Президент не довіряє та не підтримує голів областей

Ситуація з останніми подіями навколо мера Черкас дуже симптоматична.

Насправді, не так багато людей у Києві, із тих, хто приймає рішення або дотичний до цього процесу на урядовому рівні, до кінця розуміють суть та можливості місцевого самоврядування.

Я не був виключенням. Хоч багато років пропрацював у різних міністерствах та Кабміні.

Насправді, із місцевим самоврядуванням я зіткнувся в реальності перший раз у своєму житті, коли почав працювати головою Київською обласної державної адміністрації.

Губернаторська робота – це не лише взаємодія зі своїм безпосереднім апаратом та апаратом районних державних адміністрацій. Це також взаємодія із містами, із мерами та міськими радами.

Для мене, певно, було два великих відкриття в цьому контексті.

Перше – деякі обласні депутати-мажоритарники, які протягом багатьох років, а то й десятиліть на місцях є уособленням по суті влади та впливу. Такі собі живі пам’ятники, які, до речі, користуються великою підтримкою у громадах.

А ось друге відкриття – це, власне, мери міст.

Мери міст – це особлива когорта людей. І вони безпосередньо впливають на якість життя сотень тисяч людей, наприклад, у тій же Київські області. У кожного з них своя історія. І своя підтримка тих, хто їх обрав. Ніхто з них не є безсрібниками. Але багато хто має авторитет у громаді та підтримку місцевих еліт.

Вони не твої підлеглі. І давати "команди" ти їм не можеш. Це був, напевно, головний урок, який я засвоїв. Єдине, що ти можеш, – це будувати союзи та співпрацю, на довірі, повазі та взаємодопомозі. Як усі досвідчені політики, звичайно, вони остерігаються сили, але це точно не той аргумент, на якому можна збудувати дієву співпрацю з ними.

Для команди Володимира Зеленського була єдина, складна, але все-таки можливість створити реальну альтернативу тим мерам та пам’ятникам, які не вписуються в парадигму "нових облич" та рішучих змін у країні. І взагалі, виграти місцеві вибори.

І ця можливість полягала в тому, аби, окрім власне реформ на рівні Уряду, показати також на місцях, у регіонах та районах України нові обличчя, нові підходи та новий стиль управління.

У регіонах це можна було зробити лише трьома способами. Перше. Призначити сильних голів ОДА, дати їм максимальну підтримку та врешті-решт почати зміни на регіональному рівні, локомотивом яких стали би губернатори. Призначити не ручних, не сірих, а сильних, готових до викликів. Сам бачив на власні очі, як люди змінювали ставлення до влади, коли починаєш активно їздити регіоном та вникати в застарілі проблеми.

Друге. Призначити нових голів райдержадміністрацій, які б показали людям безпосередньо в районах, що зміни можливі.

Ну, і звичайно, обрати ефективних депутатів-мажоритарників, які б прагнули цих змін.

Усе це б дало шанс за рік із гаком часу продемонструвати зміни, переконати людей, які підуть голосувати на місцевих виборах, що вони реальні, а головне – об’єднати навколо себе нову генерацію місцевих політиків, які би були здатні дати бій старим місцевим елітам.

Ось це і є справжня регіональна політика. Це складний процес. Тонкий. Із багатьма змінними, але він був можливий ще рік тому. Це гра в довгу.

Але, на жаль, цього не трапилося. Цю єдину можливість було втрачено тими, хто почав грати в коротку, ставлячи себе та свої потреби попереду справи. Головам ОДА так і не надано підтримки та великої довіри з центру. Більше третини голів РДА не призначено: від системи LIFT, яка б могла дати можливість знайти таких людей, відмовилися. А мажоритарники в більшості своїй так і не стали авторитетною силою на місцях.

Плюс на рівні Уряду зміни та реформи складно даються.

Таким чином, на місцеві вибори не має з чим, а головне з ким іти.

Тому для мене Черкаси дуже симптоматичні. Вони повинні були статися. І сталися.

І це лише початок.