Художник із Миронівщини Володимир Гарбуз: Настав час духовної війни за правду
Про філософію творчості, місце митця в сучасному світі та повномасштабну війну "Моя Київщина" спілкувалася з художником із Миронівщини Володимиром Гарбузом
Український художник Гарбуз Володимир Васильович народився 21 грудня 1951 року в селі Карапиші Миронівського району Київської області. Він – член Національної спілки художників України (НСХУ) із 1988 року. Неодноразово номінуваний на Національну премію України імені Т. Г. Шевченка в галузі візуального мистецтва. Живописні та графічні роботи митця представлені в експозиціях багатьох українських і зарубіжних музеїв, а також у приватних колекціях. Володимир Гарбуз відомий не лише як художник. Його перу належать також публіцистично-філософські роздуми, що свого часу були надруковані на сторінках відомих українських видань: "Україна", "Українська культура", "Слово і час", "Образотворче мистецтво"
-Пане Володимире, наша розмова буде про Вашу особисту філософію творчості, якою послуговуєтеся при створенні художніх образів та мистецьких полотен. Напевно, саме це допомагає Вам бути самобутнім?
- Ми майже не замислюємось над тим, чому кожна дитина разом із першими земними кроками малює небо, сонце, рибу, птахів. Через дітей небо нагадує про головні символи землян.
До трьох – чотирьох років дитина залишається небесним янголом, душа якої потребує гармонійного розвитку з природою. Коли дитина не отримує від дорослих цього, у неї починають блокуватись канали зв’язку людини із космічним простором. Згадуючи свої перші кроки по глиняній долівці батьківської хати, українська хата з наповненими рукотворними символами, у рушниках і в різних побутових речах, являлась мені чимось казковим, не земним.
Пам’ятаю свої перші малюнки неба, сонця і землі. Я малював малюнок за малюнком, скільки вистачало аркушів паперу. Малюнки риб плавали усією хатою. Пройшли роки, усе це забулося. Тепер на фініші свого життя і своєї творчості у своїх творах я часто використовую образ риби, птаха і те інше. До цих символів я прийшов не розумом і аналітикою, а тернистим, фальшивим шляхом штучної релігійно-політичної ідеології. Сьогодні за баченням багатьох аналітиків, правда історії розвитку людини сфальсифікована, життя у цивілізації було скероване на цінності матеріалізму.
Пам’ятаю у дитинстві я підслухав розмову між батьком і матір’ю, що, мовляв, я, якийсь дивакуватий, відрізняюсь від братів і сестер і інших дітей. Батьків це хвилювало, мовляв "…що і хто із нього виросте?". Я часто усамітнювався серед природи, особливо коли батьки сварились поміж собою, або гнівались на мене за мою нову витівку. Одного разу, боючись батьківської кари, я пішов ночувати у поле. Заліз на вершину скирти соломи пірамідальної форми. Розпроставши руки й ноги, спрямувавши пильно погляд у зоряне небо... . Тоді відбувся мій перший діалог із небом, який запам’ятався мені на все життя. Стан, який я пережив тоді, неможливо передати словами. Мене охоплювали різні думки і образи. Я бачив селян, які жнивували у полі, які вершили цю солом’яну піраміду, чув їх життєствердні голоси і пісні, які вони співали, обливаючись потом. Згадував першу вчительку, яка на першому уроці втовкмачувала у наші дитячі голови ідею комунізму у всьому світі.
-Це,мабуть, нелегко: мати такий обсяг інформації та, як кажуть, дати всьому лад?
- Навчившись читати і писати, мені більше не хотілось ходити до школи. Інтуїція мені підказувала, що у цьому світі щось не так. Тепер на схилі своїх творчих літ, коли я своєю творчістю нарешті наважився відкритись світу, друзям і недругам, через свої твори я хочу відкрити свій утаємничений діалог, через образи і символи неба передати їх мову.
Те, що справжні митці є посередниками між землею і небом, я вже не одноразово писав, але тільки тепер, на шляху перехрестя міжгалактичного простору на мить у мене сформувалось питання: - Бути чи не бути людській цивілізації? Нерозшифровані мої образи-твори продовжують промовляти тим небесним голосом у моїй душі.
Я буду по дитячому щирий і відвертий. Ми не замислювались над тим, що московський президент, ця особина у світовому сатанинському експерименті лише маленький гвинтик. Світові імперії-близнюки створені для контролю над народами світу. Для матеріального забезпечення і спустошення людських душ, космічних енергетичних ресурсів, щоб наповнити їх кров’ю невинно убієнних, задля задоволення сатани. Труп одного із представників сатани сьогодні лежить під кремлівськими стінами у мавзолеї, який побудований за проектом «Пергамського» вівтаря, який у свою чергу символізує вівтар сатани.
Але чому ми офіційно не наважуємось сказати людству правду? За чий кошт і якими країнами був створений кровавий рух більшовицького нацизму? Сьогодні світовий більшовизм–сатанизм вступив у новий виток контролю над землянами.
Митці нарешті повинні зрозуміти, що настав час духовної війни за правду. Митці повинні трансформувати енергію війни, брехні і фальсифікації на енергію правди. Поки людство не зрозуміє силу духу і мистецтва, і не повернеться до космогонічних джерел, до міфів і символів, у яких зашифрована ще не прочитана космічна інформація, на людство можуть чекати енергії руйнації, які проявляться у природно-сейсмічних катастрофах всієї землі. Це відбудеться для рівноваги міжгалактичного простору.
Можливо, це буде справедливо. Все повторюється по часовій спіралі.
У одному із текстів Нострадамуса, який мені довелося також ілюструвати, якраз говориться про Україну і про її місію. Коли людство під час чергової світової війни духу і матерії буде на грані занепаду, новий цивілізаційний етап світобачення почнеться з людей і країни, яка розташована на берегах Борисфена. Про нашу землю і її місію багато сказано у світових джерелах і манускриптах, інформація яких зберігаються під пильною охороною світових контролерів. Наприклад, Ватикана, який завжди слугував і слугує політично-релігійним центром прихованої фальсифікації правди.
-А що ж насправді відбувається зараз?
-Спустимось з неба на нашу грішну землю, тут поки що слуги сатани, нащадки світового більшовизму упиваються кров’ю безвинно убієнних. А що ж наша мистецька еліта? І надалі продовжує підспівувати і підтанцьовувати, одягши на голови кокошники, зірки і те інше. Притупуючи копитами, оточивши себе дівчатами з оголеними сідницями, припудрившись під парубка, трясучи яйцями – бовтунами співає і танцює один із ректорів вузів культури.
Художники, кінематографи – слуги, продовжують знімати і писати героїчні картини, наприклад про сьогоднішню війну, змальовуючи тільки поверховість, торгуючи правдою.
Зрозуміло, якби Україна не була окупована світовими "рептиліями", із дозволу яких Московія ніколи б не пішла війною на нашу святу землю. Наша рабопокірна еліта здатна лише документально фіксувати результати революцій, голодоморів, війн, не замислюючись над причиною цих експериментів. Особливо це прослідковується сьогодні в кінематографі. Три роки тому я вирішив створити справжню, незалежну від московсько-більшовицької прихованої цензури кінокартину під назвою "Боже, я вільний". Дипломовані, упокорені режисери сприйняли це іронічно-скептично, мовляв "у тебе нічого не вийде". Вийшло. Нарешті настав час нам вирватись із більшивицько-московсько сатанинських обіймів. Якщо ми не скористаємось цією нагодою, ми так і залишимось світовою колонією нового ще більш хитрішого і підступнішого внутрішнього сьогоднішнього агресора, де нам, українцям буде дозволено носити вишиванки і танцювати гопака, звичайно, заливаючи спраглу душу оковитою з підпільних ґуралень.
Сьогодні виявилось, що орендарі – посередники, колаборанти на світових ринках торгували нашим зерном, іншими продуктами харчування, зброєю, якої тепер не вистачає на полі бою. Тепер з протягнутою рукою звертаємось до інших країн за допомогою. Чомусь я думаю, що скоро стане відомо, що наша земля і її ресурси уже давно продані більшовикам-рептиліям. Мені здається, що світові аналітики знають сценарій майбутніх планетарно-сейсмічних реформацій, тому готують нашу землю під територію нового "Ноєвого ковчега". Закінчую свій монолог словами, які я записав у щоденнику майже сорок років тому: "… Я вірю у світло серед хаосу, у вічний рух думки, інтуїцію, скарби підсвідомості і любов…"
-Чи плануєте створити щось на кшалт мистецької галереї у рідних Карапишах?
- Моє рідне село Карапиші – сучасне, розвинене з європейською інфраструктурою. Там велике сільськогогосподарське підприємство, готелі, кав’ярні, є переробні цехи. Єдине, чого не вистачає, на мою думку, це духовного центру. Мрію, що скоро такий центр буде створено і я зможу виставити там свої роботи. Вірю, що встигну, а якщо ні, то нічого не заберу з собою...
