#

Оповідання "Англійський тост"

Світлана Макаревська (письменниця)

29.07.2020 15:26
Оповідання  "Англійський тост"

– Це Світлана? – запитав незнайомий голос по телефону. – Ви радіо слухаєте? Ні? Вмикайте швидше – там вашу пісню передають!

Я поклала трубку і побігла на кухню.

Дійсно, передавали мою пісню – про маму. Пісня, власне, не тільки моя – мої слова. А ще ж і співак, і композитор – співавтори. Володя співає, давній наш приятель, народний артист... З композитором, правда, познайомитись не довелось. І взагалі, я на шоу-бізнесі не розуміюся. Та й письменниця не професійна: книжку мою видали, музику до вірша написали, по радіо співають – чого мені ще? Спасибі велике: мама слухає, їй приємно. Ось і знайомі почули – зателефонували.

До речі, хто це мені подзвонив? Зараз дізнаюся – саме вчасно увімкнула апарат із визначенням номера. Колись давно його купив мій чоловік, тоді вони щойно почали з'являтися, такі телефони. Але й сьогодні старенький апаратик справно висвітив незнайомий номер. Я натиснула кнопку, відгукнувся жіночий голос. Тепер можна було поговорити спокійно. Я назвала себе, подякувала за приємне повідомлення, поцікавилася, хто дзвонив.

– Ви, певне, мене не пам'ятаєте – мене звуть Тоня. Ми з вами у лікарні разом лежали, в Стражеска. Ви збірочку свою мені подарували, і телефон записали просто в книжці, на обкладинці. Дуже зручно – я коли почула, що вашу пісню по радіо оголосили, зразу книжку з полиці зняла і ваш номер набрала. У мене квартирка маленька, все під рукою. А книжка ваша – на видному місці.

Тоня... У клініці Стражеска я лежала, здається, тричі. Котрого ж це разу?

Так! Згадала: реанімація... Пізній вечір... Тьмяне світло, простора зала, ліжка, відокремлені полотняними завісами від самої стелі аж до підлоги.

У головах – вікна, напроти глуха стіна. Під нею – столик чергової медсестри: їй видно усіх, хто лежить у палаті. А хворі – кожен у своєму, заштореному з боків куточку – наодинці з собою і своїм болем. Якщо покличеш медсестру, вона почує, а більше нікого не потривожиш.

Сусідку ліворуч я побачила вранці. Спочатку, у сірій ранковій темряві, сестричка рознесла термометри. Потім підійшла до мене:

– Ваша сусідка просить відсунути запону між ліжками, якщо ви не проти.

Я не заперечувала. Сестра узялася за край завіси і цупка тканина поїхала вздовж металевої рейки, складаючись у зборки. Одразу зробилося видніше, відкрилось сховане за шторою – таке саме, як у мене – ліжко на коліщатах, і жінка на ньому. Вона сиділа, підклавши під спину подушку. На ковдрі виблискувало люстерко, в руці жінка тримала губну помаду.

Губи вже були підмальовані – і досить яскраво! Дивно, але це не виглядало вульгарним чи недоречним. Хоча мені особисто не спало б на думку робити макіяж у реанімаційному відділені серцевої клініки.

Я порадувалась за сусідку: видно по всьому, що справи у неї ідуть на краще.

– Мене звуть Тоня, – сказала вона. – А вас?

Так почалося наше знайомство.

На своє щастя, я швидко адаптуюся до обставин, вдачу маю доброзичливу, людей сприймаю з цікавістю. Симпатія або антипатія виникають у мене з першого погляду. І ще ніколи перший погляд мене не підводив. Цього разу симпатія до жінки з сусіднього ліжка теж сформувалася миттєво.

У лікарні люди не так швидко сходяться, як, наприклад, у вагонному купе або в санаторії на відпочинку. Лікарня, а надто реанімація, відгороджують людину від оточення незримою стіною, змурованою з болю, непевності й остраху. Особливо вперше – шок від несподіванки: сталося те, чого не очікував, а якщо й очікував, то не так скоро. Гостро відчуваєш свою залежність від ситуації, безпорадність і, врешті, пригніченість.

Тривога за майбутнє, потреба переглянути життєві вартості, звикання до нового стану – все це вимагає часу й усамітнення. Принаймні у такому настрої перебувала я.

Сусідка Тоня, схоже, розуміла мій стан, але не брала його до уваги, а може, навмисне відволікала від тяжких думок. Час від часу вона про щось запитувала мене, щось розповідала.

Ми снідали, чекали на обхід лікарів, приймали уколи і крапельниці, нам робили кардіограми і міряли тиск, давали піґулки. Промайнув день…

Надвечір ми побажали одна одній "добраніч". Сестричка засмикнула завісу – перший акт завершився.

Отак ми спілкувалися й далі, кожного дня призвичаювались до лікарні і до себе в ній. Більш нікого з мешканців нашої палати я, практично, не бачила. Надійно сховані за цупкими запонами, вони, напевно, почувалися гірше за нас з Антоніною, а може, не мали потреби відсунути завісу і поглянути довкола.

Правду кажучи, якби не Тонечка, можливо і я лежала б у самоті, занурена в печальні думки.

Несподівано, коли в очах мені нарешті проясніло, виявилось, що Тоня набагато за мене старша. Та язик не повертався звернутись до неї по-батькові. Так вона й залишилась у нашому спілкуванні Тонечкою.

Вона анітрохи не молодилася: чепурна зачіска і підфарбовані губи – то були засоби підтримувати форму, не розкисати від бездіяльності. І, дивлячись на неї, я теж попросила принести мені з дому косметичку.

Тоня розповідала про свою улюблену роботу – вона була викладачкою англійської мови. Про те, що давно вже пенсіонерка, але підробляє приватними уроками. Про невдале заміжжя своє, яке компенсувалося чудовою донечкою – вона вже доросла, заміжня, і все у них прекрасно. Тільки тісно – живуть усі гуртом, з онуками, в невеличкій однокімнатній квартирі.

– Уявляєте, що я винайшла, коли в домі з'явився зять, – з гумором оповідала Тоня. – Я облаштувала собі спальню в комірчині! Так, і сплю там, як Попелюшка. Зате окремо!

Тонечка цікавилася усім на світі, що тільки є цікавого. Нецікавими для неї були нудьга і песимісти.

У мужчинах вона, незважаючи на життєвий досвід, не розчарувалася. А ті й поготів були у захваті від Тонеччиної веселої вдачі і жіночої привабливості.

Як тільки Тоню перевели у сусідню "реабілітацію", одразу з'явилися візитери – чемні, у краватках, з букетами квітів, з ретельно зачесаними рештками чубів. Від них віяло парфумами. Де в кого на костюмі були пришпилені орденські колодки, а в кроці вгадувалася хвацька в минулому офіцерська хода.

Кавалери не зводили очей з чарівної Тонечки, здебільшого мовчали, віддано й захоплено слухаючи те, що вона їм жваво розповідала. Не було сумнівів: для неї вони готові на все, на що тільки здатні!

– Кому ж із них ви віддаєте перевагу, Тонечко? – цікавилась я.

У відповідь вона загадково посміхалася.

Але бували хвилини, коли Тоня замовкала, сіра тінь лягала на зашаріле нещодавно обличчя, біль у серці затьмарював карі очі, а капосна кардіограма викликала у лікарів похмуре невдоволення.

– Нестабілка – вона і є нестабілка, – пояснював такий перебіг хвороби молодий кардіолог ще молодшим інтернам, які купками збиралися біля лікарняних ліжок, вивчаючи "історію хвороби" пацієнта.

Нестабілка – так вони величали нестабільну стенокардію. А ще були "ІХС" (ішемічна хвороба серця), інфаркти – підступний "дрібновогнищевий" і зовсім жахливий "поширений"...

Хоча всі ці моторошні діагнози були, на жаль, Тонечці близько знайомі і навіть рідні, але знатися з ними вона не бажала. І варто було нападу минутися, підфарбовані вуста знову тихенько муркотіли англійську пісеньку або розповідали дотепний анекдот, бліді щоки наливалися рум'янцем, а в блискучих очах світилося радісне захоплення життям і весела лукавість.

Крім того, Тонечка була політично свідомою громадянкою і дорікала мені,  аполітичній особі, за байдужість до телевізійної та газетної інформації, без якої вона не уявляла повноцінного існування.

Виявляється, Тоня залюбки ходила на всілякі демонстрації, маніфестації, зустрічі та численні політичні заходи, куди мене й на мотузку не можна було затягнути, не те що піти добровільно.

Проте, її молодечий запал і вірність високим ідеалам не дратували, як здебільшого дратують обивательські просторікування на політичні теми. Було видно, що це не порожні слова, а переконання щирої і чесної людини.

Інколи, слухаючи Тоню, я замислювалася: хто ж із нас молодший? Якщо відкинути фактичні літа і покласти на терези з одного боку її енергію і принциповість, а з іншого – мою стомленість від реалій і відсутність ілюзій, я камінцем потягну долу, до грішної землі, а Тонечка злетить під самісінькі хмари!

Нехай би ті, хто вважає мене оптимісткою (а я й сама себе нею досі вважала), поспілкувалися з Тонею. До якої категорії після цього вони мене зарахували б, цікаво знати...

Відтак я вирішила вважати себе реалісткою: песимісткою бути не хотілося, а до оптимістки, порівняно з Тонечкою, явно не дотягувала!

Зрештою, дякувати Богу, одужують і оптимістки, і реалістки. У песимістів з цим гірше.

На прощання я підписала Антоніні збірочку своїх віршів. У відповідь вона простягнула складений учетверо аркуш паперу:

– Я дарую вам, Світланочко, англійський тост. Як викладач англійської мови. Запевняю – це тост-чарівник! Якщо ви опинитесь у товаристві, де буде особливо приємна вам людина, скористайтеся ним. Тільки дивіться прямо в очі! Успіх гарантований! Шкода, що ми не зможемо найближчим часом це перевірити. Хоча, хтозна...

Я розгорнула аркуш:

 

An English Toast                    Англійський тост

My eyes — your eyes.           Moї oчі — mвoї очi.

My lips — your lips.                Moї вуста — mвoї вуста.

Our eyes have met,                Haшi oчi зустрічалися,

Our lips — not yet...               Нaшi вуста ще нi...

I drink for that!!!                       Я п'ю за це!!!

У Тониних очах жевріли пустотливі вогники. Уявляю, яке вогнище палає в них, коли Тоня "опиняється у товаристві особливо приємної людини" і пропонує свій англійській тост. Встояти неможливо!

Ось такою вона мені запам'яталася.

Тільки я виявилася геть нездібною ученицею! Нікого не вразила неперевершеним тостом (давай щоденник – двійка)...

– Яка я рада, Тонечко, що ви подзвонили!

– Ви знаєте, Світланочко, а я – хочу зізнатися – така щаслива! – її голос повнився радістю. – Відколи ми з вами не бачились, стільки подій – аж сама собі не вірю: невже це зі мною! Сьогодні я – найщасливіша жінка на землі.

Хвиля радості, яку випромінювала Тоня, тепло огорнула мене – я це відчула майже фізично. Яка ж безмежна ця радість, якщо передається навіть на відстані, Тоня таки унікальна жінка! Найщасливіша на землі...

Чи багато є на землі жінок, які вважають себе найщасливішими? Зате тих, які ніколи – за все життя – не спізнали цього відчуття, знайдеться чимало.

Я уважно слухала.

– Найголовніша новина – я вийшла заміж! І ще одна – дуже важлива – нарешті мені дали квартиру. А най-най-найголовніше те, що ми з чоловіком дуже кохаємо одне одного! Це, напевно, смішно – як ви вважаєте? Кохання – у пенсіонерів. Життя пройшло. Яке може бути кохання в нашому віці? Які перспективи? Але, Світланко, повірте, вони є, насправді є – і кохання, і перспективи! Усе є, варто тільки дуже захотіти!

Ну, в тому, що Тонині бажання – знаючи її енергію і волю до перемоги – не можуть не справдитись, я анітрохи не сумнівалась.

Заміж вона вийшла за свого давнього друга.

– Може пам'ятаєте, Світланко, він до мене в лікарню приходив. Дуже вродливий. Був колись такий красень-артист Михайло Кузнєцов – брюнет з синіми очима. Згадуєте? Так ось: мій чоловік – викапаний Кузнєцов...

Він наважився запропонувати їй руку і серце на Тониному ювілеї, привселюдно, попросивши дозволу у дітей:

– Я люблю вашу маму, – сказав він. – Вона – найпрекрасніша жінка у світі! Прошу у вас її руки.

– А серце, Світланочко, я з радістю йому подарувала. Воно, правда, не дуже здорове, моє серце… Але, коли поруч коханий, воно співає і міцнішає!

– Тонечко, вітаю вас! То ви одружилися? А квартира? Ви перебрались до чоловіка?

– Ні, ми обоє жили кожен зі своїми дітьми. Давно стояли на черзі – купити квартиру не спромоглися, а отримати вже й надію втратили. І коли вирішили одружитися, пішли в мерію, все там про себе розповіли. І нам дали квартиру: це просто диво, просто казка! У нас окрема, окрема квартира! І в ній ми живемо удвох.

Захопленню Тоні не було меж: будинок для пенсіонерів, майже за містом, але поруч є станція метро. Кімнатка невеличка, крихітна кухня. Зате у вікно заглядають зелені віти – довкола дубовий гай, чисте-чисте повітря. На першому поверсі – простора їдальня з безкоштовними обідами, кабінет лікаря, кімнати для прання, прасування, для відпочинку, бібліотека.

– Ви обов'язково повинні приїхати до нас у гості. Як же мені тут подобається! А найбільше те, що ми удвох. Вже рік пройшов, відколи ми тут, а почуття не вгасають...

Я слухала Тоню, щось їй відповідала, а сама думала: це потрібно заслужити – уміння щиро любити і радіти, дарувати свою ніжність, закохуватись на схилі літ, не помічати зморшок на рідному обличчі, задивлятись у сині бездонні очі коханого.

Попелюшки знаходять своїх Принців не тільки в юності. Головне, щоб юність була в душі…

I drink for that!!!

Читати "Моя Київщина" у Telegram