Втратила будинок в Ірпені та сім'ю – з'явилась історія відомої української спортивної журналістки
Телеведуча спортивних новин Ірина Литвин-Комаровська розповіла, як
повномасштабна війна змінила її життя
Про це повідомляє інформаційний портал "Моя Київщина" з покликанням на інтерв’ю
Ірини Литвин-Комаровської.
До війни Ірина була відомою телеведучою спортивних новин на
загальнонаціональному каналі, а нині працює на цвинтарі у Швеції. Жінка наразі також перебуває у процесі розлучення.
За три роки до повномасштабного вторгнення родина Ірини звела будинок в
Ірпені. У ньому вона й зустріла 24 лютого. Жінка пригадує:
П’ять діб ми сиділи в підвалі без світла, води і газу, а поруч було чути вибухи і стрілянину. Ми зрозуміли, що пізніше не зможемо виїхати взагалі. Чоловікові вдалося вивезти нас до Києва.
Того ж дня Іра з донькою Марією сіли в найближчий евакуаційний потяг. 19
годин вони їхали, стоячи в тамбурі, та зрештою опинилися в Рахові.
За кілька днів їхній будинок в Ірпені потрапив під мінометний обстріл
російської армії, внаслідок чого вигорів ущент.
У Рахові Іру набрала подруга-журналістка та сказала, що є родина у Швеції,
яка готова прийняти її з донькою. У Швеції вони цілий рік прожили в будинку
фермерів, за щиро вдячні цій родині.
Першою роботою у Швеції для Ірини стала фабрика з пакування. Після цього жінка почала працювати на швецькому цвинтарі. Ірина розповіла:
У Швеції цвинтар – це не місце скорботи й постійного смутку. Це більше схоже на парк. Парк пам’яті про людей, які колись жили. На кладовищі вигулюють собак, улаштовують ранкові пробіжки й катаються на велосипеді. Все це шведи роблять на кладовищі...
Могили мають лише надгробний камінь з іменем і датами життя, без фотографій і зайвих написів. Біля надгробку зазвичай є невеличка клумба 40×60 сантиметров (знаю точно розмір, бо сама їх роблю).
У це важко повірити людям з нашою ментальністю, але шведи не мають жодної (!) забобони щодо смерті, поховання чи могил. Вони сприймають це як невід’ємну частину життя. Уявіть, в них старшокласники проходять трудову практику на кладовищі.
Щоб потрапити на цю роботу, Ірині потрібно було здати аналізи на вживання
наркотичних речовин та алкоголю, пройти обстеження печінки. Ще однією з вимог є
наявність водійських прав, адже цвинтар дуже великий і пересуваються там
працівники на маленьких електрокарах.
Жінка працює вісім годин під дощем на вулиці, але приховує свої емоції,
посміхається та все робить на повну силу. Вона каже:
Я не можу інакше! Мої колеги раніше ніколи не бачили українців. Знають, що ті приїхали до їхньої країни і отримують грошову допомогу з їхніх податків.
Іра відверто ділиться своїм життям у Facebook та мріє про власний блог. Щодо формату ще не вирішила, але каже, що для
багатьох жінок її історія стає терапевтичним прикладом.
Нагадаємо, що Олександр
Маркушин провів зустріч з Директором Німецького товариства міжнародного
співробітництва GIZ Ukraine Даніелем Буше.
