Водний закутень Білої Церкви: чому за роки війни місто так і не отримало резервні свердловини

Нещодавній ворожий удар рф по інфраструктурних мережах ТОВ «Білоцерківвода», який стався 2 листопада, знову наочно висвітлив критичну вразливість міської системи життєзабезпечення. Раптове припинення водопостачання для понад 200-тисячного міста стало черговим жорстким випробуванням як для мешканців, так і для міської влади. Звісно, у момент аварії влада та ТОВ «Білоцерківвода» спрацювали за відпрацьованим оперативним алгоритмом: про загрозу зупинки водопостачання та необхідність зробити запаси було повідомлено через офіційні канали, а аварійні бригади локалізували пошкодження та працювали у посиленому режимі. Втім, оперативне гасіння пожеж не знімає головного питання: чому на 5-ому році війни базова інфраструктура міста залишається абсолютно системно незахищеною?
Щоб зрозуміти корінь проблеми, варто згадати історію концесії. У 2013 році комунальне підприємство Білоцерківської міськради «Водоканал» було передано в концесію ТОВ «Білоцерківвода» на 15 років. Тоді містянам обіцяли мільйонні інвестиції, масштабну модернізацію та європейську якість. Проте на практиці ця концесійна модель в умовах повномасштабної війни перетворилася на юридичну та фінансову пастку для громади.
ТОВ «Білоцерківвода» є приватним оператором комунального майна, і така форма управління створює величезні бар'єри: влада не має прямих важелів для швидкої та оперативної модернізації технологічних процесів підприємства. Витрати на капітальний інженерний захист або будівництво альтернативних об'єктів постійно «повисають» у сірій зоні між обов'язками концесіонера та видатками міського бюджету. Приватник рахує власні прибутки, а місто залишається заручником приватного менеджменту на стратегічному об'єкті.

Далі – бездіяльність трьох влад. Проблема вразливості водопостачання Білої Церкви виникла не вчора. Проте саме під час війни вона стала питанням виживання. І тут виникають логічні претензії до тих, хто керував і керує містом: Геннадій Дикий, який очолював місто роками, за час свого каденства так і не спромігся розробити та реалізувати цільову програму резервного водозабезпечення. Водну інфраструктуру роками залишали "на відкуп" концесіонеру, а системні ризики моноджерела просто ігнорували.
Екс-секретар міської ради Дмитро Киришун та нинішній очільник міської влади Володимир Вовкотруб підхопили цю ж естафету інертності. Попри регулярні ворожі атаки на критичну інфраструктуру по всій країні, міська влада під їхнім керівництвом не зробила жодного реального кроку для розбудови автономної мережі свердловин чи бюветів у спальних районах. Стратегія міської ради звелася до банального сподівання, що «якось пронесе».

Ну і як тут не згадати «Паперову стійкість» Кулеби та Калашника. На цьому тлі особливо контрастно та збурено сприймаються чисельні оптимістичні запевнення обласної адміністрації. Колишні очільники Київської ОВА Олексій Кулеба та Микола Калашник неодноразово звітували про «100% готовність критичної інфраструктури», «координаційні штаби», «прораховані ризики» та «забезпечення стійкості регіону».
Проте кожна реальна надзвичайна ситуація доводить: усі ці гучні заяви про стійкість виявляються переважно паперовими фотозвітами та чиновницьким піаром. Бо реальна стійкість — це не красиві доповіді на нарадах, а конкретні фізичні об'єкти: працюючі бювети в мікрорайонах, заповнені резервуари та альтернативні свердловини, яких білоцерківці так і не побачили.
Окремо варто сказати і про вразливість моноджерела. Головна технологічна біда Білої Церкви — залежність від поверхневого водозабору з річки Рось. Будь-яке серйозне пошкодження очисних споруд, насосних станцій першого чи другого підйому або тривалий блекаут миттєво зневоднюють усе місто.
Робити упор на підвіз води водовозами у разі аварії — це екстрена оперативна "латка", а не системне рішення. Тим паче при фізичній та логістичній нездатності перекрити потреби міста.

Математика катастрофи наступна: для нормальної життєдіяльності 200-тисячної Білої Церкви за наймінімальнішими саннормами потрібно 3000–4000 м³ (тонн) води на добу. Щоб закрити цей мінімум водовозами, спецтехніка має зробити від 300 до 500 рейсів на день. Жоден комунальний чи військовий автопарк міста фізично не здатний забезпечити таку логістику. До того ж, доставка 1000 л води водовозом коштує у 20–30 разів дорожче, ніж її видобуток і прокачка через мережу чи артезіанську свердловину.
«Моя Київщина» направила офіційні журналістські запити до керівництва Білої Церкви аби отримати чіткі відповіді:
- Чому за роки повномасштабної війни міськрадою не було збудовано загальноміську мережу артезіанських свердловин та бюветів у спальних районах?

- Що зроблено для забезпечення населення водою у разі аварій?

- Які антикризові заходи впроваджено в місті у рамках загальної підготовки критичної інфраструктури?

- Які конкретно інвестиційні зобов'язання щодо альтернативного водозабору покладено на ТОВ «Білоцерківвода», і чому концесіонер досі не облаштував підземні джерела?

- І, врешті решт, де реальні результати заявлених Олексієм Кулебою та Миколою Калашником програм «стійкості критичної інфраструктури» на території Білоцерківської громади?
Остання атака ворога показує: тактика ліквідації наслідків більше не може заміняти стратегічну підготовку. Міська рада зобов'язана терміново переглянути бюджет, виділити кошти на буріння свердловин у кожному великому мікрорайоні, побудувати бюветні комплекси зі станціями доочищення та врешті створити реальний, а не паперовий щит питної безпеки Білої Церкви. Зокрема для концесіонера ТОВ «Білоцерківвода» має бути визначено чіткі інвестиційні зобов'язання щодо розбудови резервних підземних джерел водозабору, а не лише експлуатації річки Рось.