Сергій Плахотнюк: Повірте, у Ставищі є що показати, та, мабуть, немає кому розказати
Про історичні дослідження, видатних
особистостей, пам’ятки історії Київщини, розвиток туризму області "Моя
Київщина" поспілкувалася із Сергієм Плахотнюком – громадським активістом, засновником
Facebook-групи та YouTube-каналу "Ставищенські стайні"
- Пане Сергію, Ви давно і плідно займаєтеся
темою висвітлення історії життя і діяльності нашого славетного земляка, поета, дипломата Максима
Славинського. Розкажіть, з чого почалися пошуки і, власне, чому Вас так
зацікавила ця тема?
- Одразу наголошу, що я не дослідник життя і
творчості Максима Антоновича Славінського. Лише намагаюся
популяризувати його постать, і не є унікальним у цих намірах. Кожна робота про
Славінського зміцнює пам’ять про нього. Науковець Володимир Очеретяний написав декілька
праць і величезну, на 200 сторінок, дисертацію про громадсько-політичну та
наукову діяльність Славінського, історик Ярослав Файзулін — про дипломатичну, літературознавиця
Алла Диба — про співпрацю з Лесею Українкою.
Нащадки роду також докладають максимум зусиль
для збереження пам’яті про свого предка: Борис та Дмитро Славінські
упорядкували збірку праць і спогадів Максима Славінського "Заховаю в серці
Україну", Ніна Косенко займається генеалогією, Юлія Дубиківська на своєму
вебсайті "СамУмРай" публікує інформацію,
пов’язану з минувшиною та сучасністю навколо імені Славинського (вона наполягає
на написанні прізвища через "и" відповідно до правопису).
Працівники Посольства України в Чеській
Республіці щороку 24 серпня, у день народження Максима Славінського, вшановують
пам’ять про нього як про керівника дипломатичної місії Української Народної
Республіки в Чехословаччині, відвідують могилу його дружини на Ольшанському
кладовищі в Празі (місце поховання Славінського невідоме, він помер в Лук'янівському СІЗО в 1945 році). У квітні 2018 року я
отримав за підписом Надзвичайного і Повноважного Посла України в Чеській
Республіці Євгена Перебийніса лист на підтримку ініціативи ставищан назвати запроєктований
тоді сквер іменем Славінського. Цей лист я надіслав до Ставищенської селищної
ради, яка перед тим оголосила конкурс на назву скверу.
Власне, 2018 роком можна вважати початок моїх
скромних зусиль по популяризації імені Славінського серед ставищан. Лакмусовим
папірцем стала постанова Верховної Ради щодо відзначення на загальнодержавному
рівні 150-річчя з дня народження Максима Славінського, у День незалежності
України. Я сприйняв це і як можливість надати належну шану видатному земляку, і
як шанс змістити радянську ментальність в головах частини ставищан, зокрема й
владної верхівки, яка по інерції помпезно відзначала свята, успадковані з СРСР,
але, здавалося, з примусу — сучасні національні. Та що там казати, якщо навіть
декомунізація в Ставищі пройшла зі скреготом.
У переписці зі своїм петербурзьким другом
Віктором Хіменком, який збирає історичні дані про Ставище і Ставищенщину вже чи не двадцять років, ми дійшли до одного знаменника:
новий сквер має бути на честь Славінського. Таку ж ідею я оприлюднив у Facebook-групі
"Ставищенськістайні".
Одночасно Хіменко, висловлюючи свій захват від
життєвої позиції та ідей Максима Славінського, запропонував встановити йому якщо
не пам’ятник, то хоча б погруддя у Ставищі. Відтак провели онлайн-конкурс
ескізів на пам’ятник. Обрали символічний проєкт: Максим Славінський і Леся
Українка, сидячи на лавці, читають збірку "Книга пісень" Генріха Гейне у
власному перекладі українською.
Та ми ж розуміли, що у Фейсбуці можна "створити
і встановити" будь-який пам’ятник. Однак як те все перенести з віртуального в
реальне? І тоді ще депутат Київської обласної ради Леонід Джужик запропонував
свою цілковиту підтримку реалізувати ідею з пам’ятником.
День 150-річчя від дня народження Максима
Славінського 24 серпня 2018 року у Ставищі минув загалом як День незалежності
України. Хіба двоє чоловіків — Віктор Хіменко та Руслан Коломієць —
ходили в натовпі і роздавали буклети з біографією Максима Славінського, а ще
перед тим бібліотекарка Лариса Пацеля записала телепередачу про нашого земляка.
От й усе "відзначення на загальнодержавному рівні" (хіба що я щось пропустив).
Подібно вийшло і з новим сквером: мовбито
знайшовся меценат — отож він і визначатиме назву. Результати громадського
обговорення на сайті Ставищенської селищної ради затерли, наче й не було. Тепер
у Ставищі — сквер "Алея кохання".
Та я не полишив свої наміри — подав
петицію "Назвати об’єкт благоустрою на честь Максима Славинського", і вона швидко набирала необхідні
голоси. Однак 19 серпня 2019 року з’явилося інформаційне повідомлення про
наміри Ставищенської селищної ради ухвалити рішення про найменування площі у
Ставищі іменем Максима Славинського за поданням відділу освіти (sic!). Відтак 3
жовтня 2019 року в Ставищі з’явилася перша площа — Площа Максима
Славинського.
Щоб її якось позначити та щоб більше людей про
це дізналися, я оголосив спільнокошт — і в лютому 2020 року на площі
повісили банер з портретом Максима Славінського та відповідною інформацією.
Досі той об’єкт благоустрою тяжко назвати площею, однак не все зразу. Очікуємо,
що там здійснять зонування і облаштують Площу Максима Славинського незгіршу,
ніж у містах Європи.
- У Ставищі вже є площа, яка носить ім’я
Максима Славинського. Як просуваються справи зі створенням скверу імені Максима
Славинського? Що конкретно робить у цьому напрямку районний краєзнавчий музей?
- Як бачите, зі сквером усе пішло шкереберть.
Однак є бачення, що пам’ятник можна облаштувати перед будівлею РАЦСу, яка
фасадом виходить на Площу Максима Славинського. Уявляєте, в наших батьків
весільні світлини біля пам’ятника Леніну, а в наших дітей — зі Славінським та
Лесею Українкою. Які оберти історії...
У Ставищенського історико-краєзнавчого музею
наразі нове керівництво. Там тепер править молодь!!! Тож ми з ними ведемо
перемовини про озвучення туристичного аудіогіда Ставищем, до якого, можливо,
включимо Площу Максима Славинського.
Хочу додати, що у нас крутий музей, ставищанам
є чим пишатися, і бажано частіше там бувати, скрізь про це казати й писати. Він
частково міститься в уцілілій частині палацу графа Браницького, знищеного у вирі національно-визвольних змагань
1917-1920-х років.
- Враховуючи те, що зараз Ви, так би мовити,
"вхожі у владу", чи не піднімали ще вирішення цих питань перед новим
керівництвом ОТГ?
Скажу так: коли я записав інтерв’ю з Леонідом Джужиком, я
зрозумів, що наші погляди багато в чому подібні. Він, приміром, не вбачає
проблеми в тому, щоб місцева влада була максимально публічною та відкритою
перед жителями громади. Власне, якщо немає «грішків», то й немає чого критися.
Щодо облаштування площі, то я спілкуватимуся з
місцевою владою як звичайний громадянин, використовуючи доступні мені інструменти —
звернення, запити, петиції. Ми ж начебто хочемо в Європу, а не "порєшать".
- Розкажіть,
будь ласка, можливо, Ви знаєте, про планування майбутніх туристичних маршрутів
на рівні району та області для ознайомлення з історичними пам’ятками Ставищ?
- Мені відомо, що Ставищенський історико-краєзнавчий
музей розробив три туристичних маршрути. Проте вони, здається, складені
формально, немов для кількості. Приміром, на кого розрахована історія створення
та бойового шляху 6-ї танкової армії? На туриста? Мабуть, на місцевого школяра.
Звісно, працівники нашого музею цікаво проводять екскурсії. Моя дочка досі
згадує, як "дядя Олег" (Олег Васильєв) водив нас музеєм і все розказував, і
запитує, коли підемо знову. Та все ж якщо маршрут туристичний, то й цільова аудиторія —
турист.
"Пам’ятні місця сакральної історії
Ставищенського краю" — це подорож, здається, всього у два села: Антонівка
й Богатирка. Можливо, ще у Винарівку, де догниває свої дні столітня дерев’яна
церква. Мені зараз стає прикро, що такі дрібки артефактів збереглися на
Ставищенщині, що наші прадіди все понищили. По суті, лише дякуючи історику
Володимиру Перерві сучасні ставищани отримали змогу дізнатися, що і як тут
діялося в давні часи не за легендами, спогадами чи переказами, а за архівними
документами. Маю на увазі історичні нариси "Коли Ставище було містечком",
"Розкішний наш краю", які присвячені конкретно Ставищенщині.
А ось третій туристичний маршрут — "Браницькі
та Ставищенщина" — міг би стати частиною більшого, який починався б із Білої
Церкви. Адже ставищенський костел, наприклад, став прототипом білоцерківського,
і от перший не зберігся, а другий — досі збирає на собі захоплені погляди. На
Ставищенщині ж тільки парк та флігель палацу — оце й усі залишки спадщини
Браницьких.
Про туристичні маршрути Ставищенщиною на рівні
області взагалі не йдеться. У нас є три місцеві пам’ятки: Ставищенський парк, лікарня Браницьких та Розкішнянська школа, — зовсім начебто небагато.
Проте навіть у свої 100-150 років вони випромінюють стільки енергії, що
хочеться повертатися до них знову і знову, а ще більше — якщо трішки знати
їх історію.
Ставищенський парк заснував 1857 року
природознавець, ботанік Антоній Анджейовський, який прибув на запрошення графа
Браницького. Звідси він листувався з науковцями світу, надсилаючи їм свої
зразки рослин і насіння. Тут, у Ставищі, він і знайшов свій вічний спочинок.
Оскільки могила вченого не збереглася до наших днів, то на католицькому
кладовищі дієцезіяльний священник Марек Рудзь встановив у 2018 році монументальний символічний меморіал Анджейовському. Натомість дітище
Анджейовського — Ставищенський парк — потребує негайного втручання
держави, яка захищає його законом, але при цьому ніяк не діє. Потрібна
рекреація, тому що і дерева вже не ті, і ландшафтний дизайн… Зрештою, і з
лікарнею, і зі школою нічим не кращий стан справ.
- На Вашу думку, які пріоритетні питання
потрібно вирішити задля розвитку цієї справи, адже добре відомо, що у
європейських країнах левову частину доходів бюджетів великих та малих міст дає
саме туризм та супутні з ним сфери діяльності, як от: громадське харчування,
ресторанний та готельний бізнес, випуск сувенірної продукції, якісні
транспортні послуги тощо?
- Перше пріоритетне питання — чи здатні прийняти
зміни приватні підприємці? Наведу приклад: власники чеських ресторанів і
кав’ярень розуміють, що їхній дохід залежить від зусиль кожного з них. Якщо ви
були в Празі, то ви бачили, що туристи не засиджуються в одному й тому ж кафе:
їм хочеться побувати в кожному, тому що кожне має свою особливу атмосферу та
послугу, в основі якої — якась традиція. А тепер уявіть кафе чи ресторан у
Ставищі: чи є там атмосфера чи традиція? Так, там є смачні страви, але не
більше. Проте там досі, як і десять-двадцять років тому, грають "Букєт із алих
роз" та інша подібна дичина, імпортована нам від "ненав’язливого" північного
сусіда. Це, можливо й, традиція, проте вона робить нам, українцям, ведмежу
послугу: ми залишаємося ведмедями у своїй країні.
Чи можуть бути в Ставищі туристи? Можуть. Знак
оклику! Із Києва сюди 130 км, це година-півтори їзди. Але що туристу тут
запропонувати, якщо ніхто, пробачте, не хоче і не готовий пропонувати. Проїдуть
далі, в Умань. Авжеж, бо то місто, яке на слуху: там "Софіївка", там фонтани…
А я би в Ставищі повів до столітньої лікарні
Браницьких, у її підвали й на горище,
в парк, що заснував ботанік Анджейовський, до його символічного меморіалу, до колишніх
єврейської Бет-Мідраш та
Ставищанського двокласного народного училища. Повірте, у нас є що показати, та,
мабуть, немає кому розказати.
Сувенірну продукцію першим, і поки що останнім,
випустив я — магніт "Ставищенська риба", яку намалювала художниця Ірена
Панаріна, з закликом "Завітайте до Ставища!". Все виникло з ідеї: я побачив
малюнок риби, написав художниці, вона погодилася — і ось є сувенір. Гадаю,
більшість гарних ідей у світі виникають саме так.
З транспортними послугами на Ставищенщині не
те що проблема — просто в них для туриста немає нагальної потреби. У нашій
Ставищенській громаді далі, ніж 20 км, немає, куди й їхати. Тож якщо прихопити
з собою велосипеди, можна прекрасно провести час. А ні — то й приватні
перевізники з центра Ставища довезуть туриста, хоч куди.
Словом, завітайте до Ставища!
