Пам’ять про наших земляків, загиблих у Другій Світовій: як не скотитися до кремлівських "скреп"

За задумом натхненників гібридної війни -  у сусідів та у світі 9 травня  має стати днем безпам’ятства та роз’єднання. Однак українці з цим не згодні.

Кожного року все менше закордонних керівників світу приїжджають до Москви до Путіна на Паради Перемоги. Вчора до Білокам’яної завітав лише екс-президент Казахстану Нурсултан Назирбаєв. 

Подібна реакція міжнародної спільноти на ігнорування запрошень на Червону Площу зрозуміла. Світових лідерів дратує намагання Кремля приватизувати спільну Перемогу над фашизмом. Й досі московські пропагандисти намагаються перекрутити історичну правду, применшуючи роль союзників у Другій Світовій та значення американських лендлізів -військово-технічної допомоги Радянському Союзу. А кілька років тому Путін договорився до абсурду: мовляв, Росія розгромила б фашистську Німеччину й без України!

Але повернемося до формально неоголошеного бойкоту світових лідерів Червоної Площі. Він, на моє переконання,  пов'язаний також із елементарною історичною справедливістю: все більше чесних істориків розповідають своїм читачам не тільки про світлу весну 1945ї року, але й про підступний серпень та вересень 1939-го року, коли внаслідок таємничого пакту Молотова-Риббентропа фашистська Німеччина та Радянський Союз поділили Польщу, спровокував початок Другої Світової.

Але головне в іншому: жоден з лідерів цивілізованих країн на нинішньому етапі історичного розвитку не хоче своєю присутністю на урочистостях з нагоди Перемоги легітимізувати агресивну зовнішню політику Кремля стосовно Грузії, України та Сирії.

Багато спостерігачів відзначають парадокс: у радянські часи парад на День Перемоги (який загалом до 1965-го року був робочим днем)  на Червоній площі проводився лише чотири рази, а за часів Путіна відбувається кожного року.

Причина очевидна – криза ідентичності російської державності. І відчувається це не тільки в еклектиці імперського, комуністичного минулого із сучасним чи намаганні примазатися до історії Київської Русі, але й в пошуках хронологічних «скреп», функції яких, окрім РПЦ зараз виконує політ Гагаріна, успіхи радянського спорту та Велика Вітчизняна.

Формальне головне національне свято 12 червня-  - День Росії (встановлене у 1990-му, коли спікер Першого зїзду народних депутатів РСФСР Борис Єльцин оголосив незалежність  від центральної влади СРСР)  не прижилося. Спроба замінити річницю  жовтневого перевороту – 7 листопада – Днем Національної Єдності – 4 листопада, на відзнаку звільнення Москви від поляків дружинами Мініна й Пожарського на початку 17-го сторіччя – теж не викликало широкого ентузіазму в населення.

Тому ідеологи новоімперської політики Кремля вирішили елементарно  приватизувати День Перемоги та ще ревниво придивляються: чи святкують його за кордоном? Та за такою ж атрибутикою, як у Москві?

Для цього спочатку прийняли закон про копії Прапору Перемоги, потім – як відлуння української помаранчевої стрічки – запровадили георгієвську стрічку, яку використовували «власівці». А вже два роки поспіль використовують викрадену у сибірських журналістів локальну акцію - полка безсмертних, які проходили з портретами своїх загиблих родичів.

І якщо минулого року акції безсмертних полків проходили лише у Росії,  цього року, за інформацією російських опозиційних ЗМІ,-  через інститут СНД К.Затуліна та закордонні філії «Россотрудничества» профінансоване проходження відділень, взводів та рот цих віртуальних полків у крупних містах близького та далекого зарубіжжя.

Судячи  за вчорашніми телесюжетами закордонних ЗМІ- не скрізь місцеве населення із захватом ставилося до подібних ідеологічних перфомансів, сприймаючи їх, як провокацію. Вочевидь, за задумом натхненників гібридної війни -  у сусідів та у світі 9 травня  має стати днем безпам’ятства, історичного склерозу (вірніше перекрученої історії) та роз’єднання, де вищезгадана атрибутика – має виконувати функції поділу закордонного суспільства на «свій-чужий», подібно до радіокодів, встановлених на повітряних бортах.

Характерна реакція формального союзника Москви – Мінська. Кілька років тому Олександр Лукашенко застеріг своїх земляків використовувати георгієвську стрічку (натомість запропонував – власну – яблуневу), а цього року не рекомендував використовувати й практику проходження полків безсмертних, не дивлячись на те, що білоруси разом із українцями у процентному відношенні до загального числа населення на війни втратили найбільше.

На відміну від Росії (з її неформальним гаслом - «Можем повторить!»), в сучасній Україні святкування дня закінчення найбільшої війни у світі в останні роки проходить під загальноєвропейським знаком: «Ніколи знову!».

Не можна сказати, що традиції святкування Дня Перемоги в нашій країні встановлювалися без жодного внутрішнього драматизму. Ще за радянських часів в громадські думці тривала не артикульована дискусія: це свято фронтовиків з передової, чи й тих, хто кував перемогу в тилу?

Потім, коли свято поступово становилася загальнонародним, дискурс став носити відбиток історичної наступності поколінь: а чи причетні діти, онуки й правнуки фронтовиків до перемоги? Соціологи запевнили, що так, оскільки нащадки ветеранів зберігають мир, завойований першими весною сорок п’ятого.

Згодом почали сперечатися: наскільки загальнонародна перемога ув’язується з комуністичною ідеологією та її символікою? Потім суспільство дозріло до усвідомлення того, що не тільки ветерани Радянської Армії причетні до перемоги, але й воїни УПА.

І хоча нині травневі свята політики й досі використовують для власного піару (що цілком природно й закономірно), але після 2014-го року в країні поступово формується загальнонаціональний консенсус про те, що Україну боронили від зовнішніх ворогів впродовж багатьох століть: від часів Київської Русі, Запорізької Січі, УНР до наших днів. Тому воїнів АТО слід вважати прямими нащадками солдат й офіцерів Другої Світової.

А ще - ( і це вчора автор цього матеріалу особисто помітив під час церемонії вшанування загиблих під час Другої Світової  у Тарасовці Києво-Святошинського району) у нас, в Україні намагаються пам’ятати не абстрактного невідомого солдата, а конкретного земляка. Недарма монумент пам’яті тут знаходиться поруч з церквою та музеєм села. Після промови сільського голови Вододимира Сизона та хвилини мовчання ведучі церемонії назвали усіх загиблих земляків  поіменно.

А підопічні Володимира Романівського та Олега Петриченка - старшокласники з військово-патріотичного гуртка місцевої школи – продемонстрували неабияку військову виправку при здійсненні церемонії зміни варти у монумента.

Як зазначив керівник військово-патріотичного гуртку «Сокіл» («Джура») у розмові зі мною – хлопці не раз становилися призерами різноманітних районних та регіональних конкурсів, а 15 травня на базі місцевої школи намічено провести змагання з військово-патріотичної підготовки.

Цього року травневі свято практично співпали із Великодніми та поминальними днями померлих родичів. Тому так багато стареньких жінок було під час церемонії вшанування загиблих у війні.

Коли церемонія завершилась, подумалось парадоксальне: українці – цілком пацифістська нація, але обставини роблять нас воїнами… А ще мимоволі постало питання: яких трансформацій згодом набуде святкування Дня Перемоги після відновлення територіальної цілісності нашої країни?

Олександр Воронін, «Моя Київщина»