Оповідання "Фантазерка"

Глупа ніч – подумала Софія, виходячи з дому. Зупи­нилась на ґанку, озирнулась довкола – нічого не поба­чила, окрім темряви.

Глупа – це темна чи пізня? Треба подивитись у тлу­мачному словнику... І одразу ж, подумки, сама себе вис­варила: ну яка тобі різниця – чи пізня ніч, чи темна, чо­му зветься "глупа"… Ну, знатимеш чому, а що то дасть? Що від того зміниться?

Важко позбутися затятої звички все осмислювати і аналізувати, тим паче, що цю якість дуже схвалювали і заохочували з дитинства. А вона ж лише ускладнює життя. Хоча, виховання тут ні до чого, мабуть, вдача така.

Так чи інакше, ніч справді була глупа – глуха і сліпа. Ось воно: глу-ха і слі-па – глупа!

Може, варто і собі бути глухою і сліпою... Кажуть му­дрі люди: очі не бачать, серце не болить. Менше знаєш, краще спиш... А коли і очі зрячі, і серце не глухе – куди з ними подітися? От і женуть вони серед ночі на вулицю, не дають спати.

Вперше у житті Софія опинилась о такій порі надво­рі. Бували, звичайно, ситуації, коли від'їжджала або по­верталась нічним поїздом, але в гурті людей. Трапляло­ся йти нічним містом з театру, з гостей – тоді поруч був чоловік. Та й відбувалися ті подорожі, здебільшого, на початку або наприкінці ночі. А ця глибока, якась мі­стична година аж ніяк не вабила до прогулянки.

Софія зітхнула. Врешті, ніхто з дому не випихав, сама затіялась...

Очі потроху звикали до темряви і вже розрізняли кон­тури дерев, будинків. Вдалині мерехтів ланцюжок вогнів уздовж дороги – і вона рушила в тому напрямку.

Повітря видавалося чистішим, ніж удень. Софія гли­боко вдихала його і поволі заспокоювалась.

Нічний бульвар жив своїм неквапним життям. Було тихо і несподівано затишно. Ця тиша, така незвична у ве­ликому метушливому місті, особливий відтінок зеленого листя у світлі ліхтарів, свіжа нічна прохолода нагадали Софії безтурботну юність, перше кохання, побачення під зорями і той невиразно бентежний дух, що линув від куртки, яку хлопець обережно накинув їй на плечі...

Згадка викликала легку посмішку і трохи вгамувала дошкульне калатання серця.

Вона йшла досить швидко і впевнено, одну руку тримала в кишені – туди поклала газовий балончик, про всяк випадок...

Траплялись поодинокі, підозрілого вигляду перехо­жі. Напевно, Софія їм теж видавалась підозрілою, бо вони мовчки розминалися з нею і озирались. Машин не було в цей пізній час, тільки одна, з міліцейською ем­блемою, на розі вулиць під розлогим каштаном, стояла з розчиненими дверцятами – усередині було темно.

Іти було недалеко – хвилин п'ятнадцять. Колись вона вже долала цей маршрут, щоправда, вдень і в то­варистві.

Тоді вони мали отримати нову квартиру, і навіть мо­гли вибрати: їм запропонували декілька варіантів – небу­вала річ! Софія спочатку розгубилась, проте довго ва­гатися не довелось. Прийняла рішення, варто було відві­дати перший будинок – оддалік бульвару, над зеленим яром, густо порослим деревами і кущами. Повітря навколо було сповнене пахощами бузини і лугового квіту, повнилося гомоном птаства – справжнє диво!

Соні одразу припав до вподоби цей куточок: стовбу­ри старих дерев позаплітав хміль, над різнотрав'ям пурхали метелики, поважно літали важкі джмелі і дбайливі бджоли – здавалося, що велике місто зали­шилось далеко звідси.

Уявила, як весело тутешні дітлахи кататимуться взим­ку на санчатах з навколишніх схилів, і вже полюбила цей привітний дім і двір, ще не бачивши самого помешкання. І коли чоловік, після оглядин, запропонував подивитись ще одну новобудову, Софія здивувалась:

– Хіба тобі не сподобалося тут?

– Соню, не поспішай. Давай ще подивимось, порів­няємо. Той будинок тут-таки недалеко – пішки може­мо пройти. Там квартири непогані, є навіть у двох рів­нях. Побачиш сама – будинок незвичайний.

Софія не хотіла сперечатись. Промовчала, хоча не поділяла загального захоплення так званими квартира­ми у двох рівнях, власне, двоповерховими.

"Ну і що в них хорошого? – розмірковувала вона са­ма з собою. – Це ж так незручно раз у раз підійматися сходами. У власному будинку, за містом, може, й до­речно, а в міській багатоповерхівці улаштовувати три­кімнатну квартиру у різних поверхах – модне безглуз­дя: тільки б не так, як у всіх. Хай гірше, аби інше..."

За цими думками непомітно наблизились до дійсно несхожого на інші будинку, складеного з окремих ла­маних частин різної висоти – він стирчав на видноколі, як рідкий гребінець з виламаними зубами.

Тоді Софія відчула, що земля дрижить у неї під ногами: одноманітне гудіння ставало все гучнішим – то гуркотіли автомобілі на широкій трасі, понад якою височів кострубатий дім.

Доріжка до нього тягнулася уздовж кам'яної стіни. Коло муру росли миршаві деревцята. А попереду бов­ванів гігантський монумент, що стояв на високій кручі спиною до будинку.

Софія рвучко зупинилася на півдорозі.

– Вибач, – запитливо поглянула на чоловіка. – Можна, я туди не піду? Не до душі мені це місце...

На її подив, він не став наполягати. Знизав плечима:

– Як знаєш.

З полегшенням відвернулась тоді Соня від несимпа­тичної будівлі, і вони пішли звідтіля – щоб ніколи не повертатись.

Проте, не так сталося, як гадалося. І ось тепер, уно­чі, вона – цього разу вже сама – прямувала до нелюбо­го їй будинку, який припав-таки до серця її чоловікові. Була майже впевнена: він там.

А дотепер події розгорталися банально. Почалося з телефонних дзвінків – Софія підіймала трубку, на тому боці мовчки її клали, зачувши "алло". Почасті­шали пізні повернення чоловіка з роботи, недоладні пояснення про несподівані поїздки – наприклад, на дачу до при­ятелів: мовляв, втомився на роботі, треба було якось розслабитись, запросили товариші – грали у більярд, чи у преферанс до ранку… Але в суто чоловічому то­варистві (присягався)! Не зогледілись, а вже світає. Чому не подзвонив? А там зв’язку не було. Або телефон зіпсувався. Або не хотів турбувати – пізно, боявся розбудити. Було декілька чергових виправдань, на вибір, усі на­прочуд "переконливі".

Здебільшого Софія намагалася одганяти від себе сумніви, але щодалі вони загрозливо накопичувались. Тоді – у відповідь на нарікання дружини – чоловік кепкував з неї, називав її підозри жіночими вигадками, а Софію – фантазеркою. Переконував – усіма відоми­ми засобами, що ніяка інша жінка, крім дружини, йому не цікава. Улещував. Словом, докладав зусиль, щоб тільки вона заспокоїлась!

От і вчора – знову ж таки – допізна його не було вдома. Софія вже спати лягла, не дочекавшись, коли за­лунав телефонний дзвінок. Поглянула на годинник – нічого собі! – перша ночі.

– Розбудив? – у голосі чоловіка бриніло розкаяння. – Софієчко, серденько, пробач. Думав, ще не спиш, че­каєш на мене. А ти вже лягла? Ну й гаразд, а то ми тут з мужиками в сауні засиділись. Звісно, розслабились трішки. Не сердься, зараз охолону – і додому. Ні-ні, одразу додому, я ж сказав. Не турбуйся, сонечко. І не вигадуй зайвого. Добре? Знаю я твої фантазії – сама се­бе накручуєш. А мені ж, крім тебе, ніхто не потрібен! Ти в мене одна. Розумієш? Фантазерко ти моя! Цілую. Все, спи!..

Та після дзвінка сон кудись подівся. Лежала нерухо­мо, а в думці, як на магнітофоні, прокручувався щойно почутий по телефону "текст". Кого хотів переконати в своїй щирості і добрих намірах чоловік – її, Софію, чи, може, себе самого?

Серце дедалі прискорювало ритм, у грудях стало га­ряче, а руки, навпаки, заледеніли. У скронях гупало.

В хаті була сама – син служив у війську, в іншому місті. За дитину їй тепер був чоловік...

Взагалі, у них було заведено: кожен робить удома те, що в нього найкраще виходить. Він залюбки смажив картоплю або тер її на деруни до недільного сніданку. Вона вправно вив’язувала вузли на чоловікових краватках. Щоразу,

беручи до прання його сорочку, Софія могла безпомилково визначити, де в

ній був і що робив. Але, незалежно від того, коли і звідки повертався додо­му чоловік, вранці на нього чекала свіжа білизна, ви­прасуваний костюм, хустинка, чисті черевики. Він не бачив, коли і як усе це з'являлося. Розходились – ко­жен на свою роботу. Він мовчки цілував її. І Софія не знала – вдячний він за такий вияв турботи, чи, навпа­ки, вона його пригнічує.

Часом чоловік рвучко обіймав її, міцно пригортаючи обличчям до своїх грудей. Якось Софія в таку мить, пі­двівши погляд угору, помітила сльози, які проблискува­ли крізь його стиснуті повіки. Тоді й зрозуміла: хоч як їй тяжко, та він, можливо, ще більше мучиться. І попри все, вона так само рідна і близька чоловікові, як і він їй.

"Ти в мене одна... Ти в мене одна..." – крутиться в Сониній голові. До світанку ще далеко. Секунда до се­кунди, хвилина до хвилини – Софія відчуває кожну. Як їх багато... З них складається ніч.

Зморена, час від часу вона поринатиме у тривожний сон. Крізь сон прислухатиметься, чи не відчиняються двері. Прокидаючись, поглядатиме на годинник. Він не прийде. Вранці, невиспана і знервована, вона поїде на роботу. Чоловік подзвонить їй о десятій ранку, розпо­вість, що вчора дуже стомився і десь там заснув. А його не розбудили. Або після сауни грали в шахи. Або поїха­ли, з дурної голови, знову ж таки до когось на дачу. Або ще щось вигадає. Вибачатиметься, обіцятиме, що востаннє...

Як там казав гуморист? "Вона, начебто, кається. А ми їй, начебто, віримо"...

Це якесь нескінченне замкнене коло... Павутиння. "Спи, спи, – вмовляла вона себе. – Не переймайся". Марно! Сон згинув. Врешті, треба щось робити, щось виняткове, і то терміново – бо печія під серцем ставала нестерпною.

Фантазерка! Вона?! Схоже, він сам, заплутавшись у тому павутинні, не відрізняє своїх фантазій від дійсно­сті. Отак і буде борсатись?

Час було діяти.

Софія встала. Дістала із шафки у передпокої тюбик чорного крему, яким чистила чоловікові черевики. Вдягнулася і вийшла з дому.

Ліфт у чужому будинку загуркотів – у повній тиші, здалося, зараз усіх побудить... Порожня кабіна була по­гано освітлена і така сама чужа, як і будинок.

Соня не дуже любила їздити в ліфті без попутників, їй доводилося застрявати – приємних вражень не за­лишилось. Та зараз чомусь пригадався інший випадок. Якось, увійшовши в кабіну ліфта на роботі, вона при­вітно посміхнулася колезі, якого знала вже багато ро­ків. І була вкрай збентежена, коли той, замість приві­тання, роздратовано запитав:

– Слухай, чому ти завжди усміхнена? Що, все так добре? Нема проблем?

– А хіба все так погано? – відповіла вона.

– Принаймні, не настільки прекрасно, щоб бути за­доволеним...

Прискіплива – в першу чергу до себе – Соня муси­ла проаналізувати цю ситуацію. Дійсно, чому вона у­сміхається зустрічним? Хіба задоволена усім? Звісно, ні. Але кому те потрібно знати?..

Чому квітнуть каштани й липи вздовж загазованої магістралі? Чому пробиваються крізь асфальт і золоті­ють під ногами напівзатоптані кульбабки? Чому всмі­хаються сонечку квіти мати-й-мачухи на смітнику? Хі­ба їм подобається те, що діється довкола, і те, що чи­нять з ними? Звісно, ні. Але така їхня природа...

А їй, Софії, природно усміхатися – попри все – людям, квітам, деревам, сонцю! І співчувати тим, у кого бракує посмішки й тепла у відповідь...

Ліфт замовк. Будинок спав. Тьмяно блимало світло. Серце вже не било на сполох, руки не тремтіли.

Софія пошукала очима номер квартири, підвела по­гляд на кнопку дзвінка.

О, як же вони схопляться зараз – там, за дверима, як­що вона подзвонить! Як затріпотять їхні серця – майже так, як тріпотіло Софіїне, коли вона вирушала в нічну подорож. Чим сповняться – ляком, злістю, болем? Дізнаватися не схотіла...

Жінку, яка тут жила, вона бачила лише раз. Знала, що та одиначка – чи то розлучена, чи може, і не була ні­коли одруженою. Яка різниця, головне – їй потрібен мужчина. Чом би не Софіїн? Якщо не назовсім, то хоча б покористуватися. Без докорів сумління…

Інколи Софії шкода було таких жінок. Так, з одного боку, вони – хижачки. З іншого – живуть усе життя тим, що увірвуть від чужого пирога. Свого нема – не спекли. Хтозна, за інших обставин і вона, Софія, могла б мати та­ку долю... Проте, мала свою, і мусила її обстоювати.

Серце знову стислося: уявилось, як її чоловік вихо­дить рано-вранці з чужої квартири – обережно, щоб не почули сусіди – не відчиняє двері широко, а протиска­ється у напіврозчинені, береться за ручку і тихенько за­туляє їх за собою. А та жінка залишається за дверима і ще деякий час відчуває на вустах його поцілунок...

– Ну, що ж! Даруйте, але цього разу буде інакше.

Софія рішуче відкрутила ковпачок на тюбику і масна чорна смужка простяглася охайним вужачком уздовж одвірка, обплела ручку на дверях – тоненько і рівненько.

Вона відступила на крок, схилила голову до одного плеча, до другого, помилувалась на свою роботу. У гру­дях раптом важко ворухнулося щось лихе, затьмарило очі. Відчайдушно захотілось виляпати рештки фарби на жовті двері, вибруднити стіни – так колись вимащували дьогтем ворота повіям. Або, принаймні, написати на них цією ж ваксою огидне слово! Ворухнулося, і відпустило.

Ще постояла, потім поклала тюбик до кишені.

– Добраніч, – промовила стиха, не чіпаючи дзвінка, і рушила до ліфта.

Доки дісталася додому, вже почало розвиднюватися. Рожевів небокрай, подавали голос ранні пташки. Софія піднялась на свій поверх, дістала ключі, відчинила квартиру. Увійшла.

Увесь цей час глибоко-глибоко, у найпотаємнішому куточку її душі, жевріла малесенька жариночка надії: ось повернусь, а він удома... Спить...

Чоловіка вдома не було. А про те, що було далі – про невміло затерті плями на чоловікових сорочці та штанях, про жалобні смужки навколо його нігтів, які ще довго не відмивалися, і таке інше – про те Софія не любить згадувати.

Вперше, відколи одружилися, вона не заходилася прати брудну чоловікову одежу. Склала в пакет. Потім той пакет опинився на смітнику.

Кострубатий будинок-гребінець ще довго муляв око, проте мови про нього не заводили.

А в зеленому яру, проти їхніх вікон, наступної весни оселився цілий виводок чорних шпаків. Теплими травневими вечорами з гущавини бузинових кущів линуло мелодійне висвистування. Зачарований пташиними концертами, чоловік кликав Соню на балкон – швидше послухати:

– Чуєш, чуєш? Співають солов'ї!

Коли ж невиправна правдолюбка Софія, замість того щоб насолоджуватися ідилією, починала переконувати його, що то шпаки – здібні птахи – вдало навчилися переймати солов'їне тьохкання, він навіть слухати не хотів! Гарячкував, сперечався і називав дружину фантазеркою…