу ми з Вовчиком зустрілись у селі восени 2021 року. Я запитував, як на війні, на що він відповів у своїй манері: "А що розповідати? Потрібно було, то воював…". Останнім часом він жив у Богуславі, тому я не знав, що Володя із самого початку повномасштабної війни на фронті. Мені повідомляли, що нібито його не призивали, тому я був за нього спокійним, узнав тільки після його загибелі…

Таким він мені запам’ятався: тихим, спокійним, щирим, веселим, не любив вихвалятися, а коли потрібен був Батьківщині – не задумуючись пішов її захищати.

Про Володимира схвально відгукнулася і його вчителька Раїса Даценко, яка протягом шести років була його класним керівником:

Володя був дуже ввічливий, добрий та товариський, завжди приходив усім на допомогу. Запам’ятала його усміхненим із дитинства, і в дорослому віці, коли працювали поряд в одній школі.

Посмертні нагороди за участь в АТО/ООС та за військову відвагу в російсько-українській війні має отримати родина загиблого воїна.

На жаль, війна забирає до небесного воїнства найкращих: тих, що вміли жити і господарювати на землі.

Вічна і вдячна пам’ять Герою!