Редактор «Газети по-українськи» у Білій Церкві Віктор Осипенко: Містян чують тільки тоді, коли вони мітингують під стінами мерії

«Моя Київщина» поспілкувалася з Віктором Осипенком, редактором білоцерківської редакції «Газети по-українськи» про розбудову ЗМІ в найбільшому місті Київщини, а також про проблеми через небажання влади реагувати на позиції громади

- Ви представляєте білоцерківську редакцію всеукраїнської «Газети по-українськи». Представництво в Білій Церкві з'явилося недавно. Розкажіть детальніше про видання. Чому вирішили створювати окрему редакцію на Київщині?

- Якщо говорити про національне видання, то «Газету по-українськи» було засновано в 2005 році. Головний редактор Володимир Рубан почерпнув кілька цікавих рис у європейських газет, наділивши ними нове видання. Певно, дякуючи ним, газета зуміла пережити дві економічні кризи, і нині перебуває у трійці найсильніших у країні.

Що ж до білоцерківської редакції, то вона працює з листопада. Охоплює місто й район, і називається «Біла Церква». Перші номери готували удвох з журналісткою Альоною Межаковою. Вона через роботу майже не бачила дітей, а я фактично жив у редакції, обідав о дев'ятій вечора армійськими пайками.

- В наш час газети частіше зачиняються, ніж навпаки. Не боїтеся поповнити їхні ряди?

- Ми не такі, як усі. Багатьом уже муляє око те, як ми пишемо. Оперуємо фактами. Навіть у цьому інтерв'ю немає жодного зайвого речення, кожна фраза – несе інформацію. Наш дивіз: "Все, без чого стаття може обійтися - треба викинути". Насправді за кордоном преса такою і є. Тоді як білоцерківська журналістика скоріше нагадує шкільні твори. При всій повазі до колег. Коли нас брали на роботу, то відсіювали досвідчених журналістів. Їх важко навчити працювати по-новому, як того вимагає газета і час.

- Як ви себе позиціонуєте в плані відкритості інформації відносно роботи/дій місцевих чиновників та влади?

- Більшість управлінь міської влади – закриті для преси. Чиновники, які працюють для народу, не вважають за потрібне з ним розмовляти. На всі питання відповідають: "Пишіть запит". А коли ми це робимо – відписують щось на зразок: "Ми робимо все необхідне, згідно з чинним законодавством". Це те саме, якби ви запитали в магазині, скільки коштує сковорідка і де її виготовляють, а вам сказали б: "Хороша! І ціна доступна!".

Ви помічали, як ухиляючись від відповідей, політики говорять про все і ні про що відразу?.. Якщо порівняти з нашою газетою, то ми сказали б: "Сковорідка з тефлоновою поверхнею, яка коштує тисячу гривень, виготовляє Польща і дає 5-річну гарантію". Факти. Ніяких оцінок і загальних фраз, тільки факти.

- А які найцікавіші та найгостріші теми висвітлюєте на сторінках саме відносно Білої Церкви?

- Наша мета не стільки найти гостру тему, скільки показати читачеві, чим живе місто й район. Десь протікає дах чи діти потруїлися в школі, зайнялася домівка, чи відкрили новий магазин. Нам цікаво, скільки витрачають на ремонт доріг і як начальники святкують дні народження. Які ціни на ринках і яка ситуація на заводах. Ми пишемо про цікавих людей, адже місто повинно знати своїх героїв. В некрологах вшановуємо пам'ять померлих. Описуємо курйози, весілля дні народження.

- Прихильність газетярів чи медійників політики особливо прагнуть отримати перед виборами. Чи вже позначився на газеті хід передвиборчої кампанії?

- За час передвиборної компанії ми писали лише про Володимира Зеленського. Але це була новина, а не агітаційна стаття.

- Які на Вашу, журналістську думку є найбільші проблеми в місті Біла Церква?

- Бажання буденні: щоб перестали робити "одноразові" дороги і штрафами відучили водіїв порушувати правила. Прикрили казино і "наливайки" і допомогли малому бізнесу. Тоді грошима наповнюватиметься міський бюджет, а не чиїсь кишені.

Немає спілкування між владою і народом. Містян чують тільки тоді, коли вони мітингують під стінами мерії. Мені дуже хотілося б, щоб білоцерківці вирішували долю рідного міста, а не боролися за достойні умови життя.

Спілкувалася Надія Савчук, «Моя Київщина»