Поетеса Надія Красножон: Раджу пізнавати себе, свої можливості, розвивати себе

"Моя Київщина" розповість про поезію та життя Надії Красножон

"Пишу, коли є що сказати", - так скромно визначила своє творче кредо Надія Красножон. Народилася Надія Красножон 4 листопада 1936 року в селі Ядлівка на Чернігівщині (нині село Перемога, що у Баришівському районі Київської області). З діда-прадіда - козацького роду. Батько Григорій Олексійович (1905-1941 р.н.) та мати Христина Панасівна (1905-1983 р.н.) були колгоспниками. У сусідньому селі Русанові закінчила семирічку, згодом Київський  геологорозвідувальний технікум. 15 років працювала в геологорозвідувальних експедиціях поза межами України. Заочно закінчила Новосибірський  електротехнічний інститут. Працювала на підприємствах ВПК. Тепер - на пенсії.

Пише з дитинства. Перша книга поезій «Межа»  вийшла  у 2008  році,  друга  «Навколишній світ» - у 2016  році, третя збірка «Букет» побачила світ у 2017 році. Член Всеукраїнської творчої спілки «Літературний форум». Наразі авторка має підбірку нових віршів ще на одну книгу.

За сухою статистикою цих  подій, цифр і  дат, насправді, стоїть  довге, важке, цікаве, сповнене творчого неспокою, несподіванок, пригод, успіхів  та негараздів, життя. Життя, в якому було все, крім розчарування. Життя гідне подиву та наслідування.

З  інтерв’ю з Надією Красножон, взятого Фондом «Наша Перемога», який успішно опікується мешканцями будинку пристарілих, а також  підтримує  Надію  Григорівну в питанні  друкування та реалізації її книг, кошти від якої авторка люб'язно передає на потреби закладу, в якому проживає:

"Раджу пізнавати себе, свої можливості, розвивати себе, займатись тією справою, до якої лежить душа. Не здаватися відразу, наполегливо йти до мети. Тоді справа буде успішна.

Нещирість - найстрашніше в людині. Намагайтеся бути подалі від таких людей. Потрібно постійно пам`ятати, що вони можуть у будь-який момент підвести, що не завжди можна їм довірятись. А якщо зустрів щиру людину, то бережи стосунки з нею.

Чи може людина бути щасливою? Аякже! Не завжди, але більшу частину свого часу людина може бути щасливою: це особисті відносини, це задоволення своєю діяльністю, зацікавленність навколишнім світом, наукою, літературою, містецтвом, мрії про те, що ти хочеш побачити та відчути. Людина, яка всім цим наповнена - щаслива. 

Якщо мені вдається реалізувати те, що я задумала, то це, безумовно, викликає шастя. Я надихаюсь оточуючим світом, в мене є досвід спілкування з різними цікавими людьми, я багато бачила - майже всю Україну, і Схід, і Сибір. Це настільки захопливо, що залишилось і у враженнях, і залишається у віршах.

Бувають, звісно, розчарування та втрати. Якщо немає сили пережити це, то людина страждає. Але я вірю, що неможливо розчаруватися в цілому житті. Є невдачі, є біль, але потрібно йти далі.  Вірити в щастя, цінувати його. Берегти здоров`я. Бути оптимістами".

Надія Красножон – оптиміст  в житті і в творчості, доки дозволяло здоров’я, брала активну участь у соціальному житті, різноманітних творчих заходах, довгий час грала в  місцевому самодіяльному театрі,  зберегла  теплі дружні стосунки  з вчителями та учнями  місцевої школи в с. Перемога  Баришівського  району. Тепер, коли доля  розпорядилася так, що  Надія Григорівна  живе  в  будинку пристарілих, то саме учні приносять їй потрібну  літературу з бібліотеки,  разом з вчителями вітають з днем народження, святами, допомогають  в організації та беруть активну участь у проведення  презентацій її книг. А ще   рішенням педколективу місцевої  школи до шкілької програми задля ознайомлення та вивчення включено вірші Надії Красножон. Пісні на її вірші  виконують сільські творчі колективи.

Екземпляр книги Надії Красножон "Букет" з присвятою автора вручено учням та керівнику Олені Винокуровій Золотівської філії Попаснянської Дитячої Школи Мистецтв, що на Луганщині. Надія  Григорівна, так як  і інші резиденти  будинку  пристарілих в  Перемозі,  часто отримує до свят малюнки  та аплікації дітей. От і передала дітлашні в подарунок збірку поезії та прози  на добру згадку, ще й спеціально написала для них вірш.

Надзвичайно  працелюбна,  вона черпає натхнення там, де його, по правді  кажучи, могло й не бути,  де практично не буває тиші, так потрібної для  Музи, творення, осмислення, співставлення, де акумульовано  скільки людського горя, болю, самоти, що мимоволі відсувається  на задній план щось особисте, незначне  й мізерне.  Розлогі  філософські поетичні роздуми про життя, про ситуацію в країні, про війну, про хліб щоденний та рідну  землю, про пори  року, про стихії, рослини, особливо квіти,  про міста  й села, про  звичайний букет   на вікні  та річку, цікаві, дотепні, зрозумілі віршики для дітей, про шкільні  предмети, зрештою, про  все, що нас оточує,   на чому  в щоденній суєті  можемо і не спинити погляд.

Проза Надії  Григорівни  коротка, але, напрочуд, змістовна і щемлива.  В цієї  невеличкої  жінки  слабке тіло, але міцний дух, твердий характер, м’яке та щире  серце, яке відчуває та цінує  все прекрасне, що нас оточує, забуває образи та пам’ятає добро, творить  і пише, незважаючи ні на що.

                   
Букет
Букет цвіте на підвіконні -
То квіти польові, знайомі:
Жовтець ,  і кашка, і цикорій,
Волошки і травинки з поля.
Його краса така тендітна,
Для серця мила  і привітна,
Так щиро  в очі  заглядає
І у дитинство повертає.
Немало років проминуло.
Багато вже чого забулось.
І де б не був ти в часі лету -
У космосі чи на планеті -
Цей спогад лагідно прилине
І нагадає Україну.
Теплом війне на барви, звуки
І нам, і дітям,  і онукам.
Сягне від роду і до роду -
Нема вкраїнцям переводу!
Весна
Посміхнувся  Ярило,
Йде в поля і луги.
Непомітно, безсило
Тануть білі сніги.
У вінку  і намисті
Поспішає весна
І стрічки кольористі
Розстеляє вона.
Зеленіють з розбігу
Вже озимі здаля.
Між хустинками снігу
Розчорнілась земля.
В ній тривога єдина:
Хто засіє? Зіжне?
Обберуть селянина?
Не продайте мене!
А гілки  й бруньок низки,
Й пагінці  молоді.
Бродять долом берізки
По коліна в воді.
Журавлі повертають
З чужини на свій став,
Котрі  не забувають,
Де з'явився й зростав.
Чорнолози розкішні
Дарували весні
Свої котики пишні
Під пташині  пісні.
Забриніли  веснянки
І   мерщій   з  забуття
Повертали щоранку
В українське буття.
Туман
Все немов розчинив туман :
Ані дощ, ані  сніг  - обман.
Повисає серед живих,
Та зросити не може їх.
Той обман, що життя псує,
Чорне білим тоді стає,
Не сприй має його душа,
Найрідніша стає чужа.
Засмітились  шляхи добра.
Та для сонця прийде пора!
І розтануть тумани змов,
Біле білим засяє знов!

Білий кінь
Дзвінка прозора  далечінь.
В степу пасеться білий кінь.
Трава зелена  запашна,
Йому потрібна лиш вона.
Після робіт на схилі дня
Вже напоїв свого  коня
Хазяїн і сюди  пригнав,
На ноги путо зав'язав.
Щипає кінь собі траву,
Відпочиває наяву.
Аж раптом чує  тупіт, шум:
На волі мчить коней табун.
І заіржав тут білий кінь
На фоні кінських тупотінь.
Віін пострибав за табуном,
Що вже пилюку зняв стовпом.
Цупкеє путо   ріже  ноги,
Та підганя його  тривога,
Що не догнати табуна,
Але  зусилля  недарма.
Бо розірвалось теє путо.
Кінь міг щосили  повернути.
За табуном летів, як  птах,
На закривавлених ногах.
Догнав  табун той білий кінь,
Мчить з табуном  у далечінь.

Не засліплюймось
Не засліплюймось  в жоднім терміні –
Бо яскраве  не завжди світ.
Поблищить і загасне в темряві,
Не вертає до сонму літ.
А історія має відгуки
Як зірки запевняли нас.
Попадали у тінь провідники,
І прогавили ми той час.
Не засліплюймось, бо втрачаєм
Вірне бачення рис життя,
Спотикаємось, потім каємось
І  вертаємось до пуття.
Не засліплюймось, а вдивляймойся
У майбутнього глибочінь
Просто, щиро. І визначаймося,
Що  можливе на далечінь.

Тетяна  Іванчук, "Моя Київщина"