У Борисполі ветеран Дмитро Краслянський відкрив власну справу (ФОТО)
У Борисполі 34-річний ветеран Дмитро Краслянський, який боронив нашу країну з перших днів війни 2014 року, відкрив власну справу та є прикладом незламності духу
Про це повідомляє інформаційний портал "Моя Київщина" із покликанням на "Вісті".
Дмитра Краслянського до лав збройних сил призвали у березні 2014 року. Бойовий шлях розпочався з Донбасу. Перший бій відбувся у Маріуполі. Військовий був усередині БМП, що у травні 2014-го звільняла Маріуполь. Воювати довелося недовго, адже вже у липні він отримав важке поранення у боях на Савур-Могилі.
Я пішов воювати піхотинцем, помічником гранатометника був. Тоді мені було 23 роки. У військкомат мене викликали у березні 2014 року. Це було одразу після подій у Криму, я розумів — треба захищати країну. Мене розподілили у 72 бригаду помічником гранатометника. Спочатку я був у третьому батальйоні, а потім перейшов у другий, бо там не вистачало людей. На схід поїхали на початку квітня. Мій перший бій відбувся 9 травня 2014 року у Маріуполі. Тоді на третьому поверсі міського управління міліції забарикадувались наші, яких треба було визволяти, адже росіяни і сепаратисти захопили перший і другий поверхи. Ми тоді діяли як група швидкого реагування. Окрім нас, у бій вступили й інші підрозділи, серед яких і "Азов". Після бою хлопців ми визволили.
Весь травень стояли на блокпостах навколо Маріуполя, а потім отримали наказ виїхати на кордон із Росією. Район Амвросіївки, Савур-Могили, Степанівки, Маринівки. На жаль, у нас зламалася машина, тому вимушено зупинились поруч із селом Тарани, на блокпосту на перехресті доріг. До Савур-Могили було трохи більше 4 км. Залишившись, ми утримували певний район. Вороги нас часто "поливали" з мінометів. В такому режимі були там понад місяць.
Десь в середині липня трьома танками ми відбили атаку сепаратистів, якими керував Ігор Гіркін (Стрєлков). 17 липня поруч з нами було збито малайзійський "Боїнг", а вже 18 липня і ми потрапили під обстріл. Ворог замкнув кільце і ми опинилися в оточенні. Під час мінометного обстрілу мені перебило ноги, але я лишився живим,
– згадує Дмитро.
Витягти Дмитра з поля бою побратими змогли тільки після обстрілу. Доки везли до госпіталю, він був при свідомості. Вивозили пораненого Дмитра із території активних обстрілів понад 14 годин, він втратив багато крові. Серйозне поранення в голову призвело до коми. Лікування проводили лікарі обласної клінічної лікарні ім. Мечнікова у Дніпрі. Потім Дмитра перевезли до головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України в Києві. Ніхто не давав шансів на одужання. Лікарям довелося прийняти складне рішення — ампутувати молодому воїну праву ногу, щоб він мав шанс вижити. Ліва нога теж була у дуже важкому стані.
На початку вересня 2014 року Дмитра у стані коми забрали до Німеччини в місто Кобленц. Завдяки зусиллям та професіоналізму німецької медицини хлопець швидко вийшов із коми, але через пошкоджену судину та надвисокий тиск головного мозку, знову на деякий час потрапив у стан штучного сну. Німецькі лікарі наростили пораненому воїну 8 см кістки на лівій нозі, а також зайнялись протезуванням правої ноги. За рік і два місяці німецькі лікарі не тільки поставили Дмитра на ноги, а повернули можливість не просто рухатись, а й ходити. А ще навчили його заново їсти, говорити.
Замість частини черепа у чоловіка тепер пластина, на лівій нозі частково нарощена кістка, права сторона обличчя була паралізована, око довгий час зовсім не закривалося. Загалом боєць пережив 28 операцій. Проте зараз він повноцінно ходить за допомогою протезу правої ноги.
Після ампутації Дмитро мріяв стати на ноги. І в цьому йому допомогла творча команда українського фільму-фентезі "Чорний Козак". Зібрані у прокаті 400 тис. грн небайдужі українці витратили на сучасний протез для Дмитра Краслянського. На протезах вчитися ходити дуже нелегко, проте хоча й не відразу, але Дмитру це вдалося. Шлях був дуже складним: 30 днів без свідомості, 28 операцій, 16 літрів перелитої крові, осколок у потилиці, ампутація правої ноги, осколкові переломи лівої. Незважаючи на все це, Дмитро Краслянський не здався та вижив.
Вдома спочатку був період адаптації — незрозуміло, як і що робити. Але потім Дмитро почав їздити на реабілітації. Спочатку пересувався за допомогою милиць, а опісля поступово кинув одну палицю, потім другу. Згодом у соцмережах Дмитро познайомився з майбутньою дружиною Марією. Це був квітень 2018-го року. Пропозицію одружитися Дмитро зробив 24 серпня, на День Незалежності. Зареєстрували шлюб у листопаді. Коли познайомився з дружиною, лікувався, вчився на протезі ходити. Був у пошуках себе, думав, як далі йти по життю, чим займатися у професійному плані.
Ми почали спілкуватися на Фейсбуці. Все само собою природньо вийшло. Було безліч спільних знайомих, просто почали спілкуватися, це переросло у дружбу, а потім у родину. Я полюбила чоловіка за його надійність, впевненість, адже якщо він бажає, то завжди може людину переконати у будь-чому. Відбулася якась хімія, пристрасть, любов,
– розповідає Марія.
Дмитро каже, що полюбив дружину, бо вона тендітна, красива, і це було кохання з першого погляду. З того часу родина разом долає усі труднощі та виклики життя, а також мріє та рухається вперед. Після повномасштабного вторгнення у родини народився син Роман.
Незважаючи ні на що, у 2023 році у нас народився синочок Роман. Народжувати під час війни нелегко. Була повітряна тривога, коли він народився. В дитячому ліжечку сина переховували у ванній кімнаті, оскільки була окрема палата. Наразі сину Роману рік та три місяці, і він дуже полюбляє бешкетувати. Я знаходжуся у декретній відпустці, проте допомагаю чоловікові у бізнесі,
– додає Марія.
У Марії також є 14-річна доня Софія, яку Дмитро вважає своєю рідною. За словами дружини, доня по крові мамина, а по духу більше татова дівчинка. Сім’я для Дмитра — це найголовніше.
24 лютого 2022 року нічого не змінило в моєму житті, тому що для мене війна почалася в 2014 році. У деяких людей ілюзія, що країна жила без війни. А на мою думку, межу братського народу, які деякі собі малювали в уяві, потрібно було стирати з початку незалежності і готуватися до ймовірної агресії сусіда. Наразі, на мою думку, дуже важливе поповнення армії, бо, на жаль, хлопці гинуть, отримують поранення. Якщо порівнювати спекотне літо 2014 року та 2022 рік, то, мабуть, різниця лише в тому, що тоді не було ракет. Все інше таке саме. У нас війна йде одинадцятий рік, тому якщо хтось цього ще не зрозумів, то мені шкода таких людей. 24 лютого 2022 року, коли все розпочалося, на мою думку, ніхто навіть не подумав про ветеранів, тому вже зараз потрібно готуватися до перемоги та до повернення всіх військових, до їх реабілітації та адаптації,
– каже Дмитро.
В мене мама проживає в Чернівецькій області, у березні 2022 року уже було очевидно, як противник веде себе з мирним населенням під Київщиною, де були окуповані території, тому ми з чоловіком прийняли рішення поїхати тимчасово до мами. Оскільки у випадку окупації по Дмитру видно, що він ветеран, на протезі, з пораненнями на тілі, до того ж у нас донечка підліток, тому ми вирішили не ризикувати її життям. У Чернівецькій області ми були до квітня, після чого з чоловіком повернулися до Борисполя, а донька та кіт залишилися на Буковині у рідних до серпня. Далі вже новий навчальний рік, тому готувалися до школи. Дещо неприємна ситуація тоді виникла під час виїзду, адже автобуси евакуаційні відходили з центру, а транспорт по місту взагалі не ходив, і ніхто не продумав чомусь, як до центру будуть добиратися ветерани, інваліди, пенсіонери, люди з обмеженими можливостями. Виїзд автобусу був одразу після комендантської години. І от ми з вулиці Головатого йшли до тих автобусів з горем пополам. У Дмитра були проблеми з протезом, тому що держава не встигла переглянути граничні ціни, а за ті граничні ціни, які були встановлені на той момент, протезуватися було неможливо таким протезом, який у нього є сьогодні. Тому, несучи ногу в руках та кота, який галасував від страху через відголоски далеких вибухів, чоловік йшов та долав відстань крок за кроком,
– пригадує Марія.
Дмитро додає, що проблем ветеранів дуже багато:
Наприклад, особисто я проти проекту "Помічник ветерана". Держава на це виділила близько 4 млрд грн. А насправді на ці кошти можна було закрити дуже багато потреб ветеранів. Наприклад, підняти на вищий рівень протезування. До того ж, процес протезування часто затягується через брак коштів. Наприклад, перший свій протез я отримав у 2015 році. А той, що маю наразі, чекав майже 9 місяців. Також, на мою думку, не профінансовано належно психологічну реабілітацію військових. Слід розуміти, що сучасні ветерани — це молоді, обізнані та компетентні люди, які не потребують помічника ветерана, який ходитиме з ними як супровід у вирішенні питань. Я за максимальну цифровізацію послуг. Адже це скоротить бюджетні кошти, спростить життя ветеранів та збереже їх нервову систему. Допомоги у супроводі та помічника потребують ветерани поважного віку, а не молоді хлопці, а ще її потребують родини загиблих, особливо які проживають віддалено від обласних центрів, у такому випадку, вважаю, доречні послуги помічника та супровід. Відкритим залишається питання реабілітації — воно повинно бути на особливому контролі у держави. Не слід також нехтувати професійною орієнтацією. Вона передбачена державою, проте є певні недопрацювання. Наприклад, особисто в мене виникла проблема з професійною адаптацією, з автошколою. Певні лікарі ввели в оману, що через ампутацію я не можу отримати посвідчення водія. Проте кваліфіковані спеціалісти запевнили мене у протилежному. Тому на сьогодні я пройшов медичну комісію, можу керувати авто на автоматичній коробці передач. Але тепер постало питання, що на це немає фінансування. Хоча за програмою військові мають право на отримання нової цивільної професії або удосконалитися у своїй основній професії, якою займалися до війни. Я також звернувся до проекту Олени Зеленської "Автошкола для людей з інвалідністю", поки чекаю на відповідь. А ще місцевій владі потрібно не забувати, що хлопці повертаються з війни і також важлива безбар’єрність.
Дмитро — боєць, який вижив попри важкі поранення, навчився наново ходити, повірив у себе і започаткував власну справу:
Я вчився на кухара-кондитера в Яготині. Родом я з Київщини. А потім була строкова служба — відслужив рік у столиці, у внутрішніх військах. Далі була різноманітна робота. Наразі, після повернення з лікування, останній мій роботодавець, знаючи, що я набув інвалідність внаслідок війни та вже не зможу працювати за попередньої професією, одразу в 2014 році перевів мене на скорочений робочий день та надав можливість працювати диспетчером, щоб я зміг продовжувати заробляти кошти. І до цього часу всі ці 10 років я продовжую у них працювати на цій посаді, за що я їм вдячний. Бажання створити власну справу почалося з того, що я потрапив на різні бізнес-тренінги для АТОвців. А потім ще на тренінг по бізнесу у Київський національний економічний університет. Проходили туди місяць разом з дружиною. Розробили бізнес-план — і я був дуже здивований, коли ми зайняли перше місце. Премія невелика — 7 тисяч гривень, але все одно приємно. Я знаю, що починати бізнес — дуже непроста праця, але я був готовий до цього. Спочатку була ідея сімейної піцерії, проте пізніше зупинилися на іншій та створили заклад з виготовлення м’яса барбекю та бургерів. У мене давно була ідея власної справи. Проте розмірковував, чому саме є бажання себе присвятити. Випадково побачив барбекю та загорівся ідеєю бізнесу. Вивчав досконально це питання. Відвідував тренінги. Вчився, як просувати бізнес. Коли зрозумів, що теорії для здобуття досвіду вдосталь, почав діяти. Наш заклад у центрі міста за адресою вул. Київський Шлях, 83 (на розі вулиць Київський Шлях та Бежівка) відкрився у цьому році. У нас із дружиною вже навіть є деякі ідеї щодо розширення.
Дружина Марія розповіла, що вона на роботі для чоловіка і помічник, і права рука, і касир, і продавець, іноді й бухгалтер, іноді секретар, іноді посудомийка чи прибиральниця, чи кур’єр, або водій.
За словами ветерана, військовим тяжко повернутися з війни та знайти себе. Саме тому так важливо, щоб влада на місцевому рівні та на державному більше дбала про ветеранів.
Власну справу вдалося відкрити завдяки гранту від держави:
Прописується бізнес план, подається через Дію в центр зайнятості. Адже саме ця установа є розпорядником цих коштів. Мені дали позитивну відповідь, 6 березня отримав грантові кошти, на які почав закуповувати обладнання. У результаті у бізнес вкладено півмільйона грантових коштів. Звісно, цього не вистачило, тому докладав і свої власні кошти, адже початок бізнесу — це недешева справа. У держави є й більші гранти, понад мільйон, але є й менші, — це 250 тис. грн. Тому важливо все гарно обміркувати та зробити розрахунки, щоб було зрозуміло, на що можна розраховувати. Єдина проблема з отриманням гранту — це те, що не існує юридичного супроводу від держави, тому люди в основному не ризикують відкривати власну справу із залученням гранту. До того ж у всіх дуже багато гуль набито через відсутність юридичної обізнаності. Звісно, можна працювати, більше того, потрібно працювати, але це не так легко, як комусь здається.
Також слід розуміти, що грантові кошти від держави надаються на поворотній основі, тобто вони повертаються у бюджет зі сплатою податків підприємцем грантоотримувачем. Згідно гранту, підприємець наймає на роботу двох людей, це є умовою отримання гранту. Тому, крім Дмитра та Марії, у закладі працюють ще кухар та прибиральниця.
На постійній основі у закладі готують свині реберця, ковбаски мюнхенські, три види бургерів — зі свининою, яловичиною та куркою (це м'ясо барбекю). Свині реберця, яловичі ребра, бризкет (ялова грудинка, яка запікається 10-13 годин). А ще готують почеревину та шинку, корейку, курку, стегенця, гомілки та ін.
На вулиці стоїть смокер, в якому готується м'ясо на дубових дровах. Це топка, в якій горять дрова, димохід, куди виходить дим, і між ними камера, в якій готується м'ясо. Смокер — це і коптильня, і піч одночасно, тому що продукт, який готується в смокері, одночасно підкопчується і запікається, ніжно томлячись при цьому. За цією технологією ребра готуються рівно 6 годин.
На смокері готують найрізноманітніше м'ясо. Звісно, готують і під замовлення.
Процес приготування барбекю наступний: з вечора потрібно замаринувати м'ясо у спеціях. Наступного дня прокинувся о 5 ранку. На роботі близько 6-ї години ранку. Вмикаю смокер, в якому буде готуватися м'ясо. Дві годин готуються реберця, поки наберуться смаку та ароматів, а потім запікаються у фользі ще додатково чотири години. Одночасно, наприклад, для брізкет може готуватися й 60 кг м’яса. Якщо крила, звісно, небагато поміщається. Далі продаємо наші вироби з теплої вітрини, наступного дня з холодильника, а на третій день вакумуємо, щоб смак диму зберігався. Також серед відвідувачів популярні бургери, їх ексклюзивність у тому, що всередині вони мають не котлету, а рублене м'ясо, запечене на смокері, що додає їм пікантності та особливого смаку. Ще хочу додати, що у нашому закладі ми додатково волонтеримо — продаємо каву за донат. Кожен зможе задонатити, мінімальна сума 30 грн, хто бажає, можна й більше. Збираємо для аеророзвідки посильну допомогу. І звісно, наостанок розмови хочеться всіх запросити до нас у заклад, щоб скуштувати м'ясо на будь-який смак,
– розповів Дмитро.
