Поетеса з Бучі Юлія Бережко-Камінська: Треба говорити правду, бо вона завжди сильніша за ворожу пропаганду
«Моя Київщина» поспілкувалася з
громадською діячкою, поетесою із міста Буча Юлією Бережко-Камінською про
культурний процес під час війни та проблеми творчих людей
Юлія Бережко-Камінська
– українська поетеса, журналістка, редакторка, авторка восьми книжок поезії,
лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Григора Тютюнника, Олександра
Олеся та інших, секретар Національної спілки письменників України по роботі з
молодими авторами. Народилася в 1982 р. в селі Чорнобаївка (Херсонська
область), живе в місті Буча. Закінчила Інститут журналістики Київського
національного університету ім. Т. Шевченка.
До війни працювала з творчою молоддю України, організовувала всеукраїнські і
міжнародні літературні проекти та конкурси, тісно співпрацювала з провідними
столичними видавництвами та авторами, підтримувала молодих письменників.
Співавторка понад 65 спільних літературних видань. Упорядниця та літературна
редакторка книги віршів «Римований Ірпінь» (2018 р.), «Поетичне метро» (2020
р.), антології поезії молодих авторів України «Молоді імена» (2020 р.), збірки
новел та есе «WorkStory: робота у фокусі літератури». Окремі поезії перекладені
англійською, французькою, іспанською, іспанською, болгарською, польською,
білоруською та російською мовами.
Засновник і керівник Міжнародного проєкту «Музично-поетичний салон «Камертон»
(2020 р.), Міжнародного конкурсу новел та есе «WorkStory: робота у фокусі
літератури» (Україна — США) (2021 р.); всеукраїнського проєкту «Сильні та
натхненні: історії, які допомагають долати труднощі» (2021 р.).
У березні 2022 року Юлія Бережко-Камінська з дітьми вимушено емігрувала в
Польщу через активні бойові дії в рідному місті.
Стипендіантка Польського інституту літератури (2022 р.), куратор Міжнародного
літературного проекту «Польща – Україна: спільнота письменників» (Польща, м.
Краків, організатори – Спілка письменників Польщі в Кракові та Національна
спілка письменників України). Куратор Міжнародного конкурсу документалістики
«Українці в Польщі: історія порятунку» (організатор – Інститут літератури),
журналіст і ведуча програм Української хвилі Польського радіо (Варшава):
«ДієСлово» та «Краківські гості».
Член редколегії всеукраїнського літературного журналу «Золота пектораль».
Презентації 8-ї книжки поезій «Гравітація слова» (2022 р.) відбулися в Кракові,
Варшаві, Ополе, Супраслі (Польща), Празі, Ліберці (Чехія) та Гаттенгемі
(Німеччина)
- Пані Юліє, з огляду
на таку насичену Вашу творчу біографію, хочеться запитати: а коли розпочався
Ваш творчий шлях і що стало поштовхом?
Писати почала з дитинства, з кінця першого класу. Мене
заворожила поезія своїм ритмом, римами, тим, як поєднуються зміст і форма.
Розуміла, що не кожен може так написати, аби все поєднати у своїх словах: красу
та глибину думки, її подачу. І мені хотілося навчитися так робити. Тож вирішила
спробувати. Звісно, як могла на той вік, як відчувала. Римовані тексти – це
завжди своєрідний виклик, щоб не збитися на банальності, на сказане багатьма,
але разом із тим – максимально точно і глибоко передати свою думку. Але це ті
труднощі, які хочеться долати. Люблю це відчуття – ніби пазли складаються в
єдину мозаїку, ніби слова перестають бути просто словами, а стають музикою.
Власне, і до сьогодні не полишаю саме римованої поезії, хоч і більше проявляю
свободи в її ритмічному візерунку.
- Ви були в окупації.
Розкажіть, будь ласка, про цей складний період життя.
Про час окупації мені важко згадувати. Я багато про це розповідала журналістам в Польщі та в Україні, коли виїхала з Бучі – люди хотіли про це знати більше, якраз Буча сколихнула весь світ. Два тижні в підвалі. Колосальна тривога. Жахливі бої на сусідніх вулицях. «Гради» над нашими головами. Суцільна темрява. Повна невідомість. Це зараз ми якось, хоч це звучить дико, призвичаїлися до війни, а в перші тижні це було набагато важче психологічно. Та й не тільки психологічно. Ми проживали кожен день як можливий останній. Бачили, як палають будинки неподалік. Не розуміли, скільки часу будемо заручниками цієї ситуації, що взагалі в місті діється, чи є якась евакуація жителів і як про це дізнатися, коли вже п’ять днів ні світла, ні зв’язку… Ми мали певні запаси їжі і води, але бачили, як швидко вони закінчуються, тож збирали сніг (тонку білу шкірку на опалому листі в саду) і розтоплювали його. Випікали коржики, які нам були замість хліба. Економили кожен сірничок, кожну свічку. Здавалося, життя закінчилося. Повномасштабна війна стала катастрофою уявлення про сучасний цивілізований світ. Вона багато чого проявила. Багато над чим змусила замислитися, глибше зрозуміти багато історичних моментів, зняти нашарування ілюзій. Попри майже постійні бої, які велися на території Бучі та Ірпеня, ми намагалися читати, навіть наводити якісь порядки, спілкуватися. Я робила записи своїх віршів із книжки, яку за два дні до війни запустила у друк. Це тримало. А взагалі воліла би забути про той період. Та це неможливо. Це завжди зі мною, і на ті події вже багато всього нашарувалося. Ті події багато чого змінили, тож цього не позбутися. Єдине – від цього потрібно відштовхуватися і йти далі.
- Як Ви оцінюєте
культурний процес під час війни?
Він має бути. І він є. Про Україну до війни мало знали у світі. І особисто я не хотіла би, аби нас запам’ятали саме як біженців із поламаними долями. Бо наш народ дуже талановитий. І нам є що сказати. І перш за все – треба говорити правду, бо вона завжди сильніша за пропаганду, якої (російської пропаганди) у світі не бракує. Дуже багато творчих особистостей, які потрапили за кордон, намагаються щось робити в міру своїх сил і можливостей. Наприклад, у Кракові українські імена звучать дуже часто. Концерти, літературні зустрічі, відкриття виставок, кінопокази, виступи у ЗМІ… Власне, за ці місяці, поки я тут, то теж чимало всього вдалося організувати: десятки літературних зустрічей із поетами і прозаїками, які зараз перебувають у Польщі, цикл програм для польського радіо, що популяризують творчість українських письменників, спільні польсько-українські літературні зустрічі, проектування української поезії у центрі Кракова на стіні будівлі, презентації, музичні квартирники, українсько-польський конкурс документалістики… І так – у всіх містах і містечках, куди приїхали ініціативні українці. Поки наші чоловіки відстоюють кордони, мир, спокій і незалежність держави, жінки в Європі збирають гуманітарну та фінансову допомогу, розповідають про Україну і українців, презентують нашу культурну спадщину. І це теж – боротьба за Україну, її ідентичність та її майбутнє.
- З якими проблемами
нині стикаються творчі люди в Бучі і не
лише?
Для творчих людей
зараз дуже гостро стоїть питання поєднання свого призначення із потребою
триматися на плаву матеріально – утримувати дітей, оплачувати базові рахунки
тощо. Звісно, хтось на якийсь час стає резидентом певного мистецького осередку
за кордоном (скажімо, як мені пощастило бути резиденткою Інституту літератури Польщі),
виграє гранти і працює над тими чи іншими проектами, але загалом це дуже
непростий період. Не всі знаходять у собі сили творити в такій стресовій
ситуації, багато кому важко виходити в люди і ділитися своєю творчістю, та й
суспільство зараз теж по-різному реагує на долучення до мистецтва. Думаю, це
тема окремого дослідження. Моїх знайомих творчих людей розкидало по світу, і
далеко не кожен із різних причин зараз займається саме творчістю. Але багато
хто попри все намагається робити свою справу: пише і видає книжки, записує нові
пісні... Кожен по-своєму рефлексує, переживаючи війну; кожен по-своєму її
фіксує, як річні кільця дерев фіксують кліматичні особливості того чи іншого
періоду.
- Можливо, хочете щось
побажати нашим читачам?
Не втрачати себе. Не колихатися в бік зневіри і відчаю. Берегти близьких. Змінюватися на краще. Міцніти духом. Тримати удар. Думати, як після перемоги ми змінимо свою країну на краще, і що саме може зробити кожен із нас. Триматися і витримати.
