Операція "Борщагівка"

Цікаво, як американський сенатор чи інвестор із Лондона вимовить «Петропавлівська Борщагівка»? З першого разу не вийде. З третього теж. Не заздрю нашим дипломатам, яким, можливо, доведеться пояснювати світові, чому українці, які п'ятий рік стоять проти російської армії, одного вечора опинилися по різні боки паркану під Києвом.

Скандалів і гучних звинувачень у нас щодня вистачає, і зазвичай я їх не коментую. Інакше довелося б стати «диванною експерткою»: три дописи на день, щотижня нова геополітична катастрофа, переказ чужих аналітичних звітів, конференції про майбутнє України. Кажуть, на цьому навіть можна непогано заробляти. Але в мене є чим займатися)

«Борщагівка» не історія одного села чи району під Києвом. Це ахіллесова п'ята нашої незалежності. І найвразливіше в ній навіть не ракети. А те, як швидко ми готові повірити в найгірше одне про одного

Коротко нагадаю, що сталося. Посеред дня в телеграмі з'явилося повідомлення про одну людину, яку нібито незаконно утримують. Увечері під парканом уже стоїть натовп. Чотирнадцятирічний хлопець кричить із паркану погрози військовим. Автобус із військовими намагаються перевернути. Багато хто прийшов туди не зі злості, а зі страху за своїх. Тим гірше, чим це закінчилося.

Окремо хочу сказати про військових. На фото я з нашими бойовими медиками з-під Покровська, де ми разом налагоджували медичну допомогу для військових. «Юного парамедика» посередині титанів з 91 окремого протитанкового батальйону впізнали? Це я) Поруч із ними дуже швидко розумієш, чого коштує кожен день на фронті. Тому мені особливо важко дивитися відео, де українці кидаються на своїх же військових. Це жах. Серед них, за повідомленнями, були ті, хто пройшов Азовсталь і російський полон

Для мене тут немає двох таборів. Український військовий має бути захищений законом і від натовпу, і від можливого свавілля всередині системи. Якщо це вкид, ті, хто його запустив, теж мають відповісти

Повернуся до того, з чого все почалося.

Спочатку йшлося про одну людину. За якихось пів години вже про сорок. Кількість нібито постраждалих зросла в сорок разів. Як у грі в зіпсований телефон, тільки на кінці дроту не сміх, а натовп під парканом. Навряд чи хтось за цей час знайшов ще тридцять дев'ять людей. Просто хтось написав нову цифру, а інші понесли її далі. У наступних повідомленнях з'являлися нові деталі: підвал, катування, загиблий, викуп. Джерел у багатьох із них не називали. Офіційне слово прозвучало через кілька годин. До того часу ці дописи вже розлетілися десятками каналів.

Люди повірили в цю історію ще до будь-яких доказів. Чому? Бо вона влучила туди, де вже давно болить. Жорсткі затримання просто на вулицях, розповіді про побиття в навчальних центрах. Кожен такий випадок у пам'яті спрацював як «доказ». Адресу називали з перших годин, тож це була вже не новина, а запрошення приїхати. А поки ті, хто мав відповідати, мовчали, говорили ті, кому відповідати ні за що не треба.

У будь-якому бізнесі я першим ділом питаю: хто заробляє і хто платить за помилку? Тут канали отримали перегляди й нових підписників. А платять інші. Поліція з розбитими машинами. Нацгвардія з розбитим автобусом. Військові, яких, за словами командування, тепер доведеться терміново переселяти, бо туди може прилетіти ракета: адресу знає вся країна, і, повірте, не тільки вона. І всі ми, бо між цивільними й військовими з'явилася ще одна тріщина. Таку ворог не купив би ні за які гроші.

Кирило Буданов повідомив, що жінку, яка приїхала до будинку на «швидкій», затримали. І додав, що ця ситуація показала напругу в суспільстві.

Напруга. На цьому слові я й зупинилася.

Вона зараз не тільки в нас. Я бачу її у Франції, де багато працюю: країна може спалахнути за один вечір. У Німеччині й Італії через політику й мігрантів сваряться навіть родичі й сусіди. Світ утомився, і це відчувається навіть у кав'ярнях.

А я добре знаю , що буває, коли струну натягують понад міру. Вона боляче рветься.

У Європи є час і запас міцності, якого сьогодні немає в нас. Ми живемо у війні, і наша струна натягнута в рази сильніше. Тому я переживаю саме за нас.

І знову ми розкололися навпіл. Можливо, я вперта, але подивіться на свою стрічку. Одні пишуть: це інформаційна атака Росії. Інші: це мафія всередині держави. І ті, і ті наводять аргументи, викладають «докази», сперечаються.

Кажуть, диму без вогню не буває. Мабуть, частково праві і ті, і ті: одні бачать провокацію, інші проблеми в системі, які зробили її можливою. Але що більше «доказів» ми викладаємо одне проти одного, то глибше самі себе закопуємо. Сил на суперечку в нас вистачає. А на те, щоб зрозуміти, навіщо ми разом, уже ні.

Мовчати я не закликаю. Якщо когось били, винні мають відповісти. Якщо це вкид, ті, хто його запустив, теж.

І окремо скажу тим, хто щодня пише для десятків і сотень тисяч людей: проблем у нас вистачає, і про них треба говорити, критикувати, викривати корупцію, вимагати справедливості, пропонувати рішення. Але майте совість і міру!

Я розумію, що негатив продається краще.

Страшний заголовок збере більше переглядів, ніж спокійний розбір. На обуренні можна виростити канал і непогано його монетизувати.

Тільки коли продаєш товар, покупець отримує товар. А коли щодня продаєш людям страх і безнадію, що отримують вони?

Ви не знаєте, хто читає вас о другій ночі.

Військовий після важкого бою. Мати, яка третій тиждень чекає звістки від сина. Чоловік, у якого вже немає ні роботи, ні дому, і який ледве тримається.

Комусь ваш текст стане останньою краплею. І коли ви вкотре пишете, що все пропало, усі зрадники, а завтра буде ще гірше, подумайте, що додаєте до його стану. Я не прошу приховувати правду. Я прошу не продавати безнадію як єдину можливу правду.

Перегляди ви порахуєте самі. А наслідки рахуватимуть інші люди.

Тому в мене поки що лише два запитання.

Перше. Кібервійна йде не перший рік. Чи має Україна сьогодні достатньо ефективну, професійну й підзвітну систему, здатну зупинити таку кризу до того, як вона перетвориться на фізичне протистояння? Того вечора її не було видно.

Я знаю, що в нас є державні структури, які займаються кібербезпекою, стратегічними комунікаціями й протидією дезінформації. Але, панове, мені не потрібна ще одна установа з красивою назвою, грантами й конференціями. Мені потрібен результат. Хто побачив, що за пів години одна людина перетворилася на сорок? Хто перевірив джерело? Хто за годину сказав людям правду? І хто відповідає, якщо цього не сталося?

Тільки без цензури, без переслідувань і без звички називати будь-яку незручну критику ворожою пропагандою. Інформаційна безпека починається не із заборони запитань. Вона починається з уміння держави швидко й чесно на них відповідати.

Друге. Чи не надто зручно все списувати на ворога? Великі проблеми в системі мобілізації є, і люди бачать це щодня. Ворогові не треба нічого вигадувати. Досить знайти, де болить, і чиркнути сірником.

Але корінь глибший. Ми досі не домовилися, якою має бути наша спільна мрія. Мета, заради якої ми готові працювати разом, навіть коли не погоджуємося.

Коли до мене приходить корпорація, яка вперлася в стелю, чи власник, що шукає чарівний рецепт утримати ринок, чи стартап, якому треба швидко рости й залучати гроші, а я погоджуюся когось супроводжувати як радниця (це буває вкрай рідко), моє перше запитання завжди однакове. Не про цифри і не про продукт. Яка ваша мрія і яка мета?

Якщо відповіді немає, жоден бізнес-план не врятує. З країною думаєте якось інакше? Ми точно знаємо, скільки коштує день війни. А хтось рахував, скільки нам коштує день, коли ми не довіряємо одне одному?

Сьогодні нас об'єднує війна. А що об'єднуватиме нас після неї? Яка сьогодні спільна мрія України?

Для мене відповідь- «Енергія Нації». Чую, як хтось уже пише в коментарях: «Анно, знову ти про рух за економічне диво? В нас нічого доброго не буде» і тд» Так, знову. Бо його принесли мені ви! І я пішла за вами!

Ще минулого року я писала тут про економіку, про те, як Україні знову стати цікавою і для своїх людей, і для світу. А ви в коментарях та в особистих повідомленнях почали писати мені одне й те саме: дайте нам ідею, дайте мету, ми готові, давайте щось робити. Я цього не планувала. Рух народився не в кабінеті і не в піар-агенції, а тут, серед звичайних людей, у ваших коментарях та листах.

Це спроба зібрати розпорошений народ у націю на економіці, культурі, конструктиві й співтворенні, а не на руйнуванні!

А тепер головне, заради чого я сіла писати.

Згадайте лютий 2022-го. Українці в Харкові й Лісабоні, у Львові й Торонто, у Києві й Сінгапурі говорили одним голосом. Нас ніхто не збирав. І світ цей голос почув.

Ми вже довели, що вміємо об'єднатися проти спільного ворога та проти смерті. Тепер треба довести, що вміємо об'єднатися заради спільного майбутнього. Бо якщо після війни нам не буде чого будувати разом, ми продовжимо воювати, але боюся, знайдемо ворога серед своїх. Навіть якщо колись Росія зникне з лиця землі, ми, не маючи спільної мети, візьмемося знищувати самі себе. Борщагівка вже показала, як це може виглядати.

Почуйте, поки не пізно

В оркестрі скрипка не грає те саме, що віолончель, а флейта не повторює за барабаном. Але звучить одна музика, бо всі знають, який твір грають.

Я хочу України, у якій кожного українця чути, де б він не жив, в Україні чи в будь-якій точці світу. Навіть якщо він зі мною не погоджується. Щоб мільйони різних голосів звучали як голос одного цілого!

А який твір сьогодні граємо ми? Для мене це питання не менш важливе, ніж кількість зброї, яку ми отримуємо від партнерів.

Тож запитаю вас про те саме, про що питаю кожного, хто приходить до мене будувати велику справу.

Яка ваша мрія?

Тільки цього разу не про бізнес.

Яка ваша мрія для України?

Ваша Anna Bon

P.S. Про дезінформацію, медіакілерство й інше інформаційне сміття напишу окремо. Боротимемося з цим разом!