Запит на законність: яким має бути Генеральний прокурор України в умовах війни

На Руслана Кравченка покладали великі надії

Замість захисту прав громадян та контролю за законністю — політизація та формальне процесуальне керівництво. Колишній заступник Генерального прокурора, заслужений юрист України Олексій Баганець відверто розбирає системні помилки кадрової політики в органах правосуддя.

Писати сьогодні про прокуратуру, її місце в державі та роль Генерального прокурора – справа невдячна. Особливо під час повномасштабної війни, коли суспільство живе в умовах щоденних викликів, а більшість складних проблем намагаються пояснити простими формулами. Але саме зараз питання законності, верховенства права та ефективності державних інституцій мають особливе значення, адже від їхнього стану залежить не лише справедливість усередині країни, а й її стійкість перед зовнішніми загрозами.
Протягом багатьох років одним із ключових інститутів української державності була прокуратура. Конституція України покладала на неї важливу функцію контролю за додержанням законів, а громадяни мали реальний механізм захисту своїх прав як у великих містах, так і в районних центрах чи невеликих громадах. Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася. Повноваження прокуратури неодноразово переглядалися, а сама система пережила низку реформ, наслідки яких викликають дедалі більше запитань.
Я не заперечую необхідності вдосконалення роботи прокуратури. Навпаки, переконаний, що вона повинна бути максимально незалежною – як від Президента, його Офісу чи парламентської більшості, так і від будь-яких зовнішніх центрів впливу. Але незалежність не може означати відсторонення професійної спільноти від ухвалення ключових кадрових рішень. Конкурси можуть існувати, проте ними мають займатися професійні прокурори, які розуміють специфіку цієї роботи, а не люди, які ніколи не працювали в органах прокуратури й не несуть відповідальності за наслідки своїх рішень.
На моє переконання, ключову роль у кадровій політиці повинна відігравати прокурорська спільнота через органи самоврядування. Саме Рада прокурорів має бути тим інститутом, який бере участь у погодженні кандидатур на керівні посади та контролює законність дисциплінарних процедур. Прокурор повинен бути залежним виключно від закону, але водночас залишатися процесуально підзвітним керівнику, який несе відповідальність за результати роботи всієї системи.
Особливе значення має і питання призначення Генерального прокурора. Останніми роками дедалі частіше можна почути заклики до приведення процедури його призначення у відповідність до так званих «європейських стандартів». Проте проблема полягає в тому, що єдиних стандартів у цій сфері не існує. Кожна країна Європи самостійно визначає механізми формування прокуратури та порядок призначення її керівників.
Саме тому я переконаний, що запит на майбутнього Генерального прокурора повинен виходити передусім із середовища професійних прокурорів, а не від політичних сил, громадських організацій чи міжнародних структур. Незалежність Генерального прокурора неможлива без реальних конституційних гарантій його діяльності та захисту від політичної кон’юнктури.
На жаль, останні роки продемонстрували зовсім іншу тенденцію. Під гаслами реформування системи правосуддя прокуратура поступово втрачала свої реальні інструменти впливу. Багато змін подавалися як наближення до європейських практик, але фактично призводили до послаблення ролі прокурора в кримінальному процесі.
Сьогодні процесуальне керівництво досудовим розслідуванням часто існує лише формально. Прокурор дедалі менше здатен впливати на дії слідчих та забезпечувати дотримання законності на етапі розслідування. У результаті виникає парадоксальна ситуація: відповідальність за результати кримінального провадження на прокурора покладається, але реальних механізмів впливу на процес у нього дедалі менше.
Саме тому я не можу погодитися з підходом, коли будь-яку критику реформ автоматично оголошують спротивом змінам. Справжня реформа – це вдосконалення системи. Якщо ж зміни призводять до руйнування інституції та втрати нею своїх базових функцій, це вже не реформа, а демонтаж.
Останні події навколо правоохоронної системи лише посилили ці дискусії.
Чергові пропозиції щодо змін у прокуратурі, гучні конфлікти навколо НАБУ і САП, інформаційні кампанії проти окремих посадовців продемонстрували, наскільки політизованою залишається сфера правосуддя. При цьому суспільству часто пропонують обговорювати персоналії замість системних проблем.
Якщо справді говорити про готовність України до членства в Європейському Союзі, то увагу слід приділяти не лише процедурам призначення посадовців. Не менш важливими є виконання судових рішень, дотримання прав людини, ефективність кримінального судочинства та рівень довіри до державних інституцій. Без вирішення цих питань жодні кадрові перестановки не принесуть бажаного результату.
Саме тому я з певною надією сприйняв призначення Руслана Кравченка на посаду Генерального прокурора. Після тривалого періоду, коли прокуратуру очолювали люди, далекі від професії, прихід вихідця із самої системи виглядав логічним кроком.
Мені імпонували його перші заяви про необхідність відновлення авторитету прокуратури, боротьбу з корупцією, повернення довіри суспільства та захист прав громадян. Важко було не погодитися з його тезою про те, що авторитет прокуратури є питанням національної безпеки. Правильними виглядали й слова про те, що головним показником роботи правоохоронної системи мають бути не гучні пресконференції та статистичні звіти, а вироки судів і відшкодовані державі збитки.
Позитивно сприймалися і заяви про необхідність перегляду сумнівних кримінальних проваджень, професійну оцінку кадрів, підтримку чесних прокурорів та боротьбу з незаконним втручанням у діяльність бізнесу. Важливим був і акцент на захисті прав людини, адже без цього будь-яка правоохоронна система ризикує перетворитися на каральний механізм.
Однак будь-якого керівника оцінюють не за намірами, а за результатами. І саме тут виникає найбільше запитань. Чи вдалося реалізувати задекларовані цілі? Чи справді прокуратура стала сильнішою інституцією? Чи повернула собі роль захисника прав громадян? Відповіді на ці питання суспільство повинне дати самостійно.
Особисто я не побачив достатньо переконливих прикладів реалізації більшості проголошених намірів. Не беруся стверджувати, що це був свідомий обман. Не виключаю, що частину ініціатив просто не дозволила реалізувати існуюча система влади. Але факт залишається фактом: очікування були значно вищими за отриманий результат.
Особливо показовим є те, що з часом у публічних заявах керівництва прокуратури дедалі рідше звучали питання захисту прав громадян від незаконних дій правоохоронців, забезпечення законності в діяльності силових структур чи відновлення повноцінного прокурорського нагляду. Натомість акценти зміщувалися на окремі напрями діяльності, що не дає відповіді на головне питання – хто сьогодні в державі реально стоїть на сторожі закону.
Не менш гострою залишається проблема виконання судових рішень. Держава роками накопичує борги за рішеннями судів, а окремі представники влади дозволяють собі публічно ставити під сумнів необхідність їх виконання. Такі явища підривають саму ідею верховенства права набагато сильніше, ніж будь-які кадрові чи політичні конфлікти.
Окремої уваги потребує і питання соціального забезпечення прокурорів. Йдеться не про привілеї, а про елементарні гарантії незалежності професії. Людина, яка ухвалює процесуальні рішення, відповідає за організацію розслідування та підтримання обвинувачення в суді, повинна мати належний правовий і соціальний захист. Без цього говорити про реальну незалежність прокуратури буде складно.
Усе це підводить до головного висновку. Україні потрібен не просто новий порядок призначення Генерального прокурора і не чергова реформа заради самої реформи. Україні потрібен сильний, професійний і справді незалежний Генеральний прокурор, який буде спиратися на закон, а не на політичну доцільність, відстоювати права громадян, а не інтереси окремих груп, і дбати про авторитет прокуратури як одного з фундаментальних інститутів держави.

Бо допоки в країні не буде реального верховенства права, не буде ані по-справжньому незалежного Генерального прокурора, ані справедливості, на яку чекають українські громадяни.