Ігор Лікарчук (освітянин): Стрітівську школу кобзарського мистецтва ще можна врятувати

У соцмережах пішов потужній розголос про ситуацію, котра склалася навколо закладу освіти с. Стрітівка Кагарлицького району Київської області, в якому іще у 1989 році за часів комуністичної влади почали навчати майбутніх кобзарів. Я про це досить детально писав у себе у ФБ кілька днів тому.

Після того, як ряд ЗМІ опублікували інтерв’ю з теперішнім директором цього закладу, роблю такий висновок. У тому, що учні не хочуть навчатися в ньому, винувате і керівництво закладу, і керівники цього керівництва. Були занедбані всі можливості інформаційної інтервенції в соцмережах, у молодіжному середовищі, у професійних спільнотах для просування цього закладу, його інформаційної підтримки. Він став НЕВІДОМИМ потенційним абітурієнтам. Ніхто й ніколи в останні роки не піклувався про формування його ПОЗИТИВНОГО ІМІДЖУ. Не відновлені чи налагоджені нові успішні й результативні зв’язки з профільними закладами вищого освітнього ступеня для того, щоб його випускники могли продовжувати здобувати ступеневу освіту. Не забезпечена належна турбота про створення сучасних умов для навчання і проживання учнів. Наголошую - СУЧАСНИХ. Є страшенні проблеми з кадровим забезпеченням, організацією концертної діяльності тощо. Тому і не дивно, що в цей заклад абітурієнти НЕ ХОЧУТЬ йти навчатися і він поступово згасає. Тобто, маємо класичну ситуацію, коли за періодом стабільного функціонування в організації наступив період стагнації і регресу, бо не була запропонована та реалізована програма його розвитку. І, навіть, якщо сьогодні чи завтра під тиском громадськості та через побоювання прикрих політичних наслідків рішення про його закриття прийняте не буде, то це не означає, що заклад існуватиме. Він самоліквідується через відсутність абітурієнтів.

Щоб цього не сталося - потрібне перезавантаження закладу в цілому. А воно не розпочнеться, якщо не будуть перезавантажені його керівники та керманичі районного й обласного органів управління освітою. Котрим, образно кажучи, потрібно не сидіти біля шкільних воріт, дзьобати насіння, точити ляси й виглядати учнів, а треба, засукавши рукава, відновлювати заклад на сучасних засадах; йти до людей, шукаючи у різних куточках України тих, хто хоче там навчатися... Так, як це колись робив один із його справжніх батьків - кобзар Василь Литвин. Він ШУКАВ учнів, а не чекав біля моря погоди... І паралельно з цим - створювати нову навчально-матеріальну базу, належні умови для проживання учнів, їхнього харчування і перебування там.

А стосовно тих, хто має готувати майбутніх кобзарів, повинна відбутися окрема розмова і велика робота. Якщо кадрові питання вирішені не будуть, то за всі інші можна не братися. Заклад ІЩЕ можна врятувати. Потрібно лише засукати рукава і працювати. Так, як це робили ми з колегами у 1989 році. Бо було велике бажання такий заклад зробити. 

P.S. Історія з цим закладом має стати уроком для теперішніх і майбутніх освітніх керівників. Відсутність Програми розвитку, маркетингової діяльності, ефективного управління на засадах сучасного менеджменту - неминуче приведе будь-який (навіть дуже успішний в минулому) заклад, до стагнації та краху.