Скульптор та художник Владислав Волосенко: Задача митця – робити те, що йому подобається, не для оцінки чи продажу

Владислав Волосенко

Про роботу зі світовими зірками, майбутні плани та життя закордоном  "Моя Київщина" поспілкувалася зі скульптором та художником Владиславом Волосенком

- Розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
- Мене звуть Владислав Волосенко. Виріс на Хрещатику, у квартирі над вареничною. У 12 років я захопився скульптурою. Поступив у Республіканську художню школу, згодом у художній інститут. Зараз це Національна академія мистецтв. У 1991 році закінчилося моє навчання, дипломним проєктом була скульптура Григіра Тютюнника. Я знав його особисто. Одразу після закінчення навчання сів на літак і опинився в Канаді. Захотілося подорожувати. Прожив там 16 років. Мої роботи є у Канаді і США. Зробив скульптури для Хорхе Переза, Дональда Трампа. Маю три роботи перед великими будинками у центрі Майямі, у Сан-Франциско, тобто.

Усе було нормально, але якось я сів за Інтернет і побачив кліп 1965 року "Як тебе не любити, Києве мій". І у 2008 році я повернувся до Києва. Бо все ж завдання художника робити те, що він хоче. Чим і займаюся до цих пір.

Утім, наскільки відомо, ви маєте безпосередній стосунок і до Київщини?

- Я жив у Фастові, а згодом переїхав у Боярку, я там виріс. Ми жили біля заводу «Іскра», біля переходу до лісу. Я навіть двічі організовував симпозіуми у Бобриці, мої роботи там є, дуже добре знаю місцевих активістів. На площі, де церква, стоїть моя велика робота – жіноча гранітна голова. Я люблю Бобрицю.

- Я бачила Ваші твори і тому хочу спитати, чому саме такий стиль скульптури Вам імпонує?

- Задача художника знайти свою мову, свій стиль. Я працюю з бронзою, каменем, деревом. Це ті матеріали, які тримають енергію митця і зберігають протягом тисячоліть.

- Чому Ви обрали працювати саме з каменем?

- Бо ти спілкуєшся з матеріалом напряму, без посередників, як у випадку з бронзою, яку треба виливати. Україна – найбагатша країна по виходу граніту. Я тому й повернувся. Мій улюблений матеріал – чорний граніт габро, хоч порівняно з мармуром він набагато твердіший.

- Які любите робити скульптури? Великі маленькі, масштабні?

- Кожна робота має бути певного розміру. Я люблю створювати двометрові композиції, але в Європі стараюся робити такі роботи, котрі можна удвох завезти і встановити на виставку без залучень додаткових зусиль. Не завжди є гроші на техніку, аби робити масштабні роботи та встановити їх.

- Розкажіть детальніше про Ваших VIP-клієнтів: Дональда Трампа, Юрія Косюка, Віталія Полонського. Які скульптури виготовляли і де вони зараз?

- Всі скульптури на місцях. У музеї Хорхе Переза є дві чи три мої роботи. У музеї Майямі. Він – бенефеціар щорічного "Арт Майямі Базель". Перша моя колекція створена для нього як девелопера, будівника хмарочосів, була встановлена в Майямі, де пройшов перший Майямі Базель. Я працював з дуже відомими дизайнерами, котрі входили в топ тем світового бренду, а також з актором Ентоні Квінном. Дуже часто, коли зірки закінчують акторську кар’єру, то переходять на мистецтво.

- Які скульптури Ви створили для них?

- Я робив для себе. Задача митця – робити те, що йому подобається, не для оцінки чи продажу. Якщо ти не робиш те, що хочеш, ти будеш робити те, що тобі скажуть. Бути скульптором, митцем – це трохи легше, аніж працювати у кінематографі, бо там більше робота у колективі.

- З чим найважче працювати?

- Найважче з тим, що не твоє. Як то кажуть, обери улюблену професію, то не будеш працювати ні дня. Так само з мистецтвом, хоча скульптор – це філософ з будівництва і шахтар. Я не можу працювати серед великих компаній, бо я роблю своє.

- Ваша зона комфорту – це працювати усамітнено?

- У мене є помічники. Я роблю дизайн, я не роблю замовлень. Свої ідеї я стараюся втілити у матеріали.

- Ваші VIP-клієнти – це покупці того, що ви створили?

- Колись мій друг привів у майстерню людину. Від людини гарно пахло, вона добре спілкувалася англійською зі мною. Це був Юрій Косюк. Тоді він купив у мене одразу три роботи. Якщо хтось щось у тебе купує, то це не один раз. Ти створюєш зону, художник мусить бути освіченим, вміти щось розказати цікаво.

- У 2008 році Ви переїхали в Україну?

- Так і майже 5 років я прожив під Радомишлем, у селі Ставки, яке засноване 1242 року. Я зробив скульптуру монаха Єлисея Плетенецького, засновника першої в Центральній Україні паперової фабрики. Я зробив цього монаха у човні, встановленому на водній гладі. Це єдиний монумент в Україні, який встановили на воді. Коли я робив монаха, почав копати історію‚ і виявилося, що дуже схожа моя робота з тими малюнками, котрі мені вдалося знайти в історії Грушевського і в інших лаврських джерелах.

- Повномасштабна війна Вас застала в Україні? Де саме і за яких обставин?

- Я розумів, що рано чи пізно війна буде. Багато людей знали про це. Я не скажу, що я був готовий. У повітрі літало таке… Ми жили на лівому березі і коли вранці вибухали ракети над Дніпром, ми зібралися. Всі боялися, бо поряд дамба, Київське море, перекриті мости. Ми виїхали у Карпати. Місяць там жили, я пішов у військкомат, але не пройшов за станом здоров‘я. 18 березня ми опинилися у Німеччині. Я, Олександр Дяченко (скульптур), мій кузен і його дівчина, мої діти, їхали караваном і по дорозі ми давали інтерв’ю французькому телебаченню як біженці.

Я не боєць, я буду краще писати історію своїми творами. У 2014 році я почав робити таку тему «Три ноги на двох». Це про людей, які втратили кінцівки на війні чи у мирному житті. Зараз я працюю над тим, щоб залишити цю роботу в Німеччині. Одна з таких версій вже стоїть в Угорщині.

- Чи маєте, можливо, якісь плани? Чи збираєтеся повертатися в Україну чи залишитеся у Німеччині?

- Я вчу мову німецьку, бо рано чи пізно Україна буде в Європі. Утім, не збираюся залишатися в Німеччині. У мене є галерея на Печерську у Києві. Якби у мене в Києві був меценат чи хтось, хто допомагав би виживати, безперечно, я би був в Україні. Зараз мені тут легше вижити. Країна допомагає нам як біженцям. Я роблю свої дизайни і надіюся організувати виставку, вже маю близько 20 робіт.

"П'єта"

- Поки що виставки у Німеччині не було?

- Я перечікую поки що, бо не хотів би виставлятись під цей ажіотаж. Мені здається, що прийшло дуже багато непрофесіоналів і представляти Україну на такому рівні мені б не хотілося. Краще перечекаю, коли цей хайп пройде і зроблю виставку у нормальній крутій галереї.

- Важливість популяризації через мистецтво України у світі – як це зробити, і чи варто це робити?

- Добре, що повертаються імена і музеї. Росіяни розікрали усе: найпершу ікону, яку вкрали у Вишгороді і перейменували у Володимирську, Скіфське золото. Я, наприклад, мешкаю у землі Мекленбург. Помітив, що в німців досі постколоніальний синдром і вони бояться росіян. Коли совєцька армія сюди зайшла, то тут було таке, як у Бучі та Ірпені. Тут кожна восьма жінка вішалася. Навіть Черчіль тоді сказав: «Ми зарізали не ту свиню».

- Скажіть, будь ласка, чимало українців виїхали за кордон, вчать мову країн, в яких проживають. Як зберегти українську ідентичність, як її не втратити і плекати далі?

- Ми її збережемо однозначно. Ми нація прикордонників, котра завжди охороняла Європу від набігів. В той же час ми асимілюємося дуже добре. Моя дружина за рік вивчила німецьку мову, здала на B1. Зараз її відправили на B2. Для інших дуже дивно, що людина може отак вивчити мову. Нам не треба асимілюватися. Тобто, є деякі речі, які набагато прогресивніші в Україні ніж у Європі.

- Розкажіть про найближчі творчі плани, над чим зараз працюєте?

- Збираю камені, закінчую роботу «Три ноги на двох». У мене вже є десь двадцять робіт, які можу виставити. Працюю поки що. Галерея міста Нойбрандербург запросила організувати виставку. Мені треба закінчити підбірку своїх робіт. Більшість із них це мармур, граніт, дерево.