Без програми: чому на Київщині досі ігнорують учасників АТО/ООС

Фото з мережі Інтернет

Наразі в Україні налічується близько 1000 смертей від COVID-19. І ця статистика вже кілька місяців тримає в страху мільйони українців. А як щодо 13 тисяч? Саме стільки співвітчизників ми втратили за 6 років війни на Донбасі. Ще приблизно 30 тисяч отримали тяжкі поранення. Це дані Управління Верховного комісара ООН із прав людини. Підрахувати ж справжню кількість постраждалих від війни ми не зможемо ніколи. Та цим українці вже не надто переймаються. А учасники АТО/ООС навіть після повернення додому продовжують боротися за виживання. Чому так відбувається та що сьогодні отримують ветерани разом із званням учасника бойових дій, дізнавалася "Моя Київщина"

Щорічно уряд України виділяє декілька мільярдів гривень на забезпечення потреб учасників бойових дій та їхніх сімей. Допомагають ветеранам і на рівні областей. Зокрема, на Київщині для цього діє комплексна програма соціальної підтримки учасників антитерористичної операції та членів їхніх сімей. Однак часто, щоб отримати те, що належить їм за законом, ветерани змушені постукати не в одні двері та пройти 9 кіл пекла. Саме тому після повернення із АТО/ООС вони потрапляють у дещо іншу "зону бойових дій", де на них чекають…

Байдужість та відсутність психологічної допомоги

Після того, як військові переживають бойовий досвід, поранення, контузії, смерть своїх побратимів, їхня свідомість змінюється. Вони повертаються додому іншими людьми. Натомість, їхнє оточення не готове до таких змін.

"Боєць думає, що повертається як герой. Але виявляється, що всім байдуже, його тут ніхто не чекає, без нього й так усе добре, усе налагоджено. "Я вас туди не посилав", – ось що вони чують, коли звертаються за допомогою. Найгірше те, що це найчастіше звучить у різних державних установах, тих самих закладах медицини. Хоча забезпечити ветеранам гідне життя та повагу – обов’язок держави. А вона до них часто ставиться як до відпрацьованого матеріалу", – розповідає парамедик, очільник Федерації громадських організацій учасників АТО/ООС Київщини Володимир Мостовий.

Олександр перебував у зоні АТО/ООС із вересня 2014 року по серпень 2015. Він служив у 17-ій окремій танковій та 54-ій механізованій бригадах і про труднощі, із якими зіштовхуються ветерани, знає не з чуток:

"Багато проблем породжує саме неприйняття суспільства. Військові приходять із зони АТО/ООС зі зміненою свідомістю. Пройшов уже шостий рік, а я, наприклад, досі не можу спокійно реагувати на звуки вибухів петард чи феєрверків. Таке відчуття, що навіть робота з психологами не допомогла такі речі спокійно сприймати. Краще б ті, хто їх купує, витрачені гроші передали волонтерам.

Коли боєць приходить звідти і бачить, що на мирній території всі танцюють, веселяться, ніби війни й немає, йому дуже важко. Зокрема, я себе заспокоював тим, що заради того, щоб тут всі спокійно жили, ні в чому собі не відмовляли, відпочивали, ми там і стояли. Тому звісно ж учасники бойових дій не очікують, що тут всі будуть ходити сумні й співчувати їм. Але й те, що людям все одно, дуже вибиває з колії".

Через байдужість, відсутність підтримки навіть серед рідних та фінансові труднощі ветеранам дуже важко адаптуватися до мирного життя. Як наслідок, з’являються проблеми із алко- та наркозалежністю і навіть спроби покінчити життя самогубством. Усього цього можна було б уникнути, якби влада налагодила хоча б систему психологічної реабілітації учасників АТО/ООС.

"Ми неодноразово пропонували обласній адміністрації створити якусь робочу структуру, яка б надавала системну психологічну допомогу усім, хто повертається із зони бойових дій. На зразок американських та ізраїльських практик. Адже в нас немає тієї декомпресії, яка проводиться в цих країнах. Після того, як військовий демобілізувався, він повинен якийсь час знаходитися на базі, із ним мають працювати психологи, і тільки після того, як його адаптують, він може повертатися в сім’ю. Він мусить зняти всю напругу, а не нести її в мирне середовище. На жаль, у Київській області такої програми досі немає", – додає Мостовий.

"У районах та місцевих військкоматах психологи формально існують, однак вони здебільшого не готові надавати допомогу учасникам бойових дій. Вони можуть дати лише якісь загальні поради, але в плані реабілітації ці спеціалісти слабо підковані, – коментує учасник АТО/ООС Олександр. – Проблема й у тому, що психолог не може нав’язати бійцю свою допомогу, поки той сам за нею не звернеться. А більшість ветеранів не готові зізнатися в тому, що мають якісь проблеми. Я думаю, в області достатньо професіоналів, і, за бажанням, допомогу можна знайти. Але це має усвідомити сам учасник АТО/ООС. Наприклад, я двічі був у госпіталі і там працював із хорошими психологами".

Також, за словами експертів, у Київській області не вистачає Центру соціальної допомоги ветеранам при КОДА. Він мав би системно займатися всіма проблемами військових і організовувати взаємодію між органами влади, місцевими організаціями, військкоматами та медзакладами.

"Так, є Департамент соціального захисту, який нам безперечно допомагає. Однак він займається і чорнобильцями, й афганцями, й інвалідами, і пенсіонерами, й інтернатами. Тому не встигає все контролювати. Центри ж допомоги, які створені у районах, у своїй більшості не працюють належним чином. Через це ветерани часто знаходяться в інформаційному вакуумі та навіть не знають, куди звертатися, – говорить Володимир Мостовий. – Та всі ці недопрацювання не через відсутність коштів – Київщина фінансується досить добре. Але ці гроші розпорошені, вони використовуються нерозумно, незрозуміло як і для чого. Причина й у частих змінах керівника області. За рік це вже третій. Як тільки ми починаємо в якомусь одному напрямку працювати і доходимо до якогось консенсусу з владою, змінюється очільник області, і нам доводиться починати все спочатку".

Окрім того, важливою частиною реабілітації для ветеранів війни має бути оздоровлення у санаторно-лікувальних закладах. Як розповідають самі бійці, така можливість їм дійсно надається, однак це, як і інші пільги, часто треба відвойовувати.

"Я щороку їжджу в санаторій, а є хлопці, які ні разу там не були. Але річ у тому, що вони, мабуть, недостатньо хотіли. Адже для цього потрібно завчасно написати заяву, не лінуватися постійно заходити до відповідних установ і запитувати про наявність путівок. Так, вам можуть декілька разів сказати, що їх зараз немає. Але ті, хто постійно про себе нагадують, своє отримують", – каже Олександр.

Волонтери ж додають, що значно на реабілітацію учасника АТО/ООС може вплинути й просто хороший відпочинок та цікаве дозвілля. Однак на Київщині баз чи центрів, які б це забезпечували, також немає. Спроби ж небайдужих виправити цю ситуацію, за словами голови ГО "Спілка учасників АТО Сквирщини" Олени Редюк, обласна влада теж не поспішає заохочувати:

"Ще у 2017 році до мене звернулися жителі масиву Хуторянський (мікрорайон Сквири), які поскаржилися на колишнього орендаря одного зі ставків. Строк дії його договору закінчився ще у 2015 році, і він два роки незаконно користувався водоймою та ще й не дозволяв місцевим там рибалити. І тому вони запропонували цей ставок передати нашій спілці, щоб ми зробили там базу для відпочинку та реабілітації учасників АТО/ООС і їхніх сімей. Однак ні місцева влада, ні обласна в цьому не зацікавлені. Ми офіційно зверталися до всіх губернаторів, які постійно змінювалися, і отримували лише відписки. Для того, щоб передати ставок в оренду, вони мали провести аукціон, створити для цього комісію, однак жодних дій не було. Це навіть попри те, що багато коштів на створення такої бази виділяти не треба. Минулого року ми перемогли в конкурсі проєктів Міжнародної організації по міграції при ООН, який мав назву "Реінтеграція ветеранів із зони АТО у громадське суспільство". Їхні представники приїжджали навчати нас, і в якості призу вони закупили нам різні матеріали для розвитку громадянського суспільства на суму 12 тис євро. Зараз вони знаходяться на балансі відділу освіти Сквирської адміністрації. Тому в нас вже є літній кінотеатр, тенісні столи, м’ячі, казанки, палатки і ще багато чого. Це все можна було б використати та створити базу, де ветерани б відпочивали, влаштовували різні змагання, займалися риболовлею".

Проблеми з медичним забезпеченням

Згідно з законодавством, учасники АТО/ООС мають право на безкоштовне одержання ліків, зубопротезування та щорічне медичне обстеження і диспансеризацію із залученням необхідних спеціалістів. Формально, держава їм це дійсно надає. Однак, як розповідає координатор з питань соцзахисту та медицини Федерації ГО учасників АТО (ООС) Київщини Ірина Гук (Якуніна) в столичному регіоні і в цій галузі далеко не все ідеально.

"Ветерани війни – це особливі хворі, і з точки зору кардіології, онкології, нейрореабілітації. Як показав досвід, після війни у бійців загострюється багато хвороб. І в нашій державі, де рівень медичного та соціального забезпечення нижчий, ніж у всьому світі, це особливо відчутно.

Київщина вирізняється з-поміж інших областей України тим, що тут немає і ніколи не було госпіталю для учасників АТО. Попри те, що ветеранів тут більше, ніж в інших регіонах. Куди їм звертатися зі своїми проблемами? На жаль, ні Міністерство у справах ветеранів, ні обласна влада не поспішали брати участь у вирішенні цієї проблеми. Наразі ми відправляємо хлопців в Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни, що знаходиться у Циблях, та в Київську обласну лікарню №2, а також №1, якщо необхідні складніші операції. Із ними у нас налагоджений контакт та відпрацьовано все до автоматизму.

Свого часу я від Федерації входила в робочу групу по створенню міністерства ветеранів. Однак все те, про що ми їм говорили та пропонували, так і не було враховано. Після того ми не раз наполягали на зустрічі, зокрема й коли наближався другий етап медичної реформи, однак міністерка так і не знайшла для нас часу. За півтора роки задля вирішення проблем медицини Мінвет не зробив абсолютно нічого. Там вирішували лише якісь власні шкурні питання".

Колись зробити госпіталь волонтери сподівалися на базі Київської обласної психоневрологічної лікарні №2. Це комунальне підприємство обласної ради, де лікуються люди з психологічними проблемами та алко- чи наркозалежністю. Щоправда, цю ідею вони відкинули, як тільки туди завітали…

"Ми з іншими волонтерами та заступницею голови КОР Тетяною Семеновою поїхали туди, щоб перевірити стан установи. Розвалена будівля. А те, що ми побачили всередині, не описати словами. Так, в ординаторській був чудовий ремонт, гарні шпалери. Однак, на палати їх, схоже, не вистачило. Навіть подушки та матраци були в жахливому стані. У мене собака живе в кращих умовах.

На той момент в одному з відділень лікарні знаходилося всього троє бійців. Палат було близько десяти, але вони були пустими. Ветерани, які на момент нашого візиту лікувалися у 8-му відділенні мали контузії та проблеми з алкоголем, декілька з них були ще й інвалідами другої групи. Вони чомусь подумали, що ми хочемо закрити цей диспансер, і дуже нас просили цього не робити, попри умови, у яких їм доводилося перебувати. Хлопці пояснили, що це єдине місце, де вони можуть отримати допомогу, після якої їм легше. Адже через свою залежність вони вже багато втратили, і самі справитися з нею не можуть. На жаль, такі проблеми дійсно серед ветеранів поширені, однак хороших умов для їхнього лікування немає".

Окрім того, як би це суперечливо не було, найбільшою проблемою у сфері охорони здоров’я волонтери вважають другий етап медичної реформи:

"При скороченні кількості опорних лікарень навантаження на ті, які залишились, буде збільшене в рази. Вони просто не витримають. Наразі НЗСУ фінансує медзаклади відповідно до послуг, які вони надають та кількості хворих. Однак є такий нюанс – якщо пацієнта лікували від бронхіту, а потім він захворів на нього знову, за повторне лікування установа нічого не отримає. Вважається, що людину недолікували, і далі це все відбувається за її рахунок. Однак чомусь ніхто не врахував, що у ветеранів купа хронічних захворювань, які неможливо вилікувати. А ще постконтузійний синдром, який тягне за собою велику кількість хвороб. Таке відчуття, що другий етап медреформи розробляли люди, які не знають цього всього і зацікавлені лише в тому, щоб зекономити.

Наголошу ще раз – для лікування учасників АТО потрібен особливий підхід. У них інші хвороби та наслідки від них. Тому для спеціалізованих медзакладів потрібно розробити нову систему фінансування, в якій будуть враховані всі тонкощі лікування ветеранів. А ще, ні до яких медичних програм не включені члени сімей загиблих. А в них теж проблем вистачає".

Учасники ж АТО/ООС підтверджують, що лікуватися їм доводиться в обласних медзакладах, адже ні грошей, ні хороших спеціалістів у невеликих населених пунктах немає. Медична допомога для них справді безкоштовна. Однак за деякі види послуг (наприклад, стоматологічні) самі лікарі радять ветеранам доплачувати. Адже матеріали, які для них фінансує держава, не завжди достатньо якісні.

Проблеми із отриманням земельних ділянок

"Уся земля вже поділена. Навіть якщо вона вільна, нею хтось користується і за неї платить. Ніхто не хоче це втрачати. Тому учасникам АТО/ООС зазвичай відразу кажуть, що вільної землі у їхньому районі немає. Краще самому відкрити кадастрову карту та знайти ділянку. А далі треба бути готовим до того, що вам будуть вставляти палки в колеса всі, починаючи із голів сільрад. І чим вищий рівень, тим більше відписок", – розповідає учасник АТО/ООС Олександр.

Відповідно до законодавства України, військовослужбовці мають право отримувати земельні ділянки у межах норм безоплатної приватизації. Кожному учаснику АТО повинна надаватися у власність земля для ведення садівництва (0,12 га); особистого селянського господарства (2,0 га); будівництва і обслуговування житлового будинку (близько 0,15 га); індивідуального дачного будівництва (0,10 гектара). Але це лише теоретично…

"Я написав заяву на отримання землі ще у 2015 році. Зрештою, отримав свої 2 га у 2018. Три роки мені треба було їх вибивати. Відписки були смішні. Доходило до того, що крапка в документах не там стояла. Багато учасників АТО/ООС, які зіштовхуються із цим, махають рукою і перестають боротися. Ті ж, хто переробляє, свариться, підключає волонтерів, ділянку зрештою відвойовує. Зрозуміло, що ніхто просто так її не віддасть. Потрібно бути наполегливим, бо якщо ти сором’язливий чи лінивий, нічого не вийде", – додає Олександр.

"Так, формально на державному рівні земля учасникам АТО видається, але місцеві князьки її дерибанять. Сьогодні цього вже ніхто не приховує, хлопцям відверто кажуть, що вони отримають свою ділянку, якщо потім продадуть її за копійки або здадуть в оренду потрібним людям. І бійці на це йдуть, тому що інакше вони не матимуть взагалі нічого. Із сайту Держгеокадастру Київської області чітко видно, яким чином видаються накази на розробку проектної документації – найбільше на сьогодні видано по Вишгородському району, Фастівському та Сквирському. Якщо говорити про Сквирщину, то у нас наразі близько 500 учасників АТО/ООС, з них ділянки отримала половина", – розповідає голова ГО «Спілка учасників АТО Сквирщини» Олена Редюк. – На жаль, часто інтереси ні учасників бойових дій, ні їхніх родин не враховуються. Зараз до мене звертаються ветерани нашого району, яким дали ділянки в Кіровоградській області, і питають, що їм з ними робити. Ну не можуть вони займатися веденням сільського господарства там. Натомість, до Сквирської міської ради подають клопотання (написані під копірку) бійці, які проживають у Броварах чи навіть Луганській області, які чомусь просять виділити їм землю саме в нашому районі. А тутешнім ветеранам рекомендують отримати її деінде.

Руку до цього доклала і Всеукраїнська асоціація учасників бойових дій на чолі з В’ячеславом Вовченком. Минулого року у присутності колишнього прем’єр-міністра Гончарука був підписаний меморандум з Управлінням Держгеокадастру та областями щодо забезпечення земельними ділянками учасників АТО/ООС. Інтереси Київської області представляв саме Вовченко. Тепер він збирає клопотання від учасників, які ще не скористалися своїм правом, тисячами везе їх до Джергеокадастру, і там вони їх якимось дивним чином фасують. Зокрема, у Сквирському районі Вовченко вже згріб всі земельні ділянки. І я не розумію одного – якщо асоціація так піклується про ветеранів, чому вона не дає їм скористатися їхнім правом на своїй території? Це вже вилилося у справжнє протистояння. Я вважаю, що в області, можливо, були б якісь зрушення, якби не цей меморандум".

Проблеми із отриманням соціальних пільг

Як розповідає Олександр, законодавством учасникам АТО/ООС передбачено ряд пільг. Однак це, на жаль, теж не завжди відповідає дійсності: "Насправді, про ветеранів забувають все більше й більше, вони вже заважають. Якщо говорити про соціальні виплати, то їх сьогодні майже немає. Обласна влада видала нам одноразову допомогу. Пізніше ще передбачалася допомога на лікування, але її отримали лише 18 з 200 учасників АТО, які проживають в нашому районі. Також є 75-відсоткова знижка за користування комунальними послугами. Усі ж інші виплати спихнули на місцеві бюджети. Наприклад, у Ставищенському районі допомогу учасникам бойових дій надають лише за програмою «Турбота» у розмірі 500 гривень. На інше, кажуть, коштів немає. Однак, зрозуміло, що бюджет Києва і якогось селища не порівняти. І в цьому теж прослідковується певна несправедливість". 

Скаржаться учасники АТО/ООС і на нововведення, що стосуються безкоштовного проїзду. Незабаром паперові посвідчення УБД у київському транспорті вже діяти не будуть. Тому всім ветеранам зі столичного регіону доведеться оформляти електронний документ, який дає право на пільговий проїзд. Або ж купувати електронний квиток і потім звертатися до органу соціального захисту за місцем реєстрації для компенсації витрат. На думку бійців, нове правило відверто порушує Закон України та може бути сигналом того, що їхні права в черговий раз намагаються обмежити…