Тільки живи: як на Київщині прагнуть допомогти ветеранам АТО не перейти межу

Справжнє значення слова "війна" знають лише ті, кого вона безпосередньо торкнулася, – ті, хто чекають своїх рідних із фронту, ті, хто змушені були покидати рідний дім під звуки вибухів, ті, хто стояли і стоять на лінії вогню до останнього, тому що знають, за що борються. І, нарешті, волонтери та лікарі, які щодня намагаються врятувати ще одне життя, ще одну зранену душу. На жаль, тих, кому небайдуже, із кожним днем стає усе менше. Для багатьох події на Сході стали новинною сенсацією 2014 року, про яку забули: мовляв, життя триває. Але воно точно не буде колишнім для тих, хто зіштовхнувся з війною віч-на-віч. Саме на підтримку таких людей Федерація громадських організацій учасників АТО Київщини створює соціальні проекти. Про це докладніше "Моїй Київщині" розповіли координатори громадської спілки

"Тільки живи"

Чи є межа пережитого, грань, переступивши яку, навіть не усвідомлюючи, ти не станеш сильнішим, а зламаєшся? Межа, сягнувши якої, потрібно зупинитися? Де поріг, за яким людина втрачає все, що має бути в Людині, те, що називається людяністю. Коли душа перетворюється у згусток тотальної холоднокровності й байдужості… Чим більше солдатів, яких я знав, підривають себе, вішаються, ріжуть вени чи позбавляють себе життя в якийсь інший спосіб, тим реальнішою видається мені ця грань та її небезпека. Це були ті, що ризикнули й не витримали…

(Валерій Ананьєв, "Сліди на дорозі")

На кожного четвертого загиблого на фронті припадає один військовослужбовець, який покінчив життя самогубством після повернення додому. Це неофіційна статистика – справжніх цифр не назве ніхто. За підрахунками координаторів громадської спілки Федерація громадських організацій учасників АТО Київщини, відсоток самовбивств від загальної кількості померлих після демобілізації ветеранів коливається в межах від 11 до 22. 

"Чому з’явився цей ролик? Тому що ситуація почала набувати страшних масштабів. Ми з цим зіштовхуємося практично кожного тижня. І коли спробували підбити статистику по Київській області, чесно кажучи, зрозуміли, чому в Україні це питання не піднімається. Тому що це страшні цифри. І про це ніхто не буде говорити. Адже доведеться проробити величезну роботу, у першу чергу пов’язану з психологічною реабілітацію. А наразі на це ніхто не хоче виділяти гроші. Це робота, яку ніхто не бачить, досить важко перевірити її виконання та результативність. Але ми дуже переймаємося тим, що ця проблема нам ще гукнеться, і наслідки будуть жахливі.  Я маю на увазі не лише суїцид…" – розповів Володимир Мостовий – голова громадської спілки "Федерація ГО учасників АТО Київщини".

"Тільки живи" – соціальний проект, спрямований на протидію самогубствам серед військовослужбовців. Його мета – не лише привернути увагу громадськості до цієї проблеми, а й показати ветеранам АТО/ООС, що вони не самі, мотивувати їх до боротьби та до життя. Відеоролик створювався за підтримки журналістів телеканалу "1+1" і є лише першою сходинкою на шляху до зменшення страшної статистики. Координатори зізнаються – з ідеєю проекту вони зверталися до багатьох, та лише "плюси" згодилися допомогти. На жаль, сьогодні наше суспільство не готове до подібної роботи, не в змозі надавати необхідну підтримку військовим, не має достатнього патріотичного виховання та толерантності. І піклуватися про це мусять не лише волонтери, а насамперед держава.

"Наш проект створений для всіх цих хлопців, тому що їхнє життя – це найголовніше. Вони – вже переможці! І цю проблему також можна подолати. Але в цьому їм потрібно допомогти!".

У відео знялися чотири ветерани війни, які не з чуток знають, що таке справжнє пекло, і як після нього повертатися до мирного життя.

"Ми спеціально обирали людей, яких військові знають та поважають. Ці ветерани відкрито зізнаються, що самі пережили всі ці проблеми, але не здалися і не збираються кінчати життя самогубством. Вони дуже активні, є керівниками громадських організацій у своїх районах. І своїм прикладом показують, що про подібні проблеми не соромно говорити. Вони роблять усе для того, щоб відволікти ветеранів АТО/ООС від подібних думок. А ми, у свою чергу, хочемо, щоб військові почали спілкуватися, не боялися виносити на громадськість те, що їм болить, і не замикалися в собі", – додав Мостовий.

Раніше ми вже розповідали про проблеми, з якими зіштовхуються військові після повернення із зони бойових дій. Коли перед людиною зачиняються всі двері, а поряд нікого немає і ніхто не здатен допомогти, вона перестає знаходити позитив і не розуміє, для чого живе. Спочатку всередині все кипить, а потім вона просто замикається в собі і доходить до тієї найстрашнішої межі.

"Коли воїни АТО/ООС повертаються додому, вони лише отримують додатковий негатив. Їх ганяють з кабінету в кабінет по другому чи третьому колу, і вони не розуміють, чому так відбувається. Якщо їм держава надає якісь пільги, вони мають право їх отримати. Багато людей не розуміє, що якщо військовий погарячкував, краще промовчати, і не відповідати агресією на агресію. Треба розуміти, де він був і що пережив. Але в нас цього не пояснюють, про це не говорять, а це треба робити ще зі школи. Треба готувати суспільство до того, що люди, які нас захистили, мають отримувати достойну увагу, їх не треба ще більше провокувати", – коментує Володимир .

Координатори проекту наголошують – для ветеранів АТО/ООС дуже важливо організовувати цікаве дозвілля, щоб вони мали змогу "відвести душу". Футбол, страйкбол, риболовля та інші "вилазки" дають хорошу емоційну та фізичну розрядку. Наприклад, у Броварах, Іванкові створені футбольні команди учасників АТО, які постійно беруть участь у змаганнях та показують непогані результати. Окрім того, важливе значення мають різноманітні фестивалі для учасників бойових дій, де вони можуть зустрітися, поспілкуватися, поділитися досвідом та згадати про те, що разом пережили. Та, на жаль, у нашій країні цьому теж мало хто приділяє увагу. У багатьох містечках досі фактично не працює жодна громадська організація, яка б робила щось для наших захисників.

"В Ізраїлі та США, наприклад, навіть є спеціальні бригади (до яких входять психологи, лікарі, соціальні працівники), що працюють із тими, хто брав участь у воєнних діях. У нас таких бригад немає. Ізраїль пропонував нам допомогу, але не безкоштовну. Якби ж у нас такі мобільні бригади були, військові б знали, що вони можуть у будь-який час зателефонувати в подібну службу, їм допоможуть, із ними, як мінімум, поговорять, і те найгірше, що могло статися, не відбудеться. Але в нас це не продумано. Навіть у державній програмі з психологічної реабілітації, яка була прийнята в кінці минулого року, і яка, фактично, створювалася 5 років, сказано, що "потрібно вивчити досвід", "аналізувати те й те"… І скільки нам ще років знадобиться, щоб все вивчити та проаналізувати?", – розповідає координатор з питань медицини та соціального захисту Ірина Гук.

Волонтери додають – у нашій країні дійсно немає тієї декомпресії, яка проводиться в інших державах. Після служби військовики дуже часто понурі, замкнуті, розгублені, адже багато моментів приносять звідти і тримають в собі. Саме тому вони мають проходити певні обстеження, працювати з психологом, який і прийме рішення щодо того, чи готовий ветеран виходити в мирне громадянське життя, чи з ним ще потрібно працювати. Адже проблеми потрібно виявляти. Варто наголосити й на тому, що єдиної формули допомоги для всіх учасників бойових дій немає і бути не може. Із кожним потрібно працювати окремо, до кожного має бути свій підхід.

"Їх не можна підганяти під якусь одну загальну програму. У кожного своя реабілітація. Якщо ми говоримо про психологічну – то це не лише похід до психолога. Тим більше, якщо це сільська місцевість. Тамтешнім чоловікам досить важко звернутися до якоїсь місцевої жінки-психолога, яку вони знають з дитячого садка, і почати їй виливати душу. Це потрібно розуміти. Сьогодні максимальна психологічна реабілітація, яку можуть забезпечити військовим у нашій області – це поїздка на 18 днів до якогось санаторію, де боєць отримає пігулку валеріанки та одноразову консультацію психолога, який лише запитає "Ну, як себе почуваєте? Хочете поспілкуватися?", – ділиться Ірина.

"Та й взагалі, великою проблемою є те, що в нас психологічна реабілітація вважається чимось ганебним. Військові часто її асоціюють з психіатричною. В Європі до цього простіше ставляться. Тому, в першу чергу, потрібно донести до військових те, що це норма, і цього не треба соромитися. Але цим ніхто не займається. Мало хто розуміє, що іноді психологічна допомога важливіша, ніж медична реабілітація. Тому що душа теж поранена", – додає Володимир Мостовий.

Волонтери бідкаються – минуло 5 років війни, а комплексного вирішення цієї проблеми досі немає, у будь-якому разі в Київській області.

"Коли щодня з цим працюєш, розумієш, наскільки це страшно, і яка це проблема. Люди, які з цим зіштовхуються побіжно, не надають цьому великого значення. Далеко ходити не потрібно, ті ж працівники Департаменту охорони здоров'я дуже далекі від того. Спільної роботи з ними та заступником губернатора з питань медицини в нас немає. У них свої погляди на це все, а проблеми учасників АТО їх цікавлять мало.

Навіть в обласній програмі "Здоров’я Київщини" на 2018-2020 роки для даної категорії населення не передбачено ні копійки! Ми подавали зміни до цієї програми, але все як завжди – директори департаментів не хочуть підписувати зміни, звинувачують один одного в непогодженні доповнень, які зрештою губляться в чиновницьких кабінетах! Тому ми успішно і плідно   працюємо з тими, кого хвилюють долі і стан здоров'я наших захисників. Це обласні медичні заклади різного рівня, які підпорядковуються Київський обласній раді, деякі районі лікарні, лікувально-профілактичний відділ медичної служби ЗСУ ГВМУ МОУ, НВМКЦ "Головний військовий клінічний госпіталь", Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни в селі Циблі, КЗ "Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни" РОР, чому ми дуже раді. Телефонують військові теж, в першу чергу, волонтерам та громадським організаціям. Адже в нас робота набагато краще налагоджена, є представники в кожному районі. Ми співпрацюємо, і разом приймаємо рішення. Робимо все, що в наших силах. Але, на жаль, є ситуації, коли людина не йде на контакт. А ті служби, які мали б ними займатися, не роблять нічогою. Але ми не впадаємо у відчай і не опускаємо руки, самі шукаємо різні шляхи вирішення проблем, що виникають. Дуже сподіваємося, що новопризначеному голові Київської обласної адміністрації вдасться виправити ситуацію, що склалася, і ставлення до учасників бойових дій з боку обласних чиновників всіх рівнів зміниться", – скаржиться Ірина.

Також волонтери вже два роки вимагають, щоб в області зробили повноцінну диспансеризацію, яка передбачена для учасників АТО Законом України. Завдяки її проведенню багатьох проблем, зокрема й психологічних, не буде, тому що досвідчений лікар зможе відразу їх визначити. Відповідно, багато смертей, зокрема й самогубств, можна буде уникнути.

"Ми пам’ятаємо"

Чи часто ми згадуємо минуле, знаємо і пам'ятаємо полеглих героїв? Як завжди, тільки декілька разів на рік, на свята? А хто заважає всім нам пам'ятати весь час, щодня? Як пам'ятають батьки і кожен раз, дивлячись на онуків, вишукують рідні риси, вловлюють знайомі інтонації. Або, коли розмовляють із світлиною сина і дуже шкодують, що він не встиг одружитися та не має продовження роду. Чи, може, як пам'ятає вдова, коли спогади рвуть душу і серце, коли, ледь стримуючи сльози, уклавши спати дітей, обіймає речі чоловіка, щоб вловити знайомий запах та поринути у спогади?! Чи добре ми та наше молоде покоління пам'ятаємо, що було всього п'ять років тому? І що ми знаємо про тих, хто став на захист України, хто ціною свого життя зберіг мир в наших оселях?

(Ірина Гук, передмова до проекту "Ми пам'ятаємо")

Це ще один соціальний проект Федерації громадських організацій учасників АТО Київщини покликаний виховати той самий патріотизм, якого так не вистачає нашому суспільству. На жаль, ми рідко згадуємо про тих, хто подарував нам спокій та безтурботність, заплативши за це своїм життям. Мало хто знає імена своїх Героїв, чим вони жили, і що віддали за мир. Саме проект "Ми пам'ятаємо" має за мету донести до громадськості історію кожного загиблого на війні жителя Київщини та змусити нащадків цінувати та шанувати те, що вони мають.

"Так, у березні, у Переяславі-Хмельницькому відкривали пам’ятник АТОвцям. Та, на жаль, такі пам’ятники є не в усіх районах області. Так, іноді проводяться якісь заходи, наприклад, турніри футбольні, але дуже часто під егідою якихось політиків, які кудись там балотуються, і їм потрібен піар. Нещодавно був випадок, коли в Обухівському районі назвали вулицю в честь загиблого АТОвця, і навіть зробили таблички. Але селищний голова сказав, що в нього немає часу і можливості, щоб старі замінити на нові. Це ганьба і неповага до всіх учасників бойових дій.  І це масово", – розповідає голова громадської спілки – Володимир Мостовий, – "Ми дуже погано знаємо свою історію, своїх Героїв, не цінимо їхніх подвигів, зроблених для нас та нашої країни. За роки війни всі наші сили були кинуті на фронт, на допомогу учасникам бойових дій, а підростаюче покоління якось вийшло з нашого поля зору, ми не займалися патріотичним вихованням. Були якісь рідкісні заходи, але патріотизм потрібно системно виховувати. Й інші країни в цьому виграють. Ми маємо це надолужити. Без минулого не буде майбутнього. І, якщо ми не будемо пам’ятати про людей, які ціною свого життя відстояли мир, завдяки яким ми можемо зараз спокійно жити, займатися своїми справами, не буде нічого".

Юлія Стрільник, "Моя Київщина"