#

Ректор Академії мистецтв ім. Павла Чубинського Василь Романчишин: у нас - унікальні педагоги

14.08.2020 08:17
Ректор Академії мистецтв ім. Павла Чубинського Василь Романчишин: у нас - унікальні педагоги
Василь Романчишин

Нинішній рік виявився особливим для  заслуженого діяча мистецтв України, доктора філософії, професора та ректора Академії мистецтв імені Павла Чубинського Василя Романчишина. У квітні виповнилося 10 років з того дня, як він очолив цей комунальний заклад вищої освіти Київської обласної ради. Втім, через пандемію 2020 рік виявився специфічним для всіх учнів та педагогів країни. Про історію закладу та те, як майбутні співаки, музиканти й танцюристи долали труднощі карантину портал «Моя Київщина» вирішив дізнатися у керівника творчого вишу

- Отже, пане Василію, давайте зазирнемо у минуле і пригадаємо головні віхи в історії Академії…

- Відразу зауважу, що статус Академії мистецтв наш заклад отримав відносно недавно, а рівно 90 років тому – в 1930 році - він створювався, як суто ідеологічний заклад - обласний технікум комуністичного освіти, в котрому і знання й мистецькі якості його випускників були підпорядковані головному завданню – бути підручними комуністичної партії та справжніми бійцями ідеологічного фронту  у справі пропаганди її рішень та планів.

Був період вимушеної паузи в період війни та фашистської окупації: майже два з половиною роки навчальний заклад взагалі не працював.

Коли ж я десять років тому прийшов сюди, це було - училище культури і мистецтв, згодом ми стали коледжем, а два роки тому набули статусу Академії мистецтв. І з приємністю хочу зазначити, що з нового року закладу було присвоєне ім'я нашого земляка, автора тексту майбутнього гімну України - Павла Чубинського.

- Оскільки заклад готує творчих фахівців для столичного регіону, хто є його юридичним засновником?

- За статусом Академія мистецтв імені Павла Чубинського є комунальним навчальним закладом, вірніше - комунальним закладом вищої освіти Київської обласної ради. 

- Але у методичному сенсі ви підпорядковуєтесь, мабуть, ще й Міністерству культури?

-Так. Окрім того, ще й Міністерству освіти та науки, яке в якості урядового органу влади приймає нормативні акти, де регламентується питання щодо ліцензування та акредитації усіх навчальних закладів країни та розробляється порядок атестації педагогічних працівників. 

- А на обласному рівні, хто здійснює кураторство над закладом? Мабуть, обласне управління КОДА?

- Раніше було так, що управління культури КОДА було засновником, роботодавцем, та головним контролюючим й керівним органом для навчального закладу. Але з тієї пори, коли відбулося розмежування повноважень між обласною радою та облдержадміністрацію, то звичайно левова частка всіх впливів стала належати обласній раді.

Разом з тим КОДА є розпорядником коштів та органом, який формує державну політику в галузі культури. У цій частині вони нами керують й ми їм підпорядковані, але на роботу мене бере обласна рада, яка також затверджує графік відпусток керівників комунальних закладів і ми звітуємо перед нею, як засновником.

Отже, ми фактично є структурним підрозділом обласної ради, хоча звичайно підпорядковані й управлінню культури. Тобто це накладає певні труднощі по роботі, оскільки зручніше працювати з кимось одним, втім за великим рахунком - усі ми робимо одну спільну справу. 

- А чи немає у Вас побоювання, що невдовзі, в контексті реалізації децентралізації та адміністративно-територіальної реформи можуть виникнути зовсім нові  несподівані умови для функціонування  комунальних закладів регіонального рівня?

- Незважаючи на те, що я - реаліст, оскільки життя дало мені дуже багато уроків, у мене немає побоювання, а лише - сподівання, що нарешті ми уникнемо цього двовладдя, якщо префекти на регіональному та районному рівні будуть виконувати ті функції, які на них покладені, насамперед, контролювати – як саме будуть виконуються на місцях закони України. І якщо при цьому обласна рада буде мати виконавчий орган, у структурі якого будуть працювати галузеві підрозділи, в тому числі й управління культури та управління освіти та науки, то звичайно, це буде краще, тому що ми будемо замкнуті на обласну раду і зникне вже згадане вище двовладдя. 

Бо на практиці іноді до нас надходять суперечливі документи та протилежні команди. І почасти люди, в яких менше досвіду, ніж у мене, не знають, як потрібно діяти, бо не кожен може знайти компроміс між діями депутатського корпусу та виконавчою гілкою влади.

- Скажіть, повсюдне перетворення училищ та технікумів- на коледжі, інститутів - на університети й академії, в даному випадку і зміна вивіски на стінах вашого закладу- це – лише данина моді чи щось інше?

- Ні, це - не просто мавпування поширеної практики. Ми – єдиний мистецький освітній заклад на Київщині. В інших регіонах є й по два, і по три заклади - є музичні, коледжі, коледжі культури, а також навчальні заклади театрального та образотворчого мистецтва, у нас, підкреслюю, він - один-єдиний. 

А регіон – має свої потреби, тим паче, такий специфічний, як – столичний, де вимоги мають бути вищими, оскільки люди здатні порівнювати якість рівня культурно-мистецьких та освітніх послуг зі столичними та загальнодержавними спеціалізованими вишами.

- Василю Григоровичу, Ваш послужний список на ниві культури – вражає. Ви починали керівником сільського клубу, очолювали підрозділи культури Києво-Святошинського району та усієї Київщини, були першим заступником міністра культури та мистецтв. Але окрім менеджерства, за творчим фахом, Ви ще й хормейстер, режисер, соліст-вокаліст, до того ж входите до керівництва Асоціації діячів естрадного мистецтва України, та очолюєте обласну організацію національної Всеукраїнської музичної спілки. Скажіть відверто: чи не заважає адміністративна робота творчому натхненню?

- Важливо їх чередувати, адже іноді надмірні знання реалій життя, дійсно, не додають оптимізму і справді заважають польоту фантазії. Проте я не жалкую про минуле. Коли я прийшов сюди, статус училища абсолютно не відповідав суспільним потребам громади регіону, особливо за контрастом з іншими мистецькими навчальними закладами з вже досить усталеною репутацією і авторитетом. Їхнє реноме було значно вищим за наше.

І тоді я задав собі  питання: а чому більш підготовлена молодь йде до інших закладів? Ми що готуємо випускників другого сорту? Інша справа - як вони змогли себе реалізувати пізніше, отримавши диплом. І ми розуміли, що дітям Київщини доля дала менше шансів ніж дітям столиці, оскільки у Києві все ж таки більше мистецьких установ та шкіл мистецтв, ніж у селах та містечках регіону. 

Тому першим завданням було – зробити все, аби діти не відчували подібної меншовартості. І мені в цій роботі допомагало те, що я непогано знав мережу дитячих дошкільних навчальних закладів. Тобто шкіл естетичного виховання, музичних, художніх та мистецьких шкіл області.

Сприяло підвищенню престижу нашого закладу і те, що ми дещо переглянули наші навчальні програми і довели їх до того рівня, який, скажімо, був на той момент в Інститут музики імені Глієра чи у Національній музичній академії імені Чайковського. І це потягнуло зміни на краще і у других аспектах навчання. Приміром, коли я сюди прийшов, в нас не було жодного викладача з науковим званням кандидата й доктора, а відтак не було й доцентів та професорів. Зараз – 90 наших викладачів має відповідне звання та посаду та звання народного артиста України, і навіть – колишнього Союзу. 

- А якщо можна - давайте їх назвемо, що називається- поіменно!

- Із задоволенням скажу про наших унікальних педагогів - персонально. У нас завідуючим кафедрою вокального мистецтва працює легендарний оперний співак, чим басом насолоджуються в цілому світі, народний артист Радянського Союзу, двічі лауреат музичної премії Grammy Анатолій Іванович Кочерга. У нас працює Тарас Петриненко - народний артист України, Шевченківський лауреат.

Усі знають Жанну Боднарук, як чудову співачку, але не всі мабуть знають, що ця народна артистка України – ще й чудовий педагог у нашій академії. А також серед викладачів ми маємо чи не найкращого скрипаля Європи, соліста «Київської камерати» Олеся Яська, солістку Київської опері Катерину Стращенко, солістка Національної філармонії Валентина Матюшенко, колишня солістка хору Верьовки професор Поліна Павлюченко – також унікальна співачка та унікальний педагог. А ще у нас працює керівник Ансамблю Збройних сил України, заслужений діяч мистецтв Дмитро Антонюк, відомий продюсер, який свого часу був продюсером фестивалю «Слов’янський базар», Микола Красницький та багато-багато інших відомих в мистецтві осіб.

- Що казати, педагогічний потенціал у вас дійсно солідний. А за якими спеціальностями і за якою формою  навчаються учні?

- По-перше, не учні, а студенти. Ми здійснюємо набір абітурієнтів на два рівня освіти. За ступенем вищої освіти «Бакалавр» на спеціальність «Музичне мистецтво», яке включає у себе спеціалізацію - естрадного, академічного, народного співу, інструментального виконавства (у тому числі й естрадно-джазового), а також - звукорежисури. 

А перший рівень (на базі 9-ти класів) - це фаховий молодший бакалавр, які навчатимуться в нас чотири роки. І тут окрім спеціальності «Музичне мистецтво», готуємо ще й фахівців з народної хореографії, менеджменту соціокультурної діяльності та видовищно-театралізованих заходів. 

У чому відмінність мистецької освіти від іншої? Насамперед, у тому, що чим раніше до нас потрапляє дитина - тим краще. Якщо вона приходить із запізненням, то вже складніше навчити її співати, танцювати чи грати на музичному інструменті. 

- Скажіть, а сюди, як правило, приходять дітки з досвідом навчання у музичних або хореографічних школах?

Як правило, так. Хоча, якщо ми бачимо, що в абітурієнта, талант, як кажуть від Бога, ми теж можемо його зарахувати на навчання, з надією на те, що у процесі навчання він зуміє наздогнати своїх ровесників.

Звичайно, вступають дітки до нас на базі тестів ЗНО, але заклад - мистецький, тому є в нас і творчий конкурс, оскільки оцінки по історії та літературі - можуть бути прекрасними, але якщо в людині зовсім немає творчих здібностей ми її не візьмемо. 

- А скажіть, чи є у вас студенти, яких приймають на комерційній основі?

- Безумовно. А загалом, в нас навчається на різних формах навчання 800 студентів.

Специфіка закладу така, що ми за головним фахом студента переважно практикуємо індивідуальну форму навчань. Навчити майстерності скрипаля чи баяніста, коли в аудиторії сидять 20 слухачів, неможливо. Інакше, це буде гурток самодіяльності. Тому, звичайно, в нас витрати на підготовку одного студента вищі, ніж у багатьох вишах. 

Адже одна справа посадити сто студентів і викладача, і зовсім інша – фахове індивідуальне піклування педагога про закріпленого студента.

Хоча, за курсом загальної освіти або мистецької теорії є в нас і групові заняття. Ми даємо повну загальну середню освіту тим, хто вступає до нас на базі 9-ти класів. І через два роки ці діти отримують у нас атестат про повну середню освіту.

А другий рівень бакалавра - це вже базова вища освіта. Ми вже другий рік набираємо студентів на цей щабель знань та навиків, що власне й дало нам змогу кілька років тому отримати статус академії. 

- Скільки усього студентів отримують дипломи різного рівня кожного року?

- Щороку випускаємо двісті випускників, включаючи заочників. 

- А у вас навчаються виключно вчорашні школярі київського регіону? Чи може сюди поступити, скажімо, абітурієнт із самого Києва чи загалом з іншої області?

- Закон передбачає рівний доступ до отримання освіти всіх осіб, незалежно від місця проживання, походження, національності, раси та віросповідання. Тобто ми не маємо права закривати комусь дорогу до отримання освіти в нашій академії. Разом з тим, наш навчальний заклад утримується за рахунок платники податків,  які проживають і працюють в Київській області.

Скажімо так. У дитини мати і батько живуть в Березані і сплачують податки, які йдуть в тому числі на утримання нашого навчального закладу. Тож і по совісті і по розуму їх дитина має в нас першочергове право навчатися в нас. Та й на практиці діти з Київщини – домінують серед наших студентів, хоча, в той же час, у нас навчаються діти і з Києва, і з Одеси, не кажучи вже про тимчасово окуповані території, чиї дітки мають пільги при вступі. Ми намагаємося, прослідковувати долю молодих переселенців. Дехто з них повернувся додому із тризубом на дипломі. І можна бути впевненими, що не тільки формально, але й ментально вони є справжніми громадянами України. 

- У радянські часи кожен випускник вишу мріяв про вільний диплом, зараз, мабуть, інакше, адже існує проблема працевлаштування молодих спеціалістів…

- Дійсно, в старому вигляді направлення вже не існує. Хоча згідно з останніми змінами до закону про освіту, є певні особливості, які стосуються сільської місцевості. Якщо, дитина навчається за направленням територіальної громади  сільської або селища міського типу, то він має пільги при вступі. З іншого боку, по завершенню навчання має три роки відпрацювати там, звідки його направляли до навчального закладу. 

Я вам так скажу: наші випускники, які хочуть працювати за фахом, роботу мають. Більш-того, вже на третьому-четвертому курсі їх запрошують працювати. Ми не завжди це вітаємо, бо прагнемо, аби вони більше свого часу витрачали саме на  навчання. Але разом з одержанням диплому вони вже мають хорошу роботу в гарних мистецьких колективах, що позитивно впливає на імідж академії та престиж його диплому. 

Словом, можу сказати, що кожен юний музикант або танцюрист, з певним рівнем підготовки, всі, хто має  чудовий слух або голос – мають шанс стати студентами нашої  академії

- З огляду на творчий характер вашої академії скажіть, чи враховується при вступі дипломи та грамоти лауреатів конкурсів та фестивалів?

-Так, практично кожен абітурієнт приносить папку подібних моральних заохочень, починаючи з чотирьохрічного віку. Я великою мірою противник цього, тому що згодом псується дитячий характер. Адже зіткнення з реальним життям та зі справжньої творчої конкуренцією - це суттєвий удар по дитячій психіці, бо кожен родич вважає свого спадкоємця генієм або вундеркіндом. А насправді дипломи лауреатів фестивалів організатори дають тим діткам, чиї батьки зробили  грошовий внесок на проведення конкурсу. Якщо не заохотять – то наступного року ці батьки не будуть вже спонсорувати цей фестиваль…Тому цінність подібних аматорських фестивалів - нівелюється і ми на такі дипломи при прийомі не зважаємо уваги, на відміну від самого виконання творчого завдання…

- Уточнююче питання: а яке ставлення до участі діток у різних телевізійних митецьких шоу - вокальних, хореографічних або музикальних, де нездібні претенденти на перемогу відсіюються ще на відбіркових стадіях, а до фіналу виходять, як правило, дійсно талановиті дітки? І до того, що дехто з цих переможців може стати вашим студентом?

- Тут є небезпека, що рання зіркова хвороба може зіграти з ними злий жарт. Адже тому, хто завдяки телеекрану зазнав вже популярності, та певної впізнаваності  на вулиці,  часом важко разом з усіма сідати за студентську лаву і вивчати сольфеджіо,  музичну грамоту, або вмінню співати не індивідуально, а в ансамблі. Тож перевагу при однакових здібностях може мати той, хто позбавлений цього шлейфу нагород та ранньої слави. І навпаки вчорашню зірку може чекати депресія, адже він із зірки за певний час може перетворитися на аутсайдера. 

Хоча бувають і приємні винятки. Скажімо, до нас свого часу поступив Антон Копитін, який колись став переможцем «Голосу країни» і дійсно має шикарний тенор. Одночасно він є дуже скромною,  порядною і нормальною людиною і його ця слава не зіпсувала. І тепер в нього є і популярність, і концерти, і освіта. 

Зазначу ще те, що без досвідченого педагога по вокалу навіть талановитий співак, неправильно користуючись своїм вокальним апаратом, здатен назавжди поховати свій талант.

- Запитую у Вас, вже як у хормейстера, це розхожий штамп чи істина, що українці, разом, з італійцями - кращі співаки у світі?

- Я неодноразово був в Італії, а один раз у 2003-му році я возив туди наших співаків на творче бієнале. І тепер переконаний, що якби Україна свого часу не була поділена між імперіями і мала б більший стаж державної самостійності, ми б мали реноме найспівочої нації. Посудіть самі, Україна має найбільшу у світі кількість записаних, зафіксованих народних пісень, а антології фольклору вміщують буквально сотні тисяч народних творів. 

- Ми вище трохи поговорили про аматорські фестивалі, де розмиті критерії оцінки лауреатів. Але є ж справжні мистецькі фестивалі та форуми. Ви як керівник обласної організації національної Всеукраїнської музичної спілки причетні до багатьох з них?

- Дійсно, свого часу мені доводилося бути організатором, а також режисером-постановником кількох Всеукраїнських мистецьких акцій та організатором кількох Днів культури України за кордоном, входити до журі всеукраїнських та молодіжних конкурсів виконавців. 

Гадаю, що одним з факторів пошуку талантів на місцях, що сприяє цьому, є проведення місцевих, регіональних, всеукраїнських та міжнародних тематичних фестивалів. Фестивальний рух на Київщині має вже певну історію та традиції. Переконаний, що фестиваль - це не просто створення свята для людей. І за практикою їх проведення в регіонах можна робити певні висновки про стан  або кризу духовності в ньому, а якщо говорити менше пафосно- про рівень розвитку  культурно-мистецької складової територій та їх громад.

Тому і хочу окремо зупинитися на мистецьких фестивалях та форумах, які проводяться на теренах нашої області, тим паче фестивальний рух на Київщині має вже певну історію та традиції.

Зараз я з болем пригадую, як на зорі Незалежності у Богуславі народився фестиваль «Київщина молода» - конкурс сучасного мистецтва, який з регіонального невдовзі став відкритим всеукраїнським і це був справжній бренд регіону- з телевізійними трансляцією на всеукраїнську аудиторію. Згодом, масштаби його проведення стали скромнішими і щоб не загубити ідею ми стали проводити його на базі нашого закладу, хай з меншим пафосом, але з професійним суддівством… Але, на жаль, не зуміли його зберегти. Я думаю, що у майбутньому є сенс його відродити…

- А як же ваше дітище - фестиваль «Дебют»? Розкажіть про нього!

- У 1994-му році, коли я очолив обласне управління культури, разом з колегами-ентузіастами, ми дійсно запровадили регіональний фестиваль-конкурс «Дебют» серед дітей мистецьких шкіл області, на якому дітки, що навчаються мистецтву академічної музики, співу й танцю, і які бачать своє майбутнє у фаховому занятті музикою та хореографією, мали змогу продемонструвати та засвідчити свою майстерність отримати справжні, а не куплені дипломи, які згодом враховуються, оскільки «Дебют» з часом став справжнім брендом. 

- А на яких локаціях зазвичай він відбувається?

- Спершу йдуть відбіркові тури на базі різних музичних або закладів культури відбіркові тури по регіонах за напрямками.

Скажімо, певного числа у приміщенні музичної школи № 4 Білої Церкви проходить відбірковий тур Правобережної Київщини з вокально-хорового жанру. У свою чергу цього чи іншого дня у Броварах чи у Борисполі відбувається змагання вокалістів з Лівобережної частини регіону. А потім переможці першого та другого куща абсолютно безкоштовно сходяться у фінальному конкурсі фестивалю - в столиці. Часто це відбувається і на базі нашого закладу.  

Загалом, цей конкурс завжди був соціальним, демократичним та безкоштовним, де єдиним чинником успіху був талант дитини, а не купівельна спроможність батьків.  

- Є інформація, що дехто намагався комерціалізувати «Дебют».

-Так, дійсно, років двадцять поспіль він проводився цілком безкоштовно, а потім недавнє керівництво управління культури вирішило: а чому б нам не заробляти на цьому? Та запровадило внесення плати за участь у конкурсі... 

Уявіть собі батька зі Згурівського, Поліського або Макарівського районів, що має двох діточок, які ходять до музичної школи, і який мають бажання взяти в конкурсі, і він має не тільки привести їх на фестиваль, але  за участь на конкурсі внести ще за кожну дитину по 500 карбованців!

Я неодноразово звертався до управління культури з метою з’ясувати: для чого власне збираються кошти, якщо передбачене бюджетне фінансування конкурсу? І ці кошти потрапляють на рахунок приватної фірми, яка за моїми даними, дотична до керівництва (начальника та заступника) управління культури і де засновниками цих комерційних структур є їхні найближчі родичі. Спершу подумалося, що ці кошти йдуть на сплату роботи журі. Так ні, вони їздили за рахунок нашого відрядження, адже педагоги мають придивлятися до майбутніх потенційних студентів. Тобто на час залучення педагогів на участь в журі, я, окрім відрядження, сплачую їхню роботу та ще маю сплатити за години заміни іншим педагогам. Поцікавився: може організатори витратили кошти на оплату оренди приміщень чи там за використання електроенергії? У районах кажуть - ні. Що, ми, з обласного управління будемо кошти вимагати?

Тож протягом останніх п’яти років намагався з’ясувати – що скористатися законом про доступ до публічної  інформації і дав запит. Стіна. Там в управлінні культури є фахівець з навчальних закладів Щегловська Галина Борисівна, яка засекретила всю інформацію і порадила звертати до керівництва. 

І хоча колишнє керівництво управління культури вже звільнено, але на початку цього року управління культури знову вимагає переведення коштів за проведення конкурсу, причому - на рахунок вищезгаданої приватної структури. Отже, персоналії змінилися, а фірма залишилась, як і намір стригти купони за рахунок батьків.

Я звертаюсь до нового начальника управління Сергія Васильонка і розповідаю всю ситуація. Він сам обурився і дає команду Щегловській – скасувати побори. Вона ж розсилає на місця депеші, мовляв, через брак фінансування цього року фестиваль «Дебют» проводитесь не буде. 

І мені цікаво, чи потрібен новій владі, яка прийшла у тому числі і на гаслах боротьби з корупцією, такий шлейф минулого?

Довелося мені розсилати циркулярного листа керівникам культури РДА та міськвиконкомів, а також директорам дитячих шкіл естетичного виховання, що конкурс відбудеться і при цьому - на абсолютно безкоштовній  для батьків основі.

- Але у ваші плани втрутилися карантинні обмеження, про що ми поговоримо трохи нижче, а зараз скажіть: що Вас ще непокоїть в царині розвитку культури нашого регіону, загалом та естетичного виховання, юних земляків, зокрема?

- Насторожують й деякі загальні тенденції. Я нещодавно, як запрошений гість, брав участь у всеукраїнський нараді керівників шкіл мистецтв. Так там з тривогою казали про ідеї перетворити професійні дитячі музичні, хореографічні школи та школи образотворчого мистецтва ледь не на рівень аматорських напів-професійних гуртків… І якщо ми втратимо цю нижчу мистецько-навчальну ланку, то і нам тут робити буде нічого…

- Словом, маємо справу з відомим процесом оптимізації?

- «Optimum» означає – «кращий». Тобто вона мала б передбачати приведення до кращого стану, а у нас цим словом красиво завуальовують «закриття» або «знищення».

Або ще таке. Зараз відбувається процес утворення об’єднаних територіальних громад. А чи завжди майбутнім керівникам новостворених ОТГ потрібна культура? Вони скоріше гроші будуть спрямовувати на спорт, адже для передвиборчого PR - це-більш вдячна сфера, ніж повсякденне і клопітке естетичне виховання молоді. А відтак поступово йде деградація нашого електорату, який теж перестає звертати увагу на ці речі. Інакше громади били б на спалах: «Що ви робите з нашими дітьми? Яке в них майбутнє, яка перспектива, якщо ви закриваєте музичні школи?» 

- Однак і у радянські часи культура фінансувалася за залишковим принципом, хоча тоді стверджували, що на ідеології заощаджувати не потрібно. Нині ж осередки культури у глибинці тримаються переважно на ентузіазмі окремих осіб…

- Так, а ще на інерції. Повірте, там де через аварійний стан зачинили клуб або бібліотеку - вона знову ніколи не відкриється…

- До речі, а чи  можливо, щоб сільська бібліотека потрапила до школи, поповнивши книжковий фонд останньої?

- На Рівненщині, в порядку експерименту намагалися це зробити, але справа далі задуму не пішла. До того ж школа - режимний об’єкт з обмеженим доступом сторонніх на його територію, заради безпеки дітей та додержання там відповідного санітарно-гігієнічного режиму…

Щодо бібліотек. Вони зараз не витримують змагання з новими можливостями, які надає людям технічний прогрес. Раніше для конспектування матеріалу учню або студенту потрібно було йти до бібліотеки. Нині - за одним покликом в інтернеті можна знайти значно більше матеріалу. Тож потрібно подумати - як раціонально використати приміщення бібліотек? Можливо - як клуби для спілкування громади та вирішення спільних рішень. Тобто і бібліотека, і клуб мають щоденно доводити свою конкурентноздатність.

Втім, наприкінці цієї частини нашої розмови я міг навести цілу низку прикладів, коли у сільських населених пунктах (за умови якщо там нормальний сільський голова) і школа музична процвітає, і будинок культури має все необхідне. Приміром, село Шпитьки Києво-Святошинського району. Село - далеко не депресивне, скоріше навпаки, завдяки розташуванню в столичній агломерації. Музична школа після ремонту у зразковому стані, там прекрасні інструменти, є штат педагогів, є заробітні плати. А у сільському будинку культури є чудовий хор, який регулярно бере участь в усіх районних, обласних, а іноді і всеукраїнських творчих форумах. А що у більш потужних населених пунктах, як Чабани чи Глеваха - немає можливості для розвитку? Є, потрібно тільки займатися.

- До речі, про художну самодіяльність. Інститут звань народних та зразкового колективів - це давнина минулому чи за цим стоїть щось реальне?

- Там є чіткі критерії визаченності, який саме колектив може претендувати на це звання. Я сам входжу до комісії, яка періодично розглядає та оновлює списки таких колективів і подібне звання надається раз на три роки.  Що дає це звання у суто практичному сенсі? Не тільки – більший престиж. Воно дозволяє місцевій владі виплачувати ставку художнього керівника та концертмейстера. 

- Про особливості карантинних обмежень запитувати не буду - всі заклади освіти працювали у віддаленому режимі. 

- Ну у нас є своя специфіка, у тому числі і те, що за головним фахом кожен студент має особистого педагога, що заважало проводити Zoom або Skype – онлайн-конференції. Приємно згодом було констатувати, що студенти у комунікаційному сенсі виявились більш просунуті, ніж їхні педагоги. А ще помітив одну закономірність: студенти, які добре навчалися в очному режимі, більш дисциплінованими були і під час занять на віддаленні.

- Карантин дещо послабив свій режим, що дало змогу завершити навчальній рік, а завтрашнім студентам пройти через випробування тестами зовнішнього незалежного оцінювання і декому з них вже бути зарахованим до академії…

- Так, але вступна кампанія для окремих категорій абітурієнтів ще триває і з її особливостями можна докладно ознайомитися з веб-порталу нашої академії.

Наприкінці нашого спілкування я хочу повторити те, що завжди кажу батькам на днях відкритих дверей: у нас гідний педагогічний колектив: поборами ми не займаємося і хабарів не беремо, і я не дозволю нікому кинути тінь на репутацію закладу. І я кажу їм: якщо я десь дізнаюсь, що хтось з викладачів узяв за екзамен від студента чи його батьків хоч пляшку коньяку, ця людина працювати тут вже не буде. Для мене це - принципово. Не знаю скільки саме років  Господь ще відміряв, але я хочу прожити їх з доброю репутацією серед земляків.

Читати "Моя Київщина" у Facebook
Олександр Воронін
журналіст