Тетяна Іванчук – володарка гран-прі літературно-мистецького фестивалю "Поетична  зима-2011" ( Біла Церква);  дипломантка  II Міжнародного проєкт-конкурсу "Тарас Шевченко єднає народи" – 2016 р.; володарка звання "Майстер прози" фестивалю "Просто на Покрову" (Коростень) –2017 р.; лауреатка премії "Радосинь" НСПУ– 2018 р.; дипломантка Всеукраїнського мистецького фестивалю ім. Всеволода Нестайка – 2019 р.; дипломантка фестивалю конкурсу поезії та авторської пісні ім. Віктора Ізотова – 2019 р.;
володарка гран-прі Київського четвертого міжнародного конкурсу-фестивалю "Причал на Поштовій" – 2020 р.
Письменниця є співавторкою антологій "Материнська молитва. Українки – героям Майдану" – 2014 р., "Помежи словом  і століттям" – 2016 р., "Радосині-25" – 2017 р., "Тарас Шевченко крокує дорогами доби" – 2017 р., "Бути людиною" – 2018 рік. Авторка кількох десятків рецензій та пісень, друкувалася в журналах "Дніпро", "Дивослово", газетах "Культура і життя", "Життя" та  інших періодичних виданнях.
У 2014-2018 р.р – голова правління ВТС "Літературний форум";
Членкиня творчого об’єднання "Світлина" ГО "Спілка жінок міста Києва";
Членкиня президії ГО "Спілки жінок міста Києва";
Співорганізаторка та членкиня оргкомітету фестивалю авангардної поезії БІДЕНКО-Фест.

-Пані Тетяно, скажіть, будь ласка, де Вас застало повномасштабне вторгнення і яка була перша реакція?

-Це було в Києві. Спочатку – абсолютне несприйняття і нерозуміння ситуації, розпач і переляк. Але це було недовго, бо потрібно було швидко зібратися. Наша родина виїхала в село. Їхали і не знали, чи правильно робимо, чи ні. Але треба було вивезти малих онуків, домашніх тварин у більш безпечне місце.

- Чому не поїхали закордон, як багато інших українців з малими дітьми? 

Якось і думки такої не було. Тим паче, у селі було спокійно, від лінії фронту далеко. Тримала на рідній землі робота, тримала віра і надія, старалися підтримувати наші славні ЗСУ, всі ініціативи місцевої влади, чи то в облаштуванні блок-постів, чи то в допомозі переселенцям, адже гуртом всі справи добре робити.
- Як все це повпливало на творчість, адже відомо, що стреси, а їх було доволі, іноді дають сплеск для творчості?
- Мушу сказати, що цього разу все сталося навпаки. Щоденні важкі новини, незвичне світломаскування, життя в нових реаліях не сприяло ніякому сплеску. А кожну творчу людину це мучить, як хвороба. До того ж, твоє мовчання читачі, друзі починають розцінювати неоднозначно. Їм же невідомо, що натхнення – це, насамперед, ліки для самого митця, можливість відкрити душу, аби їй не так боліло... Звісно, що мовчання не тривало довго. Можливо, це була така захисна реакція, але зараз трохи  пишеться. І я тішуся з того, що моє вистраждане слово знаходить читача, комусь стає у нагоді, когось підтримує та дає надію.
-Яка, на Вашу думку, роль поетів, письменників у  всенародній боротьбі з ворогом?
З незмінною цікавістю читаю інших поетів, письменників, маю велику когорту талановитих друзів. Вважаю їх літописцями героїчних подвигів наших захисників, нашої спільної боротьби з одвічним ворогом, нашої спільної біди, бо втрачаємо цвіт нації, гідний найкращих віршів і присвят, пісень і романів. Звісно, далеко не всі поети можуть бути рупорами епохи. Декому потрібно поглянути на всі події з відстані часу, декому треба стати на барикади. Головне – не стати на бік ворога, не залишитися байдужим до всього, що відбувається.
- Культурний процес, попри війну, тривав і триває. Як саме відбувався та відбувається він на Вашій малій батьківщині?
Варто сказати, що майже всі діючі будинки культури та бібліотеки, а також заклади освіти та музею Ставищенської громади стали волонтерськими центрами, де плетуть маскувальні сітки, в’яжуть шкарпетки та килимки, готують смаколики, збирають кошти на дуже потрібні воїнам речі та пакують посилки для відправки на фронти. Для збору коштів організовують ярмарки, де продають власноруч виготовлені смаколики. Працівники районного будинку культури об’їхали з благодійними концертними програмами населені пункти громади, а всі зібрані кошти передали для потреб ЗСУ. Об’єднує всіх благодійників Єдиний координаційний волонтерський центр Ставищенської громади.
Попри таку повсякденну зайнятість, у бібліотеках  відбуваються планові та святкові заходи, виставки, учнівські читання, у будинках культури проводяться онлайн-фестивалі. Ставищенська дитяча школа мистецтв виховує юних музикантів та періодично влаштовує концерти. Крім того, районний будинок культури організовує театральні вистави, концерти відомих виконавців та груп, частина коштів від яких іде на благодійну допомогу.
Нещодавно під завалами зруйнованих будинків у місті  Вугледар бійці 72-ї бригали, серед  яких є ставищани, знайшли збірку віршів Тараса Шевченка «Кобзар» 1986 року видання. Воїн Петро Рудий передав її додому, а його мама Катерина подарувала цю книгу Ставищенській центральній бібліотеці.
Хочу додати, що до збору благодійної допомоги повсякчас долучаються сільські волонтерські групи, сільськогосподарські та фермерські господарства, підприємці та приватні особи, прихожани ПЦУ,  ГО «Українська спілка ветеранів Афганістану», КНП «Ставищенська лікарня» та інші.
Ось так тісно переплітається культурний і волонтерський процес у Ставищенській громаді. Бо єдине і найголовніше завдання наразі – робите все можливе для перемоги.