#

"Хіба я Герой?". Оповідання про Бучу

10.07.2023 08:42
"Хіба я Герой?". Оповідання про Бучу
Як виглядала Буча трохи більше року тому

Минув сумний ювілей - 500 днів з моменту повномасштабного нападу рашистів на Україну. Тоді перший удар прийшовся на Київщину. Зараз війна триває, але вже на інших напрямках, але забувати про неї не варто. Наше видання публікує повість відомого дитячого письменника Олексія Полосіна "Хіба я Герой?"

Я люблю своє невеличке селище міського типу. Воно затишне, зелене, рідне мені і моїм друзям. Коли ж ми бажаємо зануритись у круговерть столиці, то це не є проблемою: майже година маршруткою і ми там. Мені не подобається мурашник великого міста, але ми потроху звикаємо до мільйонника, до майбутніх перспектив, заради яких багато наших судів щоденно їздять туди на роботу, а випускники нашої школи вже навчаються у Вузах чи працюють  у Києві разом з батьками.

Про все це можна було б говорити у минулому, але я живу у своєму містечку і буду жити в нім, тому все, що діється в ньому, воно для мене щодня, сьогодення.

Для нас, 14-річних хлопців та дівчат, захоплення у 2014 році росіянами Криму і окупація Донецької та Луганської областей, це історія, а для моїх дідуся та батьків постійна болюча тема для роздумів та розмов.

Що може бути радісним, коли сусід увірвався у твою квартиру і силоміць зайняв одну з кімнат, звинувачуючи тебе в тому, що вона, за його бандитським законом, є його, а не твоєю власністю! «Крим наш!»–святкують люди у Росії, вітаючи свого Президента Путіна і возвеличуючи його за те, що він «повернув їх корабель у свою гавань».

Дорослі на свій лад вирішували питання про долю частини території  Донецької та Луганської областей які назвалися ДНР та ЛНР,

Українські патріоти, зупинили  війська росіян та сепаратистів, які посунули з тих територій на інші території моєї Незалежної України. перегородивши їх шлях своєю хоробрістю. Майже неозброєні добровольці, за підтримкою волонтерів, за лічені дні стали міцною загородою і зупинили ворога. Ось вже вісім років триває героїчна боротьба українців проти військ  росіян, про яких їхній Президент Путін каже «Наших там нєт!».

І ми вже звикали до такого стану речей, до поранених у шпиталях, до урочистого поховання наших героїв у зоні війни, чомусь названої «зоною Анти терористичної операції». Всім зрозуміло, що почалася довга війна не з  якимись там виродками з ДНР чи ЛНР, а з російською професійною армією.

Та ми, підлітки, мали надію, що дорослі зупинять загибель наших хоробрих хлопців та дівчат і нам не прийдеться змінювати їх у такому кровавому герці.

          Не так сталося, як гадалося!

Перші агресивні наміри у 2022році, Путін показав, зібравши майже стотисячне військо біля нашого північного Державного кордону. Потім Білорусь, як частина спільно утвореної Союзної держави (Росія плюс Білорусія )дозволила розмістити частину російських військ у південних її областях. Росія почала проводити військові навчання, показуючи намір на наступ у напрямок України. Пізніше розкрилися плани на швидкий дводенний наступ російських військ з захопленням, у два дні, столиці України Києва, і створення у ній, а значить і в усій Україні, нової влади, яка буде діяти, як влада покореної держави наповненої суцільно «українськими фашистами» та «бандерівцями». В цій, нашій рідній Україні, начебто утискують російськомовних громадян. Російські КДБ та Розвід. управління Генерального штабу російської армії, роками створювали групи прихильників «Руського міра», які повинні були зустрічати колони бронетехніки російських загарбників з короваями та квітами. Так! З хлібом, сіллю і квітами…

Але з першого кроку, загарбників українці як стали називати рашистами. Майже вдесятеро менша за численністю та бойовою технікою, українська армія почала застилати поля та дороги України тілами вбитих ворожих солдат та горілою технікою. Збентежені неочікуваною зустріччю українців, російські воїни, кидали справну техніку і чимдуж тікали до своєї Росії чи здавалися у полон. Таким чином наші захисники підсилювались у збройному напрямку технікою, яка служила нашій правді і вбивала своїх колишніх «Господарів».

Подавляючи своєю кількістю «гарматного м’яса» та залізячам, ракетними обстрілами рашисти наближались до нашого селища, тому громадяни почали думати над збереженням своїх родин, вагітних жінок, старих людей і малих дітей. Люди почали виїжджати на кордон з Польщею. У нашому шестиповерховому будинку залишилось буквально декілька сімей, в тому числі і ми. Тато, який п’ять років відвоював під Донецькому, пішов записався у Територіальну оборону, отримав стрій, автомат, став командиром взводу і був призначеним старшим на блокпосту у іншому районі нашого селища. Його ми майже не бачили. У квартирі залишився старенький дідусь, я, мама і моя дворічна сестричка Оленка. Навіть і думати не бажали, щоби везти кудись у невідомість, а тим більше за кордон України, дідуся, який переніс інфаркт та інсульт, постійно хворіючу Оленку. Мене бентежив стан матусі, на тендітні плечі якої впали турботи про нас–  дітей, та доброго, але немічного дідуся.

Відомості, відео ролики про звірства рашистів спричинили думку про майбутні бомбардування та про захист від снарядів. Тому одного разу зібрались дорослі з нашого будинку, які вирішили залишитись у селищі . Вони послали своїх представників звернутись до влади за допомогою переобладнати просто підвал, під нашим будинком, у справжнє бомбосховище.

Працювали і молились всі разом, дорослі та малі, то ж за декілька днів замість одного входу у під’їзд, був пробито інший з протилежної сторони, вварені ґрати та товстенні металеві двері. Щось подібне я бачив у вході в одне  бомбосховище у Києві.

Перший танк рашистів ми побачили з вікна нашої квартири. Він повільно рухався, весь час обертаючи свою башту з стволом пушки то ліворуч, то праворуч, наче чекаючи небезпеки. І дочекався!

З одного з балконів протилежного багатоквартирного будинку, хтось вцілив прямо у танк пляшкою з горючим «коктейлем Молотова». Враз танк різко зупинився, роздався вибух, він запалав. Танкісти відкрили верхній люк і кинулись навтьоки і вчасно, бо за декілька секунд прямо у люк влетіла ще одна пляшка з горючою рідиною і пролунав другий вибух, від якого вилетіло скло з вікон  не тільки у тому будинку, але і у нашій квартирі. Добре, що по команді дідуся ми всі впали на підлогу трохи віддаля від вікон. Коли ж ми піднялись і подивились у вікно, то побачили, що танк розірвало зсередини і він став просто непридатним металобрухтом. Майже півгодини стояла «мертва тиша».

 Її прорвав шум бронетранспортерів ворога, оточених піхотою. Між бронетранспортерами рухався танк. Він, як і перший, повертав пушку по сторонах, але не просто повертав, а хаотично, безприцільно, стріляв у будинки навколо. На балконі, з якого кинули палаючі пляшки нікого вже не було, але танкістам до того було байдуже. Танкісти та піхотинці рухалися вперед і з звірячою помстою розстрілювали будинки обабіч, аби нагнати більше страху у тих, хто наважився бажати бути живим.

Не чикаючи пострілу з танка та автоматників у нашу квартиру, ми вибігли на сходи і заскочили у «наше» бомбосховище. Там вже були майже двадцять мешканців з нашого будинку і декілька з сусіднього. Через три дні  відсидки у сховищу ми зрозуміли, що селище захоплене рашистами і невідомо на який термін. То, що наша армія виб’є з нього загарбників, ми не сумнівались, але прийняли рішення не вертатись у квартирі, а поки що ховатись тут від невідомої небезпеки.

Готуючись до подібної ситуації, сховище обладнали «буржуйкою», аптечкою з декількома видами ліків, у дерев’яні ящики поклали необхідні на перші два-три дні продукти, сіль цукор, та інше. Так! Саме на два-чотири дні ,бо мали надію щоденно  повертатись у свої квартири. Та таке не сталося. На третій день російські солдати почали гатити прикладами у двері вимагаючи відчинити їх  Мій дідусь,  як старший за віком та офіцер у відставці, взяв на себе керівництво нашим «гарнізоном» і не випадково, бо всі наші колективні дії щодо бомбосховища і його обладн6ання, було його ідеєю. Командування дідусем всіма було сприйнята з розумінням. Ми сиділи мовчки.

Рашисти погрюкали, потім кинули гранату, але двері не зірвало. Мало того. З їх боку на дверях висів начеб то замкнений замок. Про наявність другого входу, загарбники і не подумали. Ми вільно вдихнули повітря, заспокоїлись, але зрозуміли, що стали заручниками цього підвалу і намір періодично покидати притулок різко змінився надією на  Божий прихісток  і необхідність бути згуртованими.

Я колись бачив фільм про Брестську фортецю періоду  минулої війни з німецькими фашистами. Отже такою непереможною фортецею повинні були бути і ми. Так казали дорослі навколо нас. На п’ятий день закінчилась їжа та вода. Оленка почала частіше плакати і просити їсти. Дорослі намагалися гуртом оберігати дитинку, годуючи її, обрікаючи себе майже на голод. Тоді я попросив, щоб мене випустили назовні. На всяк випадок взяв з собою наплічника і пластикову п’яти літрову бутиль.

Вийшовши назовні я не встиг висунити голову з-за зірваних вхідних дверей під’їзду, як почув автоматну чергу. По вулиці у цивільному авто їхали російські солдати і просто задля задоволення стріляли куди попало. На моїх очах черга пропорола літнього чоловіка, який проїжджав повз наш будинок на велосипеді.  Отямившись, я все-таки зважився вийти назовні і попід балконами пробиратись вздовж будинку. За декілька хвилин я побачив декількох російських солдат, які явно п’яні, йшли, реготали з’їдаючи на ходу ковбасу. Ось тоді я і зрозумів, що ця ковбаса, мабуть, з магазину, який стояв поруч з нашим будинком. І не помилився! Вікна і двері магазину були розбиті, всередині було все розкидано і з магазину солдати зробили нужник. Схилившись якомога нижче, я пробирався повз колишні прилавки, змітаючи у заплічник все, що зміг вкласти з того, що було їстівне. Магазин був пограбований досконально, але щось і залишилося для нас.

Добре, що внизу стояла шість п’яти літрових бутелей з питною водою, яку не встигли люди викупити, і в якій, у російських солдат, при наявності горілки, не було потреби.

Я взяв два бутлі з  водою, а інші поставив у куток і закидав порожніми ящиками та різним непотребом. Слава Богу, який створив для нас запас питної води! Чи була вода у нашій квартирі перепровіряти не було можливості, а скористатись Божою. милість було варто.

Дідусь, коли я повернувся з їжею та водою, обняв мене і подякував за сміливість від імені всіх присутніх, а мама цілувала і плакала, бо чекала і не не знала чи я повернусь  живим.

Почувши про розстріляного, без причин, велосипедиста, всі прийшли до висновку, що крім мене нікому не варто і показуватись назовні. За новою порцією їжі та води буду виходити я. Як сказала сусідка, я малий та проворний, ще й не буду визивати підозру у окупантів. І вона мала сенс. При повторному моєму виході,  на очі потрапили два трупи чоловіка і жінки, розстріляних прямо в авто, а поблизу магазину – трупи двох молодих чоловіків зі зв’язаними скочем руками і діркою від кулі в потилиці кожного. Побачене вимагало від мене бути обережним, бо хто зна, як поведуться окупанти, перестрівши чи виявивши мене.

 Але Бог був на моїй стороні і давав можливість бути проворним і передбачливим. Одного разу, повертаючись до сховища, я побачив гарну дівчинку років дванадцять,-п’ятнадцять, яка йшла кудись по тротуару. Мені сподобалось її личко, золотаве волосся і стильний одяг на ній. Відірвавши від неї погляд я процшов декілька метрів, ховаючись за кущами під балконами, як почув різкий зойк. Повз дівчину проїжджала військова машина, з кузова якої вискочило два солдати. Один з них підскочив до дівчини, і щосили вдарив її  «під дих». Майже непритомну дівчину, другий солдат перекинув через плече і швидко підніс до кузова авто з якого висунулись руки інших солдат, які затягнули її під брезент. Все сталося блискавично, мабуть вже відтреніровано. Зойки дівчини припинились і авто поїхало далі.

На наступний день я, мусив зробити третій вихід «на полювання». Сусідній Магазин був остаточно спорожнілий. І я згадав, що подібний є майже кілометр подалі. Добиратись туди було явно небезпечно. Але! Я усвідомлював, що від мене залежить життя багатьох безпорадних «в’язнів» бомбосховища. Дякуючи Богу, спроб ввірватись до нього зі сторони окупантів вже не було. Мабуть вони вважали, що воно порожнє, або за тиждень там вже всі вимерли.

З пересторогою я вже дійшов до іншого також пограбованого магазину, коли остовпів від здивування. У кущах біля тротуару я побачив те, яскраве золоте волосся, яке було у дівчини-красуні. Тихо підповз і був вкрай вражений. Це було її тіло, але зовсім голе, з заклеєним скачем ротом і зв’язаними позаду руками. Все тіло дівчини було в синцях, а, від поясу до низу, ноги були залиті кров’ю. Помацавши її руки я відчув холод смерті, але не міг покинути

дівчину отак на виду. Тихенько відволік її ближче до будинку, обережно наламав гілки з кущів і прикрив її. Хай полежить до часу! Налаштувавши відходити, я відчув позаду себе якийсь шурхіт. Озирнувся. «Мертва»  дівчина намагалась рухати своєю правою рукою. Слава Богу, вона виявилась живою!  Вирішивши, що я самотужки не зможу відтягти дівчину до нашого бомбосховища, я залишив її на місці, ще більше сховавши від стороннього ока.

У другому магазині залишилось достатньо для мене продуктів і також пляшки з мінеральною водою.

Повернувшись до рідних я розповів про дівчину. На цей раз дорослі вирішили ризикнути: коли почало смеркатись, разом зі мною пішли два сусіда. Вже поночі вони принесли до бомбосховища дівчину Катю, як вона пізніше назвалась. Мама та інші жінки оточили дівчину, відігнали подалі мене та чоловіків, обмивали її, перев’язали, привели до тями.

Згодом Катя розповіла, що її затягнули у кузов вантажівки, де було до десятка молодих солдат. ЇЇ ґвалтували всі без винятку. Вона то втрачала свідомість, то відходила, коли обливали водою, знову втрачала свідомість і остаточно прийшла до тями тільки у бомбосховищі на руках моєї мами та інших жінок.

Виходячи з того, що від місця, де її вкрали, і до місця, де вона була просто викинута на ходу, як мертва, було буквально два квартали. Це означає, що авто довгий час стояло на одному місці, доки солдати насолоджувались «забавкою». Тільки воля Бога на її життя дала можливість не замерзнути у ще прохолодну пору на тротуарі, не прийшовши до тями. А ще я сам був страшенно радий, що зміг організувати спасіння життя цієї красуні.

Вісімнадцять днів ми провели у бомбосховища, доки до нас не достукалась кореспондентка Українського радіо, яка прибула у селище разом з передовим загоном Українських Збройних Сил.

Мені було ніяково розповідати про себе. Який я герой? Хіба хлопець, який виріс у сім’ї віруючих у Ісуса Христа міг поступити інакше? Ну, а з Катею ми будемо добрими друзями, я в це вірю. Вона дійсно добра поступлива і розумна дівчина. Про це свідчило наше сумісне випробування жахливими обставинами.

Я вже зараз зрозумів, що не зможу дозволити сильному знущатись над слабим, терпіти принизливість від когось відносно себе чи що до іншої беззахистної людини, тварини чи рослини. Бог мені в цьому допоможе, бо Він дав обітницю бути поруч зі мною.

Пройшовши через знущання рашистів, я зрозумів що для мене є Україна та українці . Ми–сильні і витривали, навіть якщо ми ще підлітки.

А зараз Господь Духом Святим в мені. То якщо Бог зі мною, то хто проти мене?

А з кожним з рашистів, ми всі віримо, Господь розбереться !

Читати "Моя Київщина" у Facebook
Антон Болбочан
журналіст
Теги: