Оповідання "Дві романтичні історії"

ПЕРША...

Перша чверть двадцятого сторіччя. Москва –  «червона» столиця колишньої  Російської імперії, чільне місто нової «робітничо-селянської» держави. Ніхто ще не знає, чим закінчиться цей епохальний експеримент, і ставлення до нього різне: від розпачу і усвідомлення трагедії в тих, хто був «усім», до захоплення й оптимістичних надій у тих, хто був «ніким». Дійсно – «оптимістична трагедія»…

   І в цьому бурхливому вирі столичного пореволюційного життя – молодий хлопчина з невеликого білоруського містечка. Він нічого не втратив, бо нічого йому було втрачати: сирота змалечку, виростав по чужих хатах, наймитував. Тягнувся до знань, книжки цінував понад усі земні скарби! Що його чекало у «минулому» житті? Ті самі поневіряння? А нині в нього з’явилася можливість вчитися, і не десь там у білоруській «глибинці», а у самій Москві!..

      Курсант-артилерист –  стрункий, вродливий, йому пасує військовий стрій. Густий чуб зачесаний назад, високе чоло, живі блискучі очі. І серце – сповнене високих поривань і яскравих сподівань.

      Та лягає темна хмара на ясне чоло, тьмяніють допитливі очі, стискається юначе серце від пронизливого відчуття сирітства… Нового сирітства. Бо жити без батьків і родини він вже звик, і сумувати за тим було марно. А вдруге осиротів через те, що покинула кохана. Подарувала було надію, зігріла сироту незвичною для нього ласкою, а потім майнула ген з легенькою усмішкою на принадних вустах: прощавай, мовляв, юначе! І затьмарилося хлопцеві усе довкола – і сьогодення, та й майбуття: знову він нікому не потрібен у цьому світі… Тоді навіщо жити?

      То піду й втоплюся! – вирішив він у відчаї (в юності такі рішення виникають раптово і вимагають негайного здійснення, отже й закінчуються, буває, трагічно…). От і попростував хлопець у зажурі до води.

      Прийшов на міст над річкою. Аж бачить: не один він там. Стоїть біля парапету дівчина, обличчя руками затулила. Плаче? Підійшов, бо ворухнулося в душі співчуття: не тільки мене образили, але і її, напевно. Захотілося втішити, розрадити чуже горе. Торкнувся обережно плеча:  – Що сталося? Чи можу я чимось Вам допомогти?

      Підвела дівчина на юнака заплакані очі, і розридалася вголос. А він, зворушений, обійняв, пригорнув. Відчув, як довірливо притулилося дівча до його грудей – наче тільки він, один у цілім світі, міг захистити її від лиха. Почув свою відповідальність, потрібність іншій людині – і усвідомлення власного горя й сирітства помалу покинуло серце, натомість сповнило його мужністю й  ніжністю.

      Дівчина поволі заспокоїлася. Але сльози все ще стояли в очах, бриніли в голосі. Розповіла, що вона москвичка, батька втратила ( не запитував, як – такий був час…), живуть удвох з мамою. Закохалася, зустрічалася з хлопцем. Завагітніла… А він, коли довідався, покинув її. Мамі вона зізнатися не може, бо то ж така ганьба! От і вирішила вкоротити собі віку – стояла на мосту, прощалася з життям.

     Бурхливі почуття заволоділи юнаком після такої сповіді: потреба захистити знеславлену дівчину – з одного боку, а з іншого, розчулений довірою незнайомки, й сам потягнувся до спорідненої душі з надією на тепло і взаємність. І, не роздумуючи довго, запропонував:

       – Хочеш, скажемо твоїй мамі, що я – батько дитини? Твоє дитя буде й моїм, а ти – моєю дружиною. Якщо ти не проти…

      Ось так, навіть не знаючи імен одне одного, створили вони сім’ю –  на уламках зневаженого кохання, порушених родин, ураженої країни. Об’єднали дві гіркі долі у одну щасливу.

ДРУГА...

      Друга світова війна. Україна, місяць лютий 1944 року. Два роки і сім місяців у окупації, під німцями… Радянська армія відтіснивши німецьку на захід, увійшла з боями в невеличке подільське місто Шепетівку.

      У скромну хатину, де мешкали матір, вітчим-інвалід і дві доньки, поселили на деякий час командира артилерійської батареї з ординарцем. Кілька днів перепочинку між боями у визволеному місті. «Квартирант» інтелігентний, спокійний, все книжку читає та відсипається. Ввічливий, культурний. До фізичної праці не беручкий: дров нарубати, ринву полагодити –  за ті справи охоче взявся ординарець, «хазяйська дитина», скучив, мабуть, за мирною працею. А офіцер, трохи відпочивши, залюбки спілкувався з господарями: розмовляє, розпитує уважно, цікавиться їхнім життям у окупації.

      Так минають кілька спокійних днів, і військо рушає далі. Попереду в капітана-артилериста бої за українські землі, Карпати, Чехословаччину… Там і закінчилася для нього війна. Уцілів, вижив. Переміг! Можна було, нарешті,  повертатися до мирного життя. І він приймає несподіване рішення.

     Як же здивував той офіцер непримітну шепетівську родину, в домі якої зупинявся на кілька днів між боями, коли раптом з’явився в них на порозі та ще й посватався до старшої дочки!

      Нічого подібного ніхто й не міг очікувати. По-перше – людина незнайома, невідома. По-друге –  не рівня: вчений, грамотний, видно по-всьому, а тут люди прості… Та й старший за дівчину майже удвічі! І не помітно було, щоб залицявся він до неї минулого разу – просто бесідував, розпитував про життя. Може, придивлявся? Навіть не натякнув, що сподобалася!

       – А навіщо було тривожити дівчину, давати якусь надію, коли невідомо було, чи повернусь, чи загину в боях?

      Так, сподобалася, але хто знав, чи відповість взаємністю, і як складуться обставини. Війна не давала ніяких гарантій. А тепер, коли є певна визначеність: отримав призначення на роботу шкільним вчителем у Закарпатті, приєднаному по війні до України, дають житло, – є умови для створення сім’ї… А головне – закохався, і проніс це почуття крізь бої. Може воно й врятувало йому життя у воєнному пеклі.

      А як же дівчина? Вона й гадки не мала про ті почуття. Так, теж була закохана, але в іншого. Правда, невірним виявився той «інший», як більшість хлопців, що повернулися з війни: їх було мало, а дівчат багато – гуляй досхочу, вибирай-перебирай. Усі герої, переможці, от тільки працювати відвикли, пиячили, розслаблялися – заслужили…

      А тут – офіцер, освічений, вчителем працюватиме. Вихований, чемний. Непитущий, схоже. Любить її. Старший? То й за батька буде, якого втратила в роки голодомору.

     Відповіла згодою! От і склалася сім’я – міцна, повоєнна – в людей, які пізнали вартість мирного життя, вижили у часи лихоліття, прагли щастя собі і щасливої долі своїм майбутнім дітям.

      Ці історії –  про два одруження одного й того ж чоловіка: свого часу юного курсанта і, згодом, зрілого офіцера. У першому шлюбі був усиновлений хлопчик, життя якого і сам шлюб трагічно увірвала війна… У другому – народилося трійко дітей: я – старша, за мною – брат і менша сестричка.

      Мабуть, мій батько, хоча міцно стояв на землі, у глибині душі  був романтиком – про це свідчать його вчинки. Отже, дякую романтиці – завдяки їй я з’явилася на світ!