Письменниця Тетяна Іванчук: Моя творчість тісно пов’язана з моїм селом

Письменниця, авторка трьох книг поезій для дорослих та однієї для дітей, прозових творів, рецензій та пісень, лауреат багатьох літературних конкурсів, Тетяна Іванчук розповіла кореспондентові «Моєї Київщини» про свою творчість, стан літературного процесу на Київщині та роль меценатів у культурній сфері

- Розкажіть про себе та про початок Вашої літературної діяльності…

- Народилася я на Київщині в мальовничому селі Красилівка Ставищенського району. Мій батько – Полотняк Костянтин Романович – походить з талановитого вченого роду Зволінських. Це – стародавній польський рід. Я знайшла дуже багато архівних відомостей, можливо, колись навіть напишу про наш рід книгу. У моєї бабусі було десятеро дітей, у всіх синів була освіта, всі вони за часів тоталітаризму були репресовані, а потім реабілітовані, переважно, посмертно. Доньки теж були грамотними. Серед них були вчителі, інженери, редактори. Один з моїх дядьків дуже гарно малював, а батько – постійний дописувач газети «Сільські Вісті».
Моя творчість розпочалась, мабуть, як і в багатьох в юності, з невмілих віршиків, присвят. Мене надихали перше кохання, природа, люди, що жили поруч, моя велика співуча родина. В моєму житті також був період, коли понад 30 років майже нічого не писалося. Але настав якийсь переломний момент і от вже протягом останніх 10 років я пишу та видаю книги. Звісно, трапляються і довгі періоди мовчанки, та я використовую їх для того, аби перевести подих або ж для видання книги. Адже книга – це завжди своєрідний підсумок твоєї роботи, думок, набутого досвіду. Друком вийшли книги поезій «Роса Ріки», «Там, де небо землю обняло», «На стоякомусь кілометрі» для дорослих та «Кольорові віршенята» для дітей, а також друкувалася в кількох поетичних та прозових антологіях.

- Чи бачите Ви різницю між літературним процесом в Радянському Союзі та за незалежної України?

- В радянські часи я не писала, лише читала. Важко було знайти хорошу літературу. В ті часи чесні правдиві книги видавалися в підпіллі, а багато книг були забороненими. Та все ж переважно автори друкувалися за державний кошт. Автору не треба було, як нині, ходити з простягнутою рукою. Сьогодні ж у нас досить великий вибір літературних творів, і кожен може вибрати щось до смаку. Хоча, на мою думку, книжковий ринок перенасичений не завжди якісною, вартісною літературою. А ще кожна людина, яка пише, може без проблем, маючи якісь фінанси, видати власну книгу… Але не завжди може її реалізувати. Недостатньо захищене законом авторське право. Є над чим працювати. Шкода, лишень, що літературний процес живе окремим від державного життям, бо наразі література та мистецтво виживають лише завдяки ентузіастам, меценатам, волонтерам та небайдужим людям.

- Розкажіть про Вашу творчість та діяльність на Київщині.

- Моя творчість тісно пов’язана з моїм селом. Не зважаючи на те, що зараз я живу в Києві, поезія повертає мене туди, де я народилася та прожила, де народилися і виросли мої діти. В Києві набагато важче писати, адже в столиці не буває тиші, дуже складно по-справжньому залишитися наодинці з собою. Творча діяльність моя продовжилася після довгого періоду мовчання досить цікаво, з одного вірша, якого я присвятила своїй колезі на її 60-річчя. Я шукала гідну присвяту в інтернеті, та, не знайшовши, вирішила, що напишу її сама. Саме це стало початком продовження, якщо можна так сказати. Після того я почала писати плідно та інтенсивно. На щастя, і в селі, і в Києві мене оточують чудові люди, які завжди підтримують і допомагають. Моя колишня колега працювала в бібліотеці, коли їм надіслали запрошення до участі в конкурсі «Поетична зима-2011» в Білій Церкві. Ми склали диск з моїми віршами та надіслали його. Трохи згодом мені зателефонували та запросили на конкурс. Уже там я і дізналася, що виграла гран-прі, що стало для мене великим сюрпризом.
На моїй малій батьківщині у мене залишилося багато щирих друзів. Ми створили ініціативну групу, зібрали  та видали творчу спадщину нашого побратима – поета, перекладача, журналіста, лауреата премії ім. В. Симоненка – Миколи Біденка, а також організували та провели вже два Всеукраїнські та Міжнародні літературно-мистецькі фестивалі авангардної еклектичної поезії БІДЕНКО-ФЕСТ, присвячені  його пам’яті. А в цьому складному карантинному році провели фестиваль онлайн.  До  участі у фестивалі приєдналися навіть зарубіжні  митці.
Державної допомоги на проведення фестивалю нам не надали, тому збирали кошти «з миру по нитці». Нам допомогли як звичайні наші земляки- ставищани, так і відомі, такі як Леонід Джужик, Віталій Гудзенко, Олександр Ференець. Намагаюся брати участь у цікавих творчих заходах на теренах Ставищенського, сусіднього Жашківського району, неодноразово очолювала та входила до складу журі літературно-мистецьких конкурсів учнівської молоді Ставищенського району. І знову ж таки, прикро, що такими конкурсами здебільшого опікуються меценати, особливо, в плані матеріального забезпечення, нагород та відзнак.

- Якою, на Вашу думку, є роль музеїв, будинків культури, бібліотек у вихованні молоді? Що потрібно змінити, аби покращити стан справ?

- Я радію з того, що наші бібліотеки живуть. Вони, безсумнівно, беруть участь у вихованні молоді в наш час та залишаються осередками культури. Навіть про мене багато людей, читачів, слухачів дізналися завдяки бібліотекам. Ми дуже багато заходів проводимо у бібліотеках, у мене тісний зв'язок з бібліотекою в моєму районі, з сільською бібліотекою, з іншими сільськими  та міськими бібліотеками. Поки що я не бачу альтернативи бібліотекам. На мою думку, бібліотеки зараз практично виконують функції будинків культури. Проте, наскільки мені відомо, в Ставищенському районі  та й не тільки не опалюється багато бібліотек, також  вони потребують ремонту, заміни вікон, потребують державної допомоги на передплату періодичних видань, на придбання нових книг.
Музеї – це трішки інше, адже до бібліотек ми ходимо безкоштовно, а в музеях потрібно придбати квиток. Крім того, за проведення заходів у музеї також потрібно платити, а бібліотеки – більш доступний спосіб стати ближчим до літератури та мистецтва. Шкода, що дуже мало людей це розуміють і не використовують цієї цінної можливості, хоча бібліотеки дуже широко рекламують свою діяльність. Події висвітлюються в інтернет-ресурсах, на сайтах самих бібліотек. Завжди є афіші, але, в зв’язку з тим, що мало людей заходить до бібліотек, мало кому відомо про ці культурні заходи.  Цьому має сприяти міністерство культури, аби змінити стан справ на краще. Хоча, безумовно, багато залежить і від складу працівників бібліотеки, їхньої ініціативи, креативності та бажання щось змінити. Але, на жаль, вони обмежені в фінансах, тому сподіватимемося на підтримку держави.
І бібліотеки, і музеї фінансуються за залишковим принципом. Може, тому, держава не зацікавлена в розвитку культури, що культурними та всебічно освіченими людьми важче маніпулювати та  нав’язувати свою думку. Тим паче, що за дерибан коштів, які виділені, але, на жаль, не доходять ні до бібліотек, ні до музеїв, ні до палаців культури, ні до різноманітних об’єднань творчих людей, ніхто не поніс і навряд чи понесе відповідне покарання. Пріоритетною  вважаю організацію дозвілля молоді, аби убезпечити від злочинності та деградації. Тому вважаю злочинною недбалість у функціонуванні, ремонтах та організації робіт сільських будинків культури та бібліотек.

- Оцініть роль меценатів у розвитку літератури та мистецтва сьогодні.

- Зараз меценати роблять левову частку всього, що мала би робити держава. Це і видавництво нових книг, організація та проведення різноманітних фестивалів, конкурсів, пленерів, підтримка юних талантів. Вони спонсорують наші школи та дитсадки. В кожній моїй книзі вказані меценати, адже з теперішніми цінами сам письменник мало що може зробити. Завдяки саме меценатству нам вдалося  надрукувати книгу зібраних творів Миколи Біденка і провести фестивалі. Маємо надію, що і надалі  нас підтримуватимуть меценати та спонсори, люди, яким небайдужий стан страв у літературі та культурі, у духовному розвитку юного та й не тільки населення країни.

- Чи достатньо уваги приділяється літературі та мистецтву в навчальному процесі?

- У мене самої онуки-школярі. Мушу сказати, що в шкільному розкладі  дуже обмежені години на вивчення літератури рідного краю, недостатньо на мою думку уроків рідної мови та літератури. Прикро, що з кожним роком все більше скорочують час на їх вивчення. Окрім цього, літературний процес треба організовувати так, щоб дітям було цікаво. Також ми не знаємо, на якій основі формуються шкільні підручники. Звісно, в кожного свій погляд на літературу, але ж існують класики, видатні письменники. Але інколи в підручниках можна зустріти таке, що краще б його там не було. Необхідно, аби цей процес хтось контролював. Я рада, що в нас немає жорсткої цензури, але інколи, навпаки, шкода, що її немає, особливо, коли йдеться про підручники для наших дітей. Дітей потрібно навчати прекрасному з наймолодшого віку.  А художнє слово, поезія, проза стоять в одному ряду з  музикою та малярством. Для цього, вважаю, варто запозичати кращий досвід у інших країн.

- Розкажіть про Вашу роботу в Літературному форумі.

- В Літфорумі я більше не працюю, але була рада стати його частиною. Було створено дуже міцну ініціативну групу. Ми провели безліч різноманітних заходів, не завжди з моєї ініціативи, переважно, ініціатива була голови Українського клубу Романа Кухарука. Як і кожна діяльність, ця робота мала свій початок та кінець, в певний період я зрозуміла, що мені настав час гідно піти. Але мені б дуже хотілося, аби Літературний форум надалі функціонував і процвітав.
Загалом, хочу сказати, що в Києві життя повернулося до мене сонячною стороною. Тут здійснилися мої найпотаємніші мрії. В Літфорумі мені зустрілися дуже хороші люди, а саме –  Інна Ковальчук, Надія Красножон, Світлана Макаревська, Віра Свистун, Надія Чорноморець, Надія Позняк, Валентина Швежикайте, Світлана Дідківська, Василь Мошуренко, Юрій Титарів, Тетяна Рюмшина, Анатолій Горовий, Олександра Мазіна, Олексій Ващенко, Олександр Курись та інші. Ці люди так чи інакше постійно мені допомагають, в них я вчуся та на них я рівняюсь.
Також хочу згадати Спілку жінок міста Києва, в якій я маю честь перебувати. Голова творчого об’єднання «Світлина» при Спілці жінок міста Києва Лариса Петрова познайомила мене з дуже цікавими людьми: композиторами, поетами, виконавцями, співаками. На деякі мої вірші було написано пісні. Заходи, організовані Спілкою жінок міста Києва та творчим об’єднанням «Світлина»- це завжди свято поезії, музики та пісні. Я рада знайомству з композитором Леонідом Нечипоруком, виконавицями моїх пісень заслуженою артисткою естрадного  мистецтва Наталкою Полтавець, бандуристкою Юлією Григорук, поетом Владленом Ковтуном та багатьма іншими. Всі ці люди входять до творчого об’єднання «Світлина», я захоплююсь їхнім  талантом та рівняюсь на них, а в свою чергу  усіма силами намагаюся допомагати талановитим людям з периферії. Маю міцні зв’язки з творчими людьми з різних куточків України. Разом ми творимо культурне середовище словом, піснею, музикою. Творимо, не зважаючи на не, що практично забуті і занедбані державою.

Тетяна Волуцька, «Моя Київщина»