Заввідділенням Баришівського центру соцобслуговування Любов Орел: У нас є свій ангел-охоронець, який допоміг відновити установу після окупації

Любов Орел

 «Моя Київщина» спілкувалася із Любов’ю Леонідівною Орел, завідувачкою відділенням стаціонарного догляду для постійного або тимчасового перебування одиноких непрацездатних громадян та людей похилого віку Баришівського селищного територіального Центру соціального обслуговування та надання соціальних послуг. Говорили про жахи окупації, відновлення, відбудову та роботу соціального закладу, що знаходиться у селі Перемога Баришівської громади

-Пані Любо, розкажіть, будь ласка, коли село Перемога було окуповане? Ваші дії на той момент.

- Про початок війни дізналися  як і всі  українські люди від страшенних вибухів та дзвінків рідних про те, що росія напала на територію України.  Звісно, що був розпач, гнів, взагалі, передати словами неможливо, що відчували на той момент, але знали, що є робота, є люди, за яких відповідаєш, тому найперше поставили для себе пріоритети: якщо вже війна, то може не бути електроенергії, газу, потрібно забезпечити людей водою, їжею невідомо на який час. У кого була така можливість, привезли балони, плити, заправили балони газом на заправках, причому скрізь були шалені черги. У магазинах скупили продукти довготривалого зберігання, аби були впевненими, що люди не будуть голодні, хоча запас був великий: нам допомогли фермери, передали борошно, олію, цукор. Колектив прийшов на роботу, всі надіялися, що це на добу – дві, і через деякий час все буде добре, закінчиться цей кошмар. 

Але 28 лютого прийшли на роботу та дізналися, що російські війська просунулися в сторону села. Десь близько 16.30-16.40 почули страшенний гуркіт - і буквально через пів години на територіі нашого закладу з’явилися російські війська і ворожа техніка. Згадувати дуже важко. Ми розуміли, що з цим доведеться жити, але ніхто не очікував, що це буде так швидко. Не вкладалося в голові, що саме ті люди, що називали себе «братами», ходять по нашій території як в себе вдома.  Розпач був сильний, але ми трималися, виду не подавали. Звісно, що зміна не пішла додому. З 28 лютого і по 14 березня всі залишалися на роботі.

Наші підопічні не одразу взнали, що почалася війна, більшість з них не розуміли, що робиться навколо, чому закривали великими матрацами вікна, маскували світло, чому на роботі до цих пір одна і та ж зміна.

- Як Ви вважаєте, чому не було вчасно евакуйовано таку вразливу категорію людей?

- Я думаю, що вчасної евакуації не було, бо ніхто не очікував, що все дуже серйозно, а коли зрозуміли, то було пізно ризикувати, бо сполучення між Баришівкою і Перемогою вже не було – був підірваний основний міст, яким ми завжди їздили.

Поки був зв’язок, дзвінки від керівництва не переривалися, керівництво намагалося домовитися із окупантами, щоб передати для закладу їжу, але отримали відповідь, що про це не може бути й мови. Росіяни давали нам якісь свої пайки, але ми їх не потребували, бо, насамперед, потрібні були деякі індивідуальні медичні препарати для наших хворих.  Я дуже вдячна сусідам і своєму колективу, вони були дуже злагоджені, швидко стали самі пекли хліб включно до 8-го березня, доки було світло, використовуючи духовки та плити. А коли після 8-го не стало світла, сусіди пекли хліб у власних газових духовках. З їжею проблем не було, була проблем з куривом для чоловіків та деякими медпрепаратами, але, дякувати Богу, викрутилися.
 4 березня я  вирішила піти додому, подивитися як живе родина,  бо як і у всіх – діти, внучка, та ще й родичі приїхали в село, адже думали, що тут буде безпечніше. Ідучи по території села, побачила, що таке «рускій мір»: розграбовані магазини, побиті двори, ворожа техніка у дворах. Вони не зважали, їхали по всьому: по садах, воротах, не звертаючи ні на що уваги. Бачила, як окупанти вивозять возиками майно людей. Страху як такого не було, була злість. На той момент організм сам виробив для себе таке розуміння: ніяких сліз, бо у тебе люди, колектив, треба триматися.

- Скільки тривала та як пережили, власне, окупацію? 

- Окупація тривала від 28 лютого по 30 березня. Коли не стало світла, то з’явилася проблема з опаленням, бо хоча котельня й газова, але не працювали електронасоси. Якщо температура опускалася нижче 8 градусів, піднімали до 12-14 градусів, благо, що був генератор. Але кочегар сказав, що бензин закінчується. Нас перевіряли рашисти два-три рази на день: відбирали та перевіряли телефони, дивилися по кімнатах чи ті люди лежать, чи нікого не ховаємо. Я  підійшла до одного з них і сказала їм: «Якщо ви не хочете винести звідси 38 трупів, які замерзнуть, то дайте мені бензин». Один з них, Дмитро, вів себе більш-менш лояльно, спокійно ставився до нас, бо були й такі, що погрожували допитами, розстрілом. Він дістав нам бензину, завдяки чому ми змогли підтримувати тепло.

- Памʼятаю, ми з Вами спілкувалися на початку повномасштабного вторгнення. Це ж правда, що працівницю відділення разом із родиною розстріляли рашисти?

- В селі була велика маса людей, тому люди почали виїжджати. А 11 березня йшла колона, на машинах були білі прапори, простирадла і люди ішли в сторону траси, в кінець села до заправки. Їм росіяни дозволили виїхати. Серед тих людей була і родина нашої пралі Щербини Тетяни Макарівни. Вони спокійно їхали до кінця села. Росіяни їм сказали: «Пока, щасливої дороги». А коли вони переїхали трасу, виїхали на поле, там з невеликого гаю рашисти обстріляли цю колону. Коли ми про це дізналися, це був шок.

Поранених привозили до нас. Онук Тані прибіг і каже, що бабусі більше нема і дідуся. Російські військові привозили поранених і їхні лікарі робили їм перев’язки. Це було дуже страшно. Але на той момент страху не відчувалося, лише безпорадність, що не можеш нічого вдіяти.

Виникло питання про те, як забрати з поля тіла, тих, хто був розстріляний. Там були і Таня, її чоловік Петро, хлопчики 13 і 18 років, а їх важко поранена мама і сестричка перебували у нашому закладі до зеленого коридору. Через деякий час, хлопці з села за горілку і цигарки домовилися з росіянами забрати тіла, але хоронити їх не дозволили. Тіло хлопчини 18 років, мама якого була у нас, привезли і поклали на клумбу. Згадую, наскільки важко було бачити, як ця поранена мати скам’яніло сиділа біля своєї дитини. Ми насилу зуміли завести її у заклад, щоб не замерзла. Згодом дідусь забрав тіло онука на дачу, де вони перебували. Рашисти дозволяли вбитих хоронити лише у своїх дворах. І Таню, і Петю, і двох хлопчиків хоронили у дворах.

Пригадую, був випадок, що приїхала молода жінка з дитиною і мамою. У молодої жінки був апендицит,  окупанти не випустили нікуди, хоч мама дуже просила. Вони повезли її у якесь інше місце, десь у Бобровицю, але не довезли, вона, на жаль, померла. Похоронили на території закладу її і нашого померлого підопічного, бо росіяни також не дозволили вивозити на цвинтар.

 - Чим допомогла влада саме в період окупації?  Куди змогли перевезти жителів закладу і як Вам це вдалося?

- Коли зв’язок інколи з’являвся, то говорили про те, що керівники домовляються про зелений коридор, аби люди виїхали із села, в тому числі і наші підопічні. 13 березня в обід прийшов російський військовий Дмитро і каже: «Збирайтеся, можливо сьогодні буде коридор». Я спитала за своїх підопічних, написала листи і передала ним. Написала про те, що нам треба було транспорт на територію закладу, бо люди мої неходячі. Через деякий час прийшов посильний і переказав, щоб брала усіх ходячих і йшли в кінець села. На що я відписала їхньому командиру: «Ваша мама залишила б людей помирати холодною і голодною смертю?» Підписалася і відправила. Через хвилин 15 приходить посильний і каже: «У вас є півгодини». І буквально одразу, за 10 хвилин на територію закладу пригнали два автобуси, нагнали солдат зі зброєю, ніби тут вивозили не стареньких лежачих, а військовополонених  чи озброєних. Ми як могли, зібрали, спакували людей в дорогу.

Водії автобусів нам допомагали, нас троє жінок та кочегар. Було важко, а рашисти стояли і спостерігали. Багато лежачих, тому справді складно. Вже наприкінці командир їхній дав команду, то двоє рашистів трохи допомогли. Відправили людей, а я стою і розумію, що треба закрити двері. Ворожі машини, накриті тентами, переховували на території закладу, бо знали, що тут їх розстрілювати не будуть. Коли ми з працівниками обговорювали, що робити далі, їхній командир підійшов і каже: «Я й не знав, що бувають такі жінки». На що я відповіла: «Ви не знаєте, хто такі українки».

Евакуація відбулася з 4-ї до 5-ї години, тому як тільки наші виїхали на українську територію, то мені змогли додзвонитися і сказали, що підопічні в безпеці, знаходяться в Переяславській лікарні. Згодом  їх розподілили у  Таращу і Ржищів у геріатричні пансіонати.  Ми з родиною виїхали другим коридором 14 березня . І буквально на третій- четвертий день підопічні почали дзвонити  та проситися додому . Я всіх заспокоїла, що повернемося як тільки звільнять село.

- Завдяки кому відбувалася відбудова та відновлення закладу після деокупації?

- 30 березня, якраз у день народження внучки, наші воїни зробили їй такий подарунок, звільнили село. Ввечері я дізналася, що село Перемога вільна, а 1 квітня з першим гуманітарним  виїздом приїхала в село. Мені не дозволили зайти додому, бо там жили їхні солдати, тому треба було перевірити чи не заміновано. У закладі, як і вдома, картина була дуже сумна, все розбите, розрите: територія, дороги, в парку були поламані дерева, здалека побачила, що всі двері відкриті. Звичайно, я здогадувалася, що там робиться. Після того, як перевірили заклад, провели розмінування, наші люди повернулися, все, що змогли своїми силами прибирали, робили, перемили.

На жаль, була пробита башта з водою, а вода вкрай необхідна для початку роботи. Дякуючи нашому фермеру Мусієнку Миколі Івановичу, що дав свою техніку та людей, все заварили та пофарбували. Допомагали всім, хто чим міг. Ми чекали допомогу від держави, і програма діяла. Зовсім скоро нам поміняли вікна, двері. Братерське партнерство Баришівка-Пуллах відремонтувало дах, геліоситему. Спільними зусиллями важливі роботи було зроблено. Але всередині закладу техніку покрали все: від м’ясорубок до бензопилок і, крім того, побили двері, стіни, тому постало питання про косметичний ремонт і про нову техніку для роботи кухні.

 - Проблемами вашого закладу  давно опікується благодійний фонд «Наша Перемога». Розкажіть, будь ласка, про це.

 - Мені складно підібрати слова вдячності, аби гідно оцінити допомогу дійсно нашого фонду «Наша Перемога».

Ірина Володимирівна Лутай, засновниця та керівниця фонду «Наша Перемога», під час окупації телефонувала, намагалася організувати вивіз наших підопічних закордон, але, слава Богу, нас звільнили, і питання відпало само собою. Вже з перших днів їхня допомога була неоціненна. Ірина Володимирівна зі своїм фондом зібрала необхідну суму і зуміла провести косметичний ремонт та відновити інфраструктуру закладу.

І  до повномасштабного вторгнення, і після деокупації, і зараз у мене лише слова захоплення, наскільки ця людина незламна, уміє знайти підхід і підібрати правильні слова, бо бувають такі моменти, що опускаються руки. Вона своїм теплим добрим ставлення дає зрозуміти, що ніхто не має права здаватися, що вони поруч, завжди готові допомогти. Дай Боже здоров’я Ірині Володимирівні і всім, хто підтримує її фонд.

- Коли змогли заселитися знову?

- 29 червня  2022 року ми привезли першу групу, а 30 червня привезли другу групу підопічних. Благодійні фонди, звичайні люди, керівництво нашого терцентру, району забезпечили продуктами повністю, закупили все необхідне. Ірина Володимирівна Лутай закупила нову постільну білизну, все для особистої гігієни, привезли велику кількість підгузків. Можна сказати, що відкрилися ми з нуля, але були забезпечені абсолютно всім. Коли почалися перебої зі світлом, постала проблема з потужним генератором.  Знову ж таки, дякуючи Ірині Володимирівні та її фонду, нам привезли новий потужний генератор і вже на зиму ми були спокійні, до того ж мали повністю талони на дизельне паливо для генератора. Братерське партнерство Баришівка-Пуллах закупило все необхідне для роботи кухні.

- Що зроблено, що ще треба зробити? Є якісь нагальні питання? 

- У закладі все є, всім забезпечені, є продукти, засоби гігієни, все, що потрібно для нормального функціонування  закладу. Звісно, потрібно робити ремонт кімнат, ремонт коридору, але як на мене, це може почекати. У закладі тепло, чисто. Однією із великих потреб є заміна системи опалення, бо вона зроблена ще у 1968 році. Якщо треба ліки чи щось термінове, нам завжди допомагає наш ангел-охоронець Ірина Володимирівна та її фонд «Наша перемога».
Дійсно, є потреби, бо життя не стоїть на місці.  Якби була така можливість, то треба  було б купити нову дизкамеру, котра коштує  понад 200 тис грн. Необхідно дизінфікувати одяг і постіль, адже не секрет, що  до нас потрапляють різні люди, і дезінфекція потрібна для того, щоб не розповсюдити інфекційні хвороби у закладі серед інших жильців. Але вважаю, що для всіх нас найголовніше зараз – перемога у цій страшній війні.

- Скільки підопічних зараз обслуговує відділення терцентру та чи змінився їх склад?

- Зараз у закладі перебуває 35 осіб різного віку: наймолодшому – 37 років, найстаршому – 96 років. Деякий час було 6 внутрішньо переміщених осіб, дехто помер, ще декого забрали рідні. Зараз у закладі  дві жінки зі статусом ВПО – з Костянтинівки та з Донецької області.