Село без ЗНО: з чим пов'язане падіння якості освіти на Київщині

Зовнішнє незалежне оцінювання для дітей із сільської місцевості Київщини вже давно стало важко здоланним бар’єром, що фактично унеможливлює успішний вступ до престижних навчальних закладів. У тому, як нерівний доступ міських і сільських дітей до якісної середньої освіти гальмує потенціал талановитих дітей "із села", намагалася розібратися "Моя Київщина"

Наразі ми бачимо підтверджену об’єктивними фактами соціальну проблему, про яку вже давно говорять, але, на жаль, не вирішують – дискримінацію учнів із сільської місцевості. Усе більше відчутна кричуща невідповідність між результативністю сільських та міських шкіл Київщини попри обіцяний рівний доступ до якісної середньої освіти.

Перш за все, цю вкрай негативну тенденцію ми простежуємо завдяки результатам зовнішнього незалежного оцінювання, що вважається неминучим способом отримання доступу до вищої освіти в Україні. У 2018 році 18% учасників тестування з сіл не перетнули прохідний поріг, у той час, як серед міських складачів іспит провалили лише 4%. 

Учні Київської області показали найкращі результати в країні згідно з рейтингом ЗНО поточного року. Крім того, до 200 кращих шкіл України увійшли 5 навчальних закладів Київщини. Проте, не все так солодко, як видається спершу. Різниця в балах ЗНО мешканців сіл і містян столичного регіону становить у середньому 15 балів, найбільший розрив - у результатах із математики й англійської мови.

Як відомо, централізоване тестування, яке спершу реалізувалося як прогресивний крок, насамперед, антикорупційного характеру, вже дванадцятий рік поспіль залишається основним механізмом складання вступних рейтингових списків в Україні. Проте, ЗНО як спосіб чесно та прозоро розподілити бюджетні місця у вишах все ж не знімає нерівності можливостей для підготовки до нього. Хоча варто було б зазначити, що є підстави бачити в запровадженні цієї системи своєрідну централізацію корупції, адже дана освітня реформа не гарантує відсутність зловживань на користь осіб, вплив яких сягає державних сертифікаційних інституцій, але таки обмежує кількість тих, хто просто міг би купити вступ у конкретний ВНЗ.

Відтак, зовнішнє незалежне оцінювання, яке дефакто є інструментом вимірювання рівня знань за вступним іспитом, у старших класах є страшним сном, який хочеться якнайшвидше забути. Водночас, вимоги до вступників вишів суттєво впливають на характер навчального процесу в школі. Але чи не свідчить про крах шкільної освіти в селі той факт, що учні столичного регіону демонструють значно гірші результати?

Причиною цього, насамперед, варто назвати нестачу кваліфікованих фахівців у сільських школах. Щоб мати достатнє навантаження, учитель-предметник сільської малокомплектної школи змушений викладати не лише свій фаховий предмет, а й інші предмети спорідненого циклу. І що найголовніше - адміністрації цих шкіл на Київщині не зацікавлені в тому, щоб їхні вчителі розвивалися. Тому складається враження, що неспроможність забезпечити якісну освіту під час традиційних уроків сприяє процвітанню репетиторства.

Це провокує низку проблем для сільських учнів, матеріальні статки яких часто не дозволяють найняти репетиторів для додаткових навчань. Навіть більше – нерідко простежується елементарна відсутність таких педагогів, що хоч би індивідуально могли якісно підготувати до вступу в університет.

Загальна середня освіта є соціальним чинником вирівнювання дітей, проте, як показує практика, діти з сільських шкіл не конкурентні в ЗНО у порівнянні з учнями престижних міських ліцеїв.

Часто лунає думка про те, що насправді проблема не в ЗНО, а в учнях, які не хочуть учитися. І вона теж цілком має право на існування, адже у свідомості дітей із сільської місцевості нерідко превалює відсутність мотивації, яка надзвичайно потрібна для успішної реалізації в навчальному процесі.

Як би там не було, але слід розуміти, що високий рівень підготовки ліцеїстів уможливлюється навчальними програмами й різними видами позакласної діяльності, які не орієнтовані на ЗНО (олімпіади, математичні бої, літні школи тощо). Проте провідні ліцеї все одно зациклені на підготовці до тестування, бо результати ЗНО стають головним показником успішності навчальних закладів. Якщо раніше деякі ліцеї організовували для учнів випускних класів факультативи з конкурсних задач, то тепер це поступово перетворюється на курси підготовки до ЗНО, що починає сприйматися вже як самоціль навчання.

Тим часом, у більшості сіл ширяться такі соціально важливі проблеми: неповні сім'ї, наркоманія, п’янство. І, звичайно, дуже популярна зараз ситуація: батьки (двоє, або мати чи батько) на заробітках, а вихованням дітей займаються бабусі й дідусі, що ніяк не можуть матеріально допомогти своїй кровинці отримати якісну освіту.

Оскільки в селах матеріально-технічна база не завжди відповідає нормативним вимогам, а батьки, здебільшого, бідні, цілком справедливою компенсацією державою нерівних можливостей дітей є сприяння дітям у вступі за допомогою сільських коефіцієнтів. У минулому, коли були квоти на вступників із сільської місцевості, поширення набула анекдотична практика переведення дітей із міської школи на якихось два місяці до сільської, щоб звідти випуститися. Та й узагалі, як цинічно виглядає ця спроба згладити наслідки неякісних освітніх послуг, які надають під час традиційних уроків, за допомогою коефіцієнтів!

Аби вирішити проблему нерівності, також починають створювати цілу систему опорних шкіл, які повинні бути наближеним до ідеалу навчальним закладом у селі зі стадіоном, спортзалом, спеціально обладнаними класами та лабораторіями з фізики, хімії, біології тощо. Діти із сусідніх шкіл їздитимуть на заняття і додому шкільним автобусом.

Ініціативу створення опорних шкіл пояснюють турботою про рівень освіти сільських дітей, але чи можливо таке за умови, що це ті ж самі сільські школи, які не можуть похвалитися показниками? Як укрупнення цих шкіл має істотно поліпшити освіту сільських дітей? Парадокс у тому, що вчителі – ті самі, що є фактично одними з винуватців низького рівня освіти в сільській школі, – не постраждають. Їх не звільнять, не скоротять, а просто переведуть у штат опорної школи.

Треба усвідомити, що головною причиною закриття сільських шкіл була економія. Так, справді економічно нераціонально витрачати кошти на утримання школи для 6—8 дітей, але візьмемо до уваги той же "довіз" дітей із сіл, особливо віддалених, що коштує теж недешево.

На жаль, сільські школи репрезентують відсутність державної політики щодо села, яке розглядають як проблемну територію, що не може забезпечити ресурсами, можливостями та перспективами. Школа мала б стати двигуном соціальних змін у селі, але біда в тому, що цим ніхто не займається. Підвищення якості освіти потребує часу, грошей і зусиль, а поки діти масово продовжують демонструвати плачевні результати під час ЗНО...

Марина Венцурик, "Моя Київщина"