Добровольці-захисники Київщини змушені "воювати" з державою, щоб довести, що отримали поранення в боях
Добровольці не встигли офіційно оформитися у підрозділ, як були важко поранені поблизу населеного пункту Новозванівка Луганської області. І відтоді ніяк не можуть отримати документи, які б підтверджували, що це сталося з ними на лінії вогню. Хоча після лікування і відновлення чоловіки повернулися до лав Збройних сил України і продовжують захищати Батьківщину
На фото: Група, яка завдавала дошкульних втрат ворогу і яка стала невидимою для Збройних сил України. На першому плані – Микола. Біля машини Іван, позивний Босяк, та Володимир, позивний Ганс (крайній справа)
Чоловіки, з якими розмовляє журналістка Віолетта Кіртока, обурені та майже зневірені. І ці їхні почуття цілком можна зрозуміти, бо коли державі потрібен був захист у перші дні повномасштабного наступу, вони її почули і боронили Київ, не вимагаючи ані письмових наказів, ані оформлення у якийсь конкретний підрозділ. Добровольці, які мали досвід бойових дій у зоні проведення АТО/ООС з 2014 року, розуміли, що ще стануть у пригоді. Але коли вони зазнали важких поранень у зоні бойових дій, державні служби і військові підрозділи зробили крок у бік. Образливо про таке навіть чути. Бо ці бійці готові були пожертвувати своїм життям за Україну і кожного з нас. Але тепер вимушені це доводити і поки, на жаль, безрезультатно. Авторка статті сподівається, розголос цієї ганебної ситуації допоможе навести лад з усіма питаннями і визнати цю групу добровольців захисниками країни, що стане прецедентом для таких самих самовідданих захисників-громадян, як вони.
"ЯК Я ІШОВ З ПОЛАМАНОЮ НОГОЮ? ЖИТИ ЗАХОЧЕШ – БУДЕШ ІТИ!"
Троє чоловіків – Микола, Іван та Володимир – знайомі з часів АТО/ООС, всі вони - ветерани АТО. Воювали в Ірпені, Бучі та Гостомелі у березні 2022 року разом зі співробітником СБУ Олександром, який має позивний Монах, і який готовий свідчити про співпрацю офіційно. Всі троє колись служили у добровольчому підрозділі "Миротворець". Під Києвом вони зустріли свого побратима по тих часах, який вже перебував у ГУРі. Він запропонував перейти під його управління. Але поки російські загарбники були біля Києва, чоловіки вирішили нічого не міняти, а давати відсіч ворогу тут. Вже 1 квітня, одразу як противник відійшов від столиці, ця група добровольців виїхала в напрямку Чугуєва саме від ГУР. Куратор, з яким їм наказали вступити у взаємодію, виявився не дуже зацікавленим у співпраці. Але досвідчені бійці не сиділи без справ. Вони увійшли у взаємодію з 92-ю бригадою, яка активно та потужно воювала саме на тому напрямку.
- Ми попрацювали з 92-ю деякий час в районі міста Харків, населених пунктах Чугуїв, Малинівка, Балаклія, - розповідає Микола. - Володимир, позивний Ганс, який був з нами, колись служив у 24-й бригаді. Він дізнався, що її вибивають з Попасної. У них загинуло багато снайперів. А він якраз снайпер. Тому ми вирішили їхати на допомогу цій бригаді. Ми були на зв’язку з командиром бригадної розвідки. Перед тим, як змінити місце роботи, подзвонили у Київ своєму знайомому з ГУРу, пояснили, що запропонований ним куратор нам роботу не дає, і він дав добро на наш від’їзд до 24-ки. Щоб ви розуміли, у нас не було ніяких офіційних паперів, навіть коли ми їхали за його розпорядженням на Харківщину. Ні бойового розпорядження, ні хто ми такі. Нам видали лише документи прикриття – посвідчення офіцерів на кожного з нас. Нам не дали зброю, ми не були на обліку… Тоді про це не було часу навіть думати.
Декілька днів чоловіки пробули в Бахмуті, провели рекогносцировку і виїхали до 9-ї роти, яка тримала позицію у лісосмузі біля залізничної колії. Це на виході з Попасної в напрямку Бахмута.
- 12 травня 2022 року о шостій ранку наша група в супроводі начальника розвідки 24-ки прибула на позиції 9-ї роти поблизу населеного пункту Новозванівка Луганської області із завданням вступити у взаємодію з особовим складом роти для відбиття атак регулярних військ збройних сил російської федерації та ПВК "Вагнер". 13 травня о п’ятій ранку росіяни почали наступ, - продовжує Микола. - Ми з Гансом видвинулися на крайній опорний пункт. На нього сунули вагнерівці. Ганс тоді ліквідував трьох. Ми пробули там приблизно до 14 години. В цей час у лісосмугу, де перебував підрозділ, летіло все, що тільки можна. Туди відпрацювала вертушка, літак, "Град" виїжджав, ракети якісь незрозумілі пускали, танчик працював. Ще наді мною там посміялися. Я сам за освітою танкіст, київське училище колись закінчував. І тут по нас щось прилітає і прилітає. Кажу Вові, позивний Ганс: "Зніми ти вже того РПГшника". А він відповідає: "Яке РПГ? То танк стріляє". Лише тоді я побачив, що на горі стоїть танк і напряму гатить по нас.
Коли ми вийшли з ВОПу, побачили, що наша машина знищена. 82-га міна прилетіла неподалік і повністю все посікла, включаючи мотор. Я дзвонив командиру взводу снайперів, щоб нас евакуювали. Вони якраз везли на цю позицію п’ять своїх бійців на заміну. Їх привезли, а нас забрали.
На фото: Іван, позивний Босяк
Під час боїв на Київщині ми знайшли фаустпатрони, а NLAW нам дали хлопці з 72-ї. Все це ми повезли з собою. Все брали на позицію. Коли ішли до пікапа, який за нами приїхав, майно несли з собою. Завантажили, і втрьох сіли на заднє сидіння. Попереду були військовослужбовець 24-ої бригади з водієм.
Коли ми від’їхали від позиції, швидше за все, в передню праву частину автівки прилетів "Краснополь". Це такий російський корегований артилерійський боєприпас 155-го калібру. Точне влучання було. Машину розірвало, лишилося тільки заднє сидіння. Пам’ятаю велику вогняну кулю перед очима, – згадує Микола. – Іван, позивний Босяк, вилетів назовні метрів на 30. Ганс впав на заднє сидіння. Вже пізніше він згадував: "Я відчував, що лечу. Мені так добре було. І тут голос Івана чую: "Гансе, ти живий". А мені ну так добре. І думаю: "Іван, ти мене в тому житті за#бав, і в цьому тепер не даєш спокою".
…Хлопці з 24-ки загинули миттєво. Як вижили ми? Досі не розуміємо. Напевно, дивом.
Чоловіки гадають, що їх тоді ще чимось добивали, бо вибухи біля них були, але звуків прильотів мін не було. Може, скиди з мавіків ворог застосовував.
Сусідом 24-ї бригади в тих місцях була 58-ма. Коли машину підбили, Іван, позивний Босяк, заховав побратима Володимира, позивний Ганс, в кущі, щоб ворог його не бачив, та пішов до позицій 58-ї - по допомогу.
- А я рухався дорогою в напрямку Бахмута, - продовжує Микола. – Сподівався зустріти когось з наших підрозділів. О 16 годині як вийшов, то зустрів начальника розвідки бригади десь о 20 вечора. Босяка евакуювала група 58-ї бригади. А мене і Ганса вивезла 24-ка. Ганс не міг іти, він найбільше з нас постраждав. 24-ка поїхала на місце, де лишалася машина, знайшла його і забрала. Нас перевозили з лікарні в лікарню, поки наші друзі не домовилися, що нас прийме Центральний військовий шпиталь Києва.
На фото: Микола після того, як йому надали першу допомогу
Всі чоловіки були важко поранені. Гансу перебило обидві ноги. Босяк також дістав перелам.
- Як же ви дійшли до 58-ї бригади з поламаною ногою? – питає авторка матеріалу Івана.
- Жити хотілося - то ішов, - відповідає чоловік. - Я розумів, що треба іти туди, де прильоти, що це значить - там десь наші бійці. Туди і йшов. Тож врешті-решт мене і побачили бійці 58-ї.
На фото: Такий вигляд мали добровольці наступного дня після поранення і в день, коли це сталося
Чоловіки показують фотографії з лікарні, зроблені наступного дня після поранення. Всі виглядають жахливо – важкі перелами, обпечені обличчя та руки. Але вже після лікування двоє з них повернулися до захисту країни.
- Я в жовтні 2022 року пішов служити в 114 бригаду ТрО, – каже Микола. – Босяк оформився в ЗСУ у 23-му році. Встиг побувати і в Часовому Яру, і на Херсонщині, на Запорізькому напрямку. А Ганс на пенсії. Бо він вже тоді був пенсіонером, проте не зміг залишитись вдома, коли країні та його побратимам потрібен був захист та допомога. Джерело: https://censor.net/ua/r3560896
"МИ І У 2014 ПІШЛИ ВОЮВАТИ ДОБРОВОЛЬЦЯМИ, НЕ ЧЕКАЮЧИ ПОВІСТОК"
Вже під час лікування постало питання, до якого підрозділу належать ці чоловіки. Той "товариш із ГУРа" від групи добровольців відразу відхрестився, ні разу до них в шпиталь не приїздив…
- Про підтвердження наших поранень ми маємо отримати довідки, - говорить Микола. - Їх є два різновиди – перша має формулювання "поранення отримане під час проходження військової служби", а друга – "поранений під час захисту Батьківщини". Якщо ми маємо другу, то можемо претендувати на компенсацію за поранення, отримати групу. Та й лікуватися надалі у військових медичних закладах, тому що стан здоров’я не покращується, а лише погіршується. В голові, виявляється, суцільний холодець – нещодавно робив томографію…
Коли журналістка запитала, як давно чоловіки намагаються отримати документи, Босяк каже, що не вірить, що щось з цього взагалі вийде. Але Микола налаштований оптимістичніше. Та й одразу видно – чоловік наполегливий. А їхній друг Олександр, позивний Монах, готовий свідчити про співпрацю, вважаючи ситуацію дуже несправедливою.
– Ми одразу почали цим займатися, - пояснює Микола. - Писали листи і в ГУР МО, 24-ту бригаду. У 8-й полк спецназу, бо документи прикриття, які нам видали, нібито від 8-го полку… Робили запити у Міністерство оборони. У всіх відповідь одна: провести розслідування в частині, де ми проходимо службу. А як частина може провести розслідування, якщо на час поранення, ми ще в ній не служили? Абсурд! Ми найняли адвоката. Підготували позов, метою якого є визнати, що ми були на позиціях і виконували роботу по захисту Батьківщини. Але бачимо недолугі рішення, які виносять наші суди...
При цьому всі ж все знають. 24-та бригада має свідків, з якими ми були на позиціях. Начальник розвідки нас завозив на позиції і евакуював після поранення – він готовий свідчити. Людей, які підтверджують, що ми там були, більше, ніж достатньо. Але керівництво бригади каже: "Ви не є нашими військовослужбовцями, тому ми не можемо дати довідку про обставини травми. Якщо буде суд і нас зобов’яжуть це зробити – тоді так, проведемо розслідування". Вони проводили розслідування по тих двох бійцях, які загинули, але про нас ніде і слова не сказано, що ще троє військових чи цивільних були в машині. Цього ніхто тоді не написав… Словом, ми опинились в заручниках системи, де захисник "без бумажки" не є вартим офіційного визнання та права на захист від держави після поранення чи каліцтва. Це дуже розчаровує.
- Як вам оформили поранення в шпиталях?
- Нам дали форму 100, - відповідає Микола. - У нас з собою були документи, які видав ГУР. По них нас і оформили. В Бахмуті лікарі витягли їх з моєї кишені: я там був записаний підполковником, а Ганс полковником. Вони охрініли. Відповідно до цих документів нам видали наші довідки.
- До 2022 року у кожного з вас який був військовий досвід?
– Я воював з 2014 по 2017 роки у батальйоні "Миротворець", - відповідає Микола. - Прийшов у підрозділ після Іловайська. Іван, позивний Босяк, також починав у 14-му на Київщині, а потім прийшов до нас. Потім був 25-й батальйон "Київська Русь" 54-ї бригади - на Світлодарській дузі воювали. У 2018 році звільнилися. Володимир, позивний Ганс, також був у "Київщині", потім – "Миротворець", звідки перейшов у 24-ту бригаду. Він звільнився у 2021 році. Ми і у 2014 році прийшли на війну добровільно, не чекаючи повісток.
За тиждень до повномасштабного наступу чоловіки між собою домовилися, як будуть діяти у випадку наступу росіян, де зустрічаються, що мають з собою.
- Я був раніше знайомий з цією трійцею – колись пересікалися на війні, - розповідає Олександр, співробітник СБУ. - 24 лютого я зв’язався з ними. Хлопці вирішили лишатися у Києві та давати відсіч ворогу тут. І з 26-го числа ми вже відпрацьовували інформацію по нібито проривах ДРГ – пам’ятаєте, скільки попервах було таких даних? Ні у Коцюбинському, ні на Святошині, ні на Оболоні нікого не було.
На фото: Група добровольців і Олександр (крайній зліва), співробітник СБУ, в перші дні повномасштабного наступу у Бучі
Я сам із Бучі, дружина моя лишалася вдома. 28 лютого вирішили, що потрібно працювати саме тут. В Горенці познайомилися з бійцями 72-ої бригади. Дружина давала мені більше адекватної інформації, ніж різні розвідники. Казала: "Бачу десантників, вертушки". Рахувала, скільки чого було.
2 березня ми працювали неподалік військової частини, де посадили російську вертушку - шукали противника. Перед тим поступила інформація – у Здвижівці 104 одиниці техніки, кацапи ходять по хатах - просять їсти. Вирішили, що підемо туди. По карті іти наче небагато, але якщо ідеш завантажений... Лягли спати у мене в Бучі. Під ранок почали прилітати міни - чітко по будинку. Два прильоти. Ваня питає: "Це по нас?"
- Вікна аж повилітали, – згадує Іван.
- З нами була сусідка з хлопчиком. Ми їх ввечері до себе забрали, - продовжує Олександр. – Добре, що сусідка поставила джип під стіну, і він взяв на себе основний удар.
- Я думав, ще третій постріл - і нам хана, бо лягало все ближче, – додає Іван. – Але наша арта відповіла - і це нас врятувало.
- Ми зразу почали виходити з хати, - розповідає Олександр. – У той день я вивіз свою дружину з Бучі і сусідку з сином, бо вже дуже стрьомно було лишатися. Повернувся до хлопців, і ми вирішили 4 березня іти шукати кацапів. Ще залучив хлопців з азовської двіжухи.
"НА ТАКИХ ХЛОПЦЯХ, ЯК МИКОЛА, ІВАН ТА ВОВА, НА РОБОТЯГАХ, ТРИМАЄТЬСЯ ВІЙНА"
- Яка зброя у вас була?
- Автомати, снайперка і РПГ. Зранку 5 березня наша група з Горенки зайшла в Бучу. Ще пацани 72-ки, від яких ми ішли, нас попереджали: "Може, не йдіть. Вчора ваші колеги були. Зайшли в Гостомель – вийшли всі поранені". Але ж до цього ми проходили аж до річки Бучанка. Шукали противника кожен день, починаючи з 28 лютого, маючи інформацію про чеченців, а спочатку про білоруську "альфу". Перевіряли всі ці дані, але нікого не знаходили.
5 березня вже все було інакше. Тільки ми перебігли міст, як над нами почали літати їхні квадрики. "Орлан" дуже низько пролетів. Ми ще думали, що це свої. В цей час почули - почали валити по супермаркету "АТБ", що в Горенці.
Ми сховалися у ліс, де зустріли місцевого, який надав інформацію, що в районі станції "Лісова Буча" стоїть ворожий танк. Підійшовши до цього місця, зрозуміли, що це БМД. Зробили кілька пострілів з РПГ-7 та РПГ-22, підбили його. І тут на нас виїхала нова БМД, з якої вистрибнув особовий склад. Здорові москалі, наглі. Зав’язався стрілецький бій. Ми там ледь не загинули. Хлопців з нашої групи поранили – одному поцілили у вухо, іншому - з "азовців" - вибило пальці та ранило у сідницю. А у нас ні аптечки, нічого. Прийшлося відійти до річки Бучанка. Там, де новоірпінські Липки, був блокпост. Жінки надали допомогу нашим пораненим.
Якби ми не загасили ту першу БМД, росіяни пішли б по тій дорозі. Але ми примусили їх зупинитися і шукати інший шлях. Розуміючи це, повернулися на ту ж дорогу знову. Підбили ще одну беху... Робили, що могли.
У той період у нас ще був результативний бій на річці Бучанка. Це сталося 15 березня. Найважче було перебігти від "Канадського села" 1 200 метрів на 8 чи 9 лінію. Біжиш по полю, а противник кидає по тобі мінами, як в тирі. З "Адмірал-клуба" їм все було видно. Але все ж нам вдалося підкрастися. У скелеті недобудови росіяни зробили спостережний пункт. І їхній боєць нас провтикав, чи сонце з нашого боку було, і він не побачив. Ваня дивиться: дебіл іде з матрасом.
- То я акуратно поставив свою гвинтівку і - бах його, - додає Іван.
- І тут з танка по нас почали гатити, - продовжує Олександр. - Ми ще потім фоткалися з нерозірваним танковим снарядом. Ідіоти! Після того, як ми не пробували, не виходило ближче підібратися до ворога. Тоді ми вибрали Житомирський напрямок. У ті дні вся робота будувалася на власній ініціативі, на особистих контактах. Я хоч зарплату отримував. А хлопці ж ні. Їли, що знайшли. Зброєю забезпечували себе самі… У той період між Неграшами та Ясногородкою ми знайшли сліди снайперської групи. Сподіваюся, злякали її.
- а Гоголів також виходили, - додає Олександр. - Знайомі "азовці" з Мощуна переїхали у той бік, подзвонили: приїдьте, треба проконсультуватися. Вони охрінили, скільки ми ногами обходимо, щоб знайти ворога і ефективно спрацювати.
- 25 кілометрів проходили! І це завантажені, - уточнює Олександр. - Якось міряли протягом дня за допомогою крокоміру. Але наші ентузіазм і вмотивованість виміряти не можна було. Вони зашкалювали.
31 березня ми зайшли в Ірпінь. У той день я керівництву доповідав: "Було здійснено розвідвихід у місто Ірпінь. На даний час місто без окупантів. Пройшли південну околицю аж до населеного пункту Забуччя. Противника немає. Було виявлено два покинуті секрети. Також було виявлено та ідентифіковано два бійці іноземного легіону. Сидять на околиці міста Ірпінь трохи перелякані. Силами нашої групи було проведено зачистку лісосмуги від Святогеоргіївської церкви до Забуччя. Візуально було оглянуто під’їзди у Ворзелі. Присутності армії рф не виявлено". Виходили росіяни спокійно. Навіть техніку, яку ми підбили на залізничних коліях, забрали з собою. Бо ми відразу пішли її шукати. Впевнившись, що ворога тут більше немає, хлопці поїхали на Харківщину, а я займався справами, які мені давало моє командування. Але весь березень і у мене не було жодної БРки – бойового розпорядження. Ми все робили на власний розсуд. Скажу більше. На таких хлопцях, як Микола, Іван та Вова, на роботягах, тримається війна.
- Війна сильно змінилася, - зауважує Микола. - Навіть за ці три роки. І те що я бачу, дуже мене розчаровує. Призначені на посаду - кум, сват, брат. Всі мають інвалідності, хоча у 2022 році сиділи десь у безпечних місцях. Більшість з них повернулися в Україну у 2023-му. Працюють з 9 до 18 і ідуть додому. А на тебе дивляться, як на ненормального. Добровольцем прийшов... У цих "великих командирів" війна десь далеко. Не за це ж МИ воювали!
- Образливо це все?
- Ні, не образливо. Образливо те, що до управління в армії знову повернулись безглузді недолугі люди, у яких на першому місці стоїть кар’єра, бабло, і які бояться, що їх скинуть з посад.
Чому ми були ефективні у 2022 році? Бо самі обговорювали, що будемо робити. А як починає іти БРка, то обходить всіх, включаючи москалів. Скільки було перехватів, коли противник попереджав свої позиції: з такого часу увага, буде штурм чи наступ… Знаючи це все, ніхто і не хоче іти до таких командирів.
- Але ж ви продовжуєте служити?
- Так. Оскільки попри це все, кожен з нас продовжує боротьбу за наших дітей, нашу ідентичність та незалежність. Бо Україна того варта!
