Київщина пам'ятає: боєць батальйону оперативного призначення ім. Героя України генерала Кульчицького Олег Дога

На перше місце у своєму житті він поставив захист Батьківщини та всіх нас від російських бойовиків, і, попри всі вмовляння рідних, відправлявся на фронт знову й знову – сьогодні ми схиляємо голови перед світлою пам'яттю Доги Олега В'ячеславовича

Він народився 18 березня 1981 року на Миколаївщині, звідки його родина згодом переїхала до села Гребля Переяслав-Хмельницького району. Там він працював у приватній охоронній фірмі. Брав активну участь у подіях Революції Гідності, адже не міг залишатися осторонь. Пізніше в числі перших добровольців з Євромайдану вступив до 1-го резервного батальйону Національної гвардії України, уклавши контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ.  

Батько бійця, Олександр Васильович,  розповідав: "Син пішов на війну добровольцем на початку квітня прямо з Майдану. Як ми його не зупиняли, навіть на коліна ставали перед ним, аби не йшов, а він не послухав нас. Казав: "Хто, як не я, захистить вас та мою донечку від російського агресора". Кожного дня ми переписувалися з ним. Аби нас не засмучувати, про війну він не писав ані слова. Казав, що в нього все добре, а кожного вечора надсилав повідомлення: "Спокійної ночі вам, папа й мама". Я їх всі до одної зберігаю, і не знаю чи видалю колись з телефону. Останнє ж повідомлення від сина отримав за півтори години до його загибелі. Як і завжди, про погане в ньому не йшлося, хоча він вже їхав визволяти своїх товаришів з полону. Я тоді йому написав, що ловлю рибу, і щоб він беріг себе. "Ось закінчиться війна, підемо на рибалку разом", – таку відповідь я отримав від нього востаннє. За три тижні до смерті Олежик приїжджав у відпустку. Аби хто чув, як ми благали його не повертатися в зону АТО, а він і слухати нас не хотів. Казав: "Ні, тату, дезертиром я не буду. Я поїду до своїх хлопців, аби в них не пропав бойовий дух". Він був дуже щирий, останнє віддавав нужденному".

Бойові товариші справді його цінували. Старший солдат резерву Володимир Бойчук написав про нього: "Ми разом навчалися у Нових Петрівцях. Запам’ятався його впевнений погляд, який немовби свідчив, що є ще козацька кров у наших жилах. Він розповідав про те, що вдома в нього залишилася маленька донечка, яку він дуже любив. Олег ніколи не ховався за чужі спини, був щирим, добрим, людяним. У бій на передову завжди йшов, як востаннє".

28 серпня 2014 року колона підрозділів Нацгвардії та ЗСУ, що рухалась на допомогу силам АТО за маршрутом Дебальцеве-Вуглегірськ, потрапила в засідку в районі селища Комісарівка. У результаті озброєного нападу Олег отримав смертельне кульове поранення. Його поховали в рідному селі.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Герой нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).