Іван Макар: на жаль, на 35-му році Незалежності немає з чим вітати

Вчора взяв участь в Урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди 35-ї річниці Незалежності, де мені вручили значок і посвідчення депутата-засновника сучасної держави Україна. 

Мої відчуття атмосфери під час цього дійства вчора в багатьох випадках співпали з оцінкою Костянтина Бондаренка, з якою ознайомився сьогодні і подаю нижче. Явно не таку Україну я мав на увазі, коли в 19 років приєднався до молодіжної підпільної організації «Союз борьбы за развитие», коли в 1988 організовував у Львові перші масові мітинги, на яких, зокрема, вимагав увіковічнити пам’ять тих, хто боровся за Україну, коли у свою передвиборчу програму на вибори-1990 єдиний зі всіх обраних народних депутатів помістив вимогу відновлення НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ, коли проголосував за цю НЕЗАЛЕЖНІСТЬ! 

На жаль!!!

«Ви відчуваєте, як поступово зникло почуття свята у День незалежності?  Здавалося б, 35 років.  Майже кругла дата.  А ось святкового настрою немає.  Тому що День незалежності перетворився на професійне свято українських чиновників і тих самих патріотів, які за Семюелем Джонсоном є носіями «останнього притулку негідника».  Немає й самого відчуття незалежності – є фіговий аркуш націоналізму, яким прикривають колоніальний статус держави.  І є дуже неприємні відтінки відчуттів: Україна котиться у тартарари (війна – лише каталізатор, але не причина);  громадський договір не працює;  громадяни не відчувають, що їхня держава – це спільна справа, не почуваються акціонерами своєї держави.  

Справжній патріотизм виникає не там, де гарні гасла про славу предків та велич нації.  Патріотизм – там, де кожен громадянин відчуває, що держава захищає її інтереси, забезпечує умови для її майбутнього.  Але коли держава лише вимагає і нічого не дає натомість – це вже не держава, це вже монстр.  Слова «не питай, що зробила держава для тебе, подумай, що ти зробив для держави», — це, по суті, фашистське гасло, хоч і було сказано президентом-демократом (втім, сім'я Кеннеді завжди симпатизувала фашистам, лише поле 1945 року трохи приховавши свої симпатії). 

Сьогодні Україна розділилася на дві частини, які дедалі більше розходяться і дедалі менше комунікують одна з одною.  Більше того: вони стають непримиренними.

 Україна, готова воювати десятиліттями – аби Захід підносив патрони, і Україна, яка чекає на мир – будь-якого, хоч ціною територіальних поступок, хоч ціною поразки та капітуляції, але світу.

 Україна, сенс існування якої у вічній боротьбі з Росією, та Україна, яка прагне добросусідських відносин з усіма державами по периметру кордонів.

 Україна, яка агресивно нападає на всіх, хто говорить «не державною», та Україна, яка таємно продовжує читати дітям казки Пушкіна, а також обговорювати у вузькому колі твори Булгакова. 

 Україна, яка обирає церкву з політичних та кар'єрних міркувань, та Україна, яка приходить зі щирою молитвою до Бога.

 Україна оптимістів, які вірять пропаганді, та Україна реалістів, які з жахом думають про майбутнє.

 Україна урочистого Хама та Україна заляканого Яфета – користуючись термінологією, запропонованою В'ячеславом Липинським майже сто років тому.

 І мова не про «щирі» і «ватники».  Мова про дві світоглядні системи, які мають все менше і менше загального.  Але й те, й то Україна просто у двох її проявах. 

 Перша щиро не бачить того, що незалежності просто немає – є повна колоніальна залежність України від транснаціональних корпорацій.  Друга не бачить ресурсу, який можна протиставити першим.  Немає великої різниці між Зеленським та Федоровим – обидва суть компрадори.  Але друга Україна просто не може висунути зі свого середовища лідера – його ще доведеться сформувати та виростити.  І це має бути саме національний лідер, із пріоритетом національних, а не глобалістських інтересів, людина, яка не інфікована Соросом.  І так – в українських реаліях слова «національний» та «націоналістичний» перетворилися на антоніми. 

 Особисто я у двадцять років активно включився до процесів, які привели Україну до незалежності.  Але моя юнацька мрія про синьо-жовту Україну закінчилася рівно тоді, коли Україна стала червоно-чорною. 

 Сьогодні я нікого не вітаю та не вітаю.  Вибачте, але в моєму розумінні – нема з чим.

Константин Бондаренко»