ПРОКУРАТУРА, ЯКУ МИ ВТРАТИЛИ. «Карфаген»

.

«Карфаген».

Ще одне слово, яке зовсім недавно було у наших асоціаціях назвою стародавнього міста, а сьогодні стало назвою спецоперації НАБУ і САП.

За версією слідства, посадовець Офісу Генерального прокурора організував злочинну групу, яка забезпечувала прикриття діяльності шахрайських кол-центрів, отримувала за це гроші, а незаконно отримані кошти та майно легалізовувалися. НАБУ заявило також про залучення до схеми чинних працівників прокуратури.

Це поки що версія слідства, яка має отримати належну правову оцінку в суді та суільстві. Саме так і повинно бути в правовій державі.

Але є речі, про які суспільство має право говорити вже сьогодні.

Бо «Карфаген» — це далеко не про злочинну групу чи навіть про гроші.

Це історія про те, що сталося з українською прокуратурою.

І для мене ця історія особливо болюча.

Я знаю прокуратуру не з телевізора і не з Facebook.

Я працював у прокуратурі. Знаю її зсередини. Знаю її людей, знаю її позитивні правозахисні традиції, знаю її можливості й знаю, якою потужною державною інституцією вона колись була.

І саме тому мені особливо важко дивитися, на що її перетворили.

ПРОКУРАТУРА ЯК ЗАХИСТ ЛЮДИНИ

Для мене прокуратура ніколи не була просто ще одним силовим органом.

Ще Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року визначала Генерального прокурора як суб’єкта «найвищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів».

Це була не випадкова конструкція.

Це принцип рівності усіх перед законом і судом, це основа суспільної справедливості!

Українська держава тільки народжувалася і закладала систему, в якій закон мав бути вищим за чиновника, партію, гроші та будь-яку політичну доцільність.

Саме тому прокуратура мала бути одним із головних інструментів захисту людини і держави від беззаконня.

Декларація про державний суверенітет України — офіційний текст

Колись звичайна людина, яку незаконно звільнили, якій не виплатили зарплату, у якої забрали майно, яку скривдили чиновники чи правоохоронці, мала куди прийти.

До прокуратури.

І в прокуратурі людина мала хоча б надію, що держава її почує.

Так, прокуратура не була ідеальною. Так, з її повноваженнями траплялися зловживання. Так, система потребувала реформування.

Але між «реформувати» і «знищити дієвий механізм захисту громадянина» є величезна різниця.

Я САМ БРАВ УЧАСТЬ У РОЗРОБЦІ РЕФОРМИ

І тут я хочу сказати річ, яку сьогодні часто забувають.

Я не був противником реформування прокуратури.

Навпаки.

У 2013 році я був серед авторів альтернативного опозиційного законопроєкту №3541-1 «Про прокуратуру».

Разом із представниками трьох опозиційних фракцій ми пропонували власне бачення нової прокуратури.

Цей законопроєкт офіційно зареєстрований у Верховній Раді. Серед його авторів — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Валерій Карпунцов та інші народні депутати.

Картка законопроєкту №3541-1 на сайті Верховної Ради

Тобто я не з тих, хто сьогодні ностальгує за кожним елементом старої системи.

Я хотів реформованої прокуратури.

Але хотів сильної, професійної, незалежної прокуратури, яка стоїть на сторожі закону і захищає людину.

Саме такою мала бути мета реформи.

АЛЕ ЩОСЬ ПІШЛО НЕ ТАК І Я ПОЧАВ ГОВОРИТИ ПРО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ

У 2019 році я написав:

«Під виглядом реформ продовжується курс на знищення прокуратури».

І пояснив, що бачу в цих процесах не створення ефективної нової інституції, а знищення прокуратури «як дієвого захисного механізму прав громадян, інтересів держави» та викорінення чесних і професійних фахівців.

Мій текст від 14 жовтня 2019 року — «Під виглядом реформ продовжується курс на знищення прокуратури»

Я говорив це не після «Карфагена».

Не після чергових обшуків.

Не тому, що треба було написати гострий Facebook-пост.

Я говорив це тоді, коли ще можна було змінити напрямок.

У 2020-МУ Я ВЖЕ СКАЗАВ ЦЕ ЩЕ ЖОРСТКІШЕ

У березні 2020 року в інтерв’ю я сформулював свою оцінку так:

«Прокуратура імпотентна, безвідмовно діє лише в політичних переслідуваннях і рейдерстві».

Можна сперечатися з формою.

Але подивімося на зміст.

Я говорив про те, що після вилучення у прокуратури реальних механізмів нагляду вона втратила можливість втручатися у величезну кількість ситуацій, де порушувався закон.

Незаконно звільнили людину?

Не виплатили зарплату?

Порушили закон щодо бюджетних коштів?

Забрали комунальне майно?

Раніше прокуратура мала механізми реагування.

Після реформи ці можливості були суттєво звужені.

І я тоді сказав фразу, яка, на жаль, не втратила актуальності:

«Прокуратура перестала бути масовим органом забезпечення конституційних прав громадян».

Інтерв’ю Gazeta.ua, 4 березня 2020 року

А У 2025-МУ Я НАПИСАВ ПРО ЦЕ ВЖЕ СИСТЕМНО

У статті «Держава без правосуддя» я сформулював проблему ще точніше:

«Правоохоронне беззаконня, прокурорська безпорадність, суддівська безкарність — громадянин без захисту».

І знову повернувся до головного.

Прокуратуру, яка раніше здійснювала найвищий нагляд за законністю, позбавили ключових повноважень.

Прокурор дедалі більше перетворився на процесуального керівника, який не має достатніх механізмів для реального припинення свавілля.

А громадянин залишився фактично безкоштовного державного захисника своїх прав.

Моя стаття «Держава без правосуддя», LIGA.Блоги, 6 вересня 2025 року

Там же я написав те, що сьогодні звучить особливо гірко:

«Сильна прокуратура означала б сильний захист громадянина. А влада такого захисту не потребує».

І ОСЬ МИ ПРИЙШЛИ ДО «КАРФАГЕНА»

Мали реформувати прокуратуру.

Мали зробити її професійнішою.

Мали очистити її від корупції.

Мали поставити людину і закон у центр системи.

А тепер НАБУ і САП проводять спецоперацію, в межах якої, за версією слідства, виявляють організовану схему прикриття шахрайських кол-центрів, пов’язану з посадовцем Офісу Генерального прокурора.

(Zerkalo Tizhnya)

І це вже питання відповідальності не тільки конкретних людей, що обіймають посади у прокуратурі України.

Це питання до самої системи.

Бо якщо правоохоронний орган, який повинен боротися зі злочинністю, за версією слідства, стає джерелом захисту для злочинного бізнесу — це вже не просто корупція.

Це інституційна катастрофа.

І ТУТ МИ ПІДХОДИМО ДО НАЙСТРАШНІШОГО

Шахрайські кол-центри — це не просто приміщення, телефони, скрипти і гроші.

Це індустрія.

І якщо вона роками існує в масштабах, про які сьогодні говорять державні органи та слідство, вона неминуче формує соціальне середовище навколо себе.

Молода людина приходить туди заробити.

Її навчають брехати.

Маніпулювати.

Тиснути на слабкі місця.

Виманювати гроші.

Обманювати старих людей.

Обманювати іноземців.

Переконувати жертву віддати останні гроші.

І головне — переконувати саму себе, що жертва не людина, а просто «лох».

Ось що відбувається, коли злочин стає професією.

А тепер подумаймо про наслідки.

Молода людина попрацювала там три місяці, пів року, рік.

Пішла.

А навички залишилися.

Залишилося ставлення до праці.

До грошей.

До закону.

До чужої власності.

До людської слабкості.

Тому проблема шахрайських кол-центрів — це не тільки питання викрадених грошей.

Це питання того, яке суспільство ми вирощуємо.

І якщо держава роками не зупиняє таку індустрію, вона фактично дозволяє їй відтворюватися.

Саме тому я називаю це вирощуванням злочинного покоління.

Не в юридичному сенсі.

Не кожен працівник такого кол-центру є членом злочинної організації.

А в соціальному сенсі.

Бо система, яка роками навчає молодих людей заробляти на обмані, формує людей, для яких обман поступово стає нормою.

А ТЕПЕР ПОДИВІМОСЯ НА ПАРАДОКС

Прокуратуру реформували, щоб вона стала сучаснішою.

У результаті ми втратили значну частину її можливостей захищати громадянина від беззаконня.

Громадянин залишився сам на сам із державним апаратом.

А злочинний бізнес, за версією слідства, отримав можливість шукати собі «дах» уже всередині того самого державного апарату.

Це і є головний провал.

Не те, що хтось узяв хабар.

Хабарі брали і раніше.

Найстрашніше — якщо система дійшла до стану, коли злочинність навчилася використовувати саму державу як інструмент свого існування.

І ТУТ Я НЕ ХОЧУ РАДІТИ

Дехто сьогодні радіє:

НАБУ прийшло в прокуратуру.

Добре.

Якщо є злочин — його треба розслідувати.

Якщо є докази — винні повинні відповідати.

Незалежно від посад.

Але особисто мені від цього не радісно.

Мені — боляче.

Бо прокуратура для мене не чужа інституція.

Я там працював.

Я її знаю.

Я знаю, скільки професійних, чесних і відданих державі людей там працювало і працює.

І я не хочу її знищення.

Я хочу повернення прокуратури.

Повернення її державі.

Повернення її закону.

І головне — повернення її громадянину.

ПРОКУРАТУРА МАЄ БУТИ НЕ «КРИШЕЮ», А ЩИТОМ

Прокуратура не повинна обслуговувати владу.

Не повинна обслуговувати бізнес.

Не повинна обслуговувати політичні групи.

Не повинна бути інструментом помсти.

Не повинна бути інструментом рейдерства.

І тим більше — не повинна, якщо підтвердиться версія слідства, ставати частиною механізму захисту злочинного бізнесу.

Прокуратура існує не для влади. Вона існує для народу — як щит від беззаконня.

Цю тезу я сформулював ще минулого року, коли писав про необхідність повернення прокуратурі ролі незалежного наглядового органу.

Мій текст «Непотрібний президент», LIGA.Блоги, 3 квітня 2025 року

І сьогодні я повторюю це ще раз.

Я НЕ КАЖУ, ЩО ВСІ ПРОКУРОРИ — ЗЛОЧИНЦІ

Навпаки.

Саме тому я так жорстко реагую.

Тому що знаю: серед прокурорів є багато професійних і порядних людей.

Проблема не в тому, що «всі там такі».

Проблема в системі, яка може дозволити злочинцеві зайняти місце там, де він має боротися зі злочинністю.

І якщо ця система не здатна сама себе очистити — вона має бути очищена державою.

Не політичними кампаніями.

Не красивими конкурсами для галочки.

Не черговою зміною вивіски.

А реальною відповідальністю.

Я ПОПЕРЕДЖАВ

У 2013 році я брав участь у розробці альтернативної концепції закону про прокуратуру.

У 2019-му попереджав про знищення прокуратури як механізму захисту громадянина.

У 2020-му говорив про її безпорадність перед звичайним беззаконням.

У 2025-му написав: «громадянин без захисту».

А сьогодні ми бачимо «Карфаген».

Можна скільки завгодно сперечатися зі мною.

Можна сперечатися щодо старої моделі прокуратури.

Можна сперечатися щодо загального нагляду.

Можна сперечатися щодо конкретних повноважень.

Але є питання, на яке треба відповісти чесно:

Чи стала українська прокуратура після всіх цих реформ сильнішим захисником громадянина і закону?

Подивіться навколо.

І дайте відповідь самі.

Бо я свою відповідь дав ще кілька років тому.

І сьогодні, на жаль, маю ще більше підстав її повторити.

Ми не просто втратили прокуратуру.

Ми втратили інституцію, яка мала стояти між людиною і беззаконням.

А коли держава забирає у людини останню надію на захист — місце захисника дуже швидко займає той, хто сильніший, багатший і нахабніший.

Саме так народжується не правова держава.

Саме так народжується мафіозна держава.

І якщо «Карфаген» підтвердить хоча б частину того, про що сьогодні заявляють НАБУ і САП, то це буде не просто кримінальна справа.

Це буде вирок цілій системі, яка роками називала руйнування правоохоронних інституцій «реформами».

А отже, нам потрібна не чергова реформа прокуратури.

Нам потрібно повернути Україні прокуратуру.

Сильну.

Професійну.

Незалежну.

Підзвітну народу.

І таку, перед якою злочинець має боятися не тому, що його можна «домовитися» не чіпати, а тому, що закон неминучий.

Бо саме для цього прокуратура і повинна існувати.