Забута історія: як відновлюють пам'ять про католицьке кладовище у Ставищі

Католицьке кладовище у Ставище

Для українських та польських дослідників родоводу з’явилося нове важливе джерело — опис «Ставищське католицьке кладовище». Книга, що є результатом кропіткої роботи з архівними документами та натурних обстежень, систематизує інформацію про поховання на старовинному католицькому цвинтарі у Ставищі та відкриває невідомі сторінки історії родин, які мешкали на Правобережній Україні. Про старовинний цвинтар читайте у нашому матеріалі»

Католицькому кладовищу в селищі Ставище на Київщині понад 200 років. Звісно, назвати точну дату, коли з’явилося, наразі неможливо. Цілком імовірно,  що його могли закласти за білоцерківського старости Єжи Авґуста Мнішека у 1754-1774 роках. Тоді то була околиця Ставищ, біля дороги, що вела до міста Біла Церква через села Янишівка та Озірна.

Площа некрополя приблизно 1,5 га, умовно поділена на стару і нову частини. До наших днів збереглося понад 100 надгробків, виготовлених із кам’яних матеріалів, зокрема з граніту й мармуру. У старій частині могил уціліло значно менше. Розпізнати вдалося 66 написів зі 106 виявлених надгробків, а також відшукати в архівах метричні записи про смерть. Деякі надгробки є парними похованнями.

Ставищський католицький цвинтар став місцем останнього спочинку для багатьох поляків, які жили у містечку та навколишніх селах. Починаючи з 1774 року, Білоцерківським староством володів польський магнатський рід Браницьких гербу Корчак. Стараннями Францішка-Ксаверія Браницького в Ставищах замість дерев’яного у 1778 році збудовано кам’яний костел на честь Пресвятої Трійці. Цей храм півтора століття задовольняв релігійні потреби поляків, які осіли й жили у Ставищах та довколишніх селах.

1916 року настоятель римсько-католицької парафії Миколай Троцький просив виділити ділянку для нового кладовища, оскільки старе майже цілком заповнене. Причиною священник називав те, що з початком Першої світової війни до Ставищ прибуло близько 2000 біженців із Царства Польського, підвищивши водночас статистику смертності.

Та зовсім скоро більшість поляків покинули Ставища. За усними свідченнями, це сталося у травні 1920 року. 1931 року більшовицька влада закрила костел, а 1934-го зруйнувала. Служителів парафії репресовано. У 1917-1925 роках адміністратором парафії в Ставищі був Альбін Ґутовський (1862-1935), котрий, зазнавши переслідувань від більшовиків, примушений був писати публічні листи з осудом «антирадянської діяльності римсько-католицької церкви». Антона Басинського, який у 1910-1931 роках служив органістом костелу, розстріляно 10 жовтня 1937 року за звинуваченням у шпигунстві та контрреволюційній діяльності.

Відтак і за кладовищем не було вже належного догляду.

Отож, довідник є безцінним інструментом для генеалогів, адже містить фотографії 66 надгробків з відповідними записами про смерть із метричних книг місцевого костелу. Це дає змогу точно ідентифікувати осіб та відновити родинні зв’язки. Книга також містить покажчик географічних назв, що згадуються в метричних записах, і буде корисною історикам, краєзнавцям та всім, хто цікавиться минулим Київської губернії.

У книзі опрацьовано та подано за польським алфавітом дані про представників десятків родин, зокрема: Артюх, Бачинські, Бєлінські, Бихацькі, Боровські, Вишинські, Вондаловські, Горох, Ґодлевські, Ґрушецькі, Іржикевичі, Жуковські, Жулавські, Заремби, Камінські, Краєвські, Кринські, Куніші, Левандовські, Лиго, Маковські, Малевські, Мікульські, Мілевські, Мірські, Нєдзвєдзькі, Новицькі, Пенчковські, Пулієфф, Позняки, Ребчинські, Ровінські, Рубінські, Сезеневич, Селецькі, Скуратовські, Смоленські, Смолінські, Струсевичі, Суффчинські, Туровичі, Удимовські, Хоржевські, Ціхоцькі, Черняховські, Черські, Чолганські, Шидловські, Шишковські, Щавинські, Яблонські.

Найдавніше розпізнане поховання датоване 1855 роком. У метричному записі вказано: «1855 року липня 4 дня в містечку Ставищах помер дворянин Тит Ходинський від гарячки, долучений до святого Таїнства. Залишеної вдовою Анни, уродженої Блаґановської, чоловік, маючи від народження 65 років. Парафіянин Ставищського костелу. Тіло поховав ксьондз Еразм Оссолінський».

Остання дата поховання, зазначена на надгробку, — 4 квітня 1917 року — на могилі парафіяльного священника, декана Таращанського Миколая Троцького.

Улітку 2009 року кілька юнаків зібралися на «польському кладовищі», аби відновити з руїн те, що, на їхнє переконання, становило важливу культурно-історичну цінність у Ставищі. Сергій Додузінський, Олександр Івахно, Денис Карпенко, Володимир та Іван Коляди, Олег Піскун, Віктор Сторчак заповзялися підіймати й очищувати надгробки, використовуючи підручний інструмент, зокрема лебідку та важіль.

Тим часом місцевий краєзнавець Юрій Горкун (1956-2020) повідомив Казимирові Ліжевському, що кілька хлопців хочуть «навести лад на польському кладовищі».

Довгий час художник Казимир Ліжевський (1940-2020), поляк за походженням, опікувався кладовищем власним коштом, прибираючи та обкошуючи його, тож охоче погодився допомогти: спершу консультував, куди який пам’ятник поставити, а потім навів олійною фарбою написи на надгробках, щоб легше читалися.

Всеохопну реставрацію кладовища розпочав дієцезіальний священник Марек Рудзь, котрого 9 грудня 2016 року призначено настоятелем парафії Пресвятої Трійці в Ставищі. Уже наприкінці 2017 року розплановано три іменні алеї у новій частині некрополя.

Алея священників. Тут збереглися надгробки настоятелів Йозефа Бєлінського (✝1898 р.) та Миколая Троцького (✝1917 р.). Заплановано також установити символічні меморіали останнім служителям костелу Пресвятої Трійці в Ставищі – отцю Альбіну Ґутовському та органісту Антонові Басинському.

Алея лікарів. Збереглися надгробки чотирьох лікарів: Станіслава Бачинського (✝1886), Теодора Черського (✝1894), Яна Боровського (✝1911) та Емерика Малевського (✝1913). Останній зі своїм сином Емериком і лікарем Вацлавом Горохом (1851-?) у довіднику «Весь Юго-Западный край» (1913) згадані як лікарі «безплатної лікарні для бідних графа Браницького».

Алея Анджейовського. Хідник, що веде до символічного меморіалу-надгробка Антонія Анджейовського, освяченого 29 вересня 2018 року (архітектори Петро Пшевлоцький та Олександр Вартилецький, м. Богуслав).

Відомий природознавець, ботанік, професор Антоній Лук’янович Анджейовський на запрошення графа Олександра Браницького 1856 року приїхав до Ставищ, де посадив і виплекав «ботанічний сад  для національних рослин», закладений 1857 року. Помер у віці 83 років та похований у Ставищах. Він заповів установити йому по смерті звичайний дерев’яний хрест. Граф Браницький, виконуючи останню волю вченого, установив  подібний хрест із дороговартісного білого мармуру, доставленого із Італії. На жаль, до наших днів могила не збереглася.

29 вересня 2018 року на Ставищському католицькому кладовищі завдяки священнику Мареку Рудзю урочисто відкрито і освячено символічний меморіал- надгробок до 150- ї річниці  по смерті Антонія Анджейовського.

А 18 травня 2024 року на Ставищському католицькому кладовищі встановлено хрест Ісуса Христа, який було  освячено 23 травня того ж року.

Священник Марек Рудзь мріє, щоб католицьке кладовище стало місцем для роздумів, щоб люди, незалежно від конфесії, приходили туди і зверталися подумки до Бога та міркували про Вічність і про життя.

З’явилися цікаві історії, пов’язані з виходом довідника.

Наступного дня після оприлюднення опису, 5 липня 2025 року дослідник Національного музею у Варшаві Каспер Лаубе повідомив, що працює над науковою статтею про подорожі графа Олександра Браницького до Єгипту і натрапив у довіднику на ім’я дворянина, лікаря Йозефа Скуратовського, що помер у Ставищі 28.11.1877 від туберкульозу. Як виявилося, Йозеф Скуратовський супроводжував графа в подорожах до Єгипту в 1858-му та 1863-1864 роках.

Наприкінці 19 століття в Ставище з Балтії прибув провізор Мартин Лиго та одружився на місцевій дівчині. Ця дівчина була українкою православного віросповідання, але у зв’язку з одруженням прийняла католицизм, змінивши ім’я Килина на Целіна. Нащадкам Лиго про це нічого не було відомо, вони вважали, що мають литовське походження, як і не знали, що на католицькому кладовищі є надгробки дитячих могил із прізвищем Лиго.

На Ставищському католицькому кладовищі збереглися надгробки батька та діда з бабою майора польського війська Зиґмунта Куніша (Zygmunt Kunisz, 29.12.1894, Ставище — квітень-травень 1940 року), розстріляного внаслідок операції НКВС зі знищення понад 20 тисяч польських офіцерів (Катиньські розстріли, або Катиньська трагедія).

Батько Зиґмунта — Ромуальд-Константин Куніш (пом. 1904 р.); баба й дід — Людвіка (пом. 1901 р.) і Міхал-Вікентій (пом. 1902 р.) Куніші.

Куніш Зиґмунт закінчив Київську військову школу. Служив у російській армії. Від 1919 — у Війську Польському, в піхоті на бронепоїздах «Пілсудчик», «Широкий», «Погонь». 21 жовтня 1919 потрапив у більшовицький полон, за два місяці по тому втік. 24 грудня приєднався до Війська Польського і до 15 березня 1921 перебував на фронті.

У міжвоєнний період служив в артилерії, з 1938 — у званні майора.

На фронт Другої світової війни мобілізований разом зі своїм молодшим братом Тадеушом (він також народився у Ставищі, 28 листопада 1896 р.).

На території Любельщини Зиґмунт Куніш за невідомих обставин потрапив у радянський полон, вивезений до Старобільська (Луганщина). У Старобільському монастирі НКВС облаштував табір полонених, де навесні 1940 року утримували 3910 польських офіцерів (з них живими лишилися тільки 65).

Нещодавно відгукнувся близький родич родини Куніш. Він щиро сподівається, що скоро матиме можливість побувати у Ставищі та відвідати могили рідних.

Наразі «Опис Ставищського католицького кладовища» вільно доступний онлайн у гугл-книгах. Цей проєкт на волонтерських засадах реалізували блогер Сергій Плахотнюк та аналітик Віктор Хименко, аби привернути увагу до становища старого католицького кладовища у Ставищі, яке не має статусу історичної пам’ятки та не охороняється законом.

На забутих могилах іржаві хрести,

Імена і портрети вже вічністю стерті.

Звідки ж думка раптова посміла прийти?–

Забувати живих – це ще гірше, ніж мертвих.

Мертві вже не постануть в своїй правоті,

Лише інколи в сни підіймуться з могили.

Павучок собі хатку заплів на хресті,

А барвінок заплів між могилами килим.

Мертвим вже все одно – чи дощі, чи гроза,

Чи гуркочуть над світом небачені битви.

…Впала в килим барвінковий тиха сльоза,

І за мертвих усіх попросилась молитва.