Художник Володимир Гарбуз: Україну перетворили на монументальний цвинтар

Володимир Гарбуз —  український художник, член Національної спілки художників України та неодноразовий номінант Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Митець презентував свої живописні й графічні роботи не лише в музеях України, а й Канади, Австралії, Польщі та Словаччини. Нещодавно йому випала нагода створити ескізи пам’ятних монументів загиблим воїнам АТО. Мініатюрні скульптури він вже виготовив, розповів також про те, яким повинен бути такий пам’ятник сьогодні. Чому художник вважає себе «незручним» для влади та хто і як перетворив територію України на монументальний цвинтар — розкаже в інтерв’ю журналістам «Моєї Київщини»

Митці мого кола спілкування завжди мені говорили: «У тебе є талант, тому не поспішай в інститут, бо тебе там зламають»

В мене досить специфічні стосунки з ідеологами монументальної пропаганди. У 70-тих роках, будучи ще молодим, я вже спілкувався з шістдесятниками і з відомими художниками. Серед них були також Зубченко та Пришедько, які стали моїми вчителями.
Митці мого кола спілкування завжди мені говорили: «У тебе є талант, тому не поспішай в інститут, бо тебе там зламають». Тож я почав працювати в монументальному цеху звичайним робітником. Тоді у 1967 році відбулося таке собі республіканське обговорення щодо встановлення монументальної вежі з рестораном на вершині з нагоди 1500-річчя Києва. Там були присутні всі відомі партійні ідеологи та заслужені й народні радянські художники, які саме презентували свої проекти. Я теж вирішив записатися на виступ-обговорення як «Володимир Гарбуз, робітник». І коли я оцінив представлені роботи, вирішив поділитися своєю думкою із шановними чиновниками, заслуженими митцями та усім поважним народом. Тоді я був молодим і щирим, тому подивився їхні представлені проекти й запитав: «скільки можна грабувати український народ духовно й матеріально? Скільки можна встановлювати пам’ятники лише смерті й війні?!».

Я згадав, що саме у той час на Майдані встановили пам’ятник Жовтневій революції. Тільки що це за монумент і що за образи в ньому — було не зрозуміло. Поставили якусь голоту. Те ж саме із пам’ятником Щорсу. Це був герой кінофільму Олександра Довженка, який зняли на замовлення Йосипа Сталіна, бо він сказав зняти Щорса — українського Чапаєва. І такий ідеологічний образ був придуманий. Але пам’ятник чомусь встановили, до того ж, дуже реалістичний: Щорса спорудили так натуралістично, що люди, проходячи повз, заглядали йому під живіт, щоб перевірити «чи то кінь чи кобила», як то кажуть.

Тоді із залу я почув: «Та який це робітник?! Це провокатор!»

У той час ніхто з відомих художників на таке не насмілювався. І саме зтогомоменту я став незручний для радянської влади, хоча ще не був професійним художником.

Ми не позбулися радянських символів. Ми залишились радянськими

Сьогодні нічого не змінилося: нащадки тих чиновників і «патріоти у вишиванках» цього мені не можуть пробачити. Одні думають, що я таки провокатор, інші — що я забираю їхні гроші. А ті, хто у минулому були головами спілок у секретаріатах, зараз продовжують ставитись до мене з недовірою, хоча я зробив досить великий внесок у мистецтво.
Загалом, неприємно розуміти, що майже за 30 років незалежності ми досі не позбулись ні радянської системи, ні нащадків більшовиків при владі.

Наприклад, Володимир Чепелик — український скульптор, педагог, професор  Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури та Народний художник України, почав обіймати посаду голови Національної спілки художників України ще з радянського періоду. Це вже справа НАБУ, але вони за неї все ніяк не візьмуться. За цей час будинки творчості та відпочинку настільки роздерибанили і розпродали! Чому його не звільняють? Тут якщо детально дослідити цю справу, то виявиться, що це кримінал. Та це не цікавить владу, і спілки художників, письменників та композиторів досі взаємодіють між собою, роздаючи родичам звання і продаючи знайомим нагороди. А це особливість влади минулого. Тож ми не позбулися радянських символів. Ми залишились радянськими.

Ще коли була Помаранчева революція я зрозумів, що з такою владою Україні буде п******. Під час Революції Гідності було те ж відчуття. До влади вкотре прийшли ті нащадки комуністів: оці Яценюки, Порошенки. Знову всі окрім українців. Зміни не відбулися і в спілці художників. Приходять нові управлінці, а старі «традиції шанування» залишаються.

Пам’ятник воїну АТО повинен бути символом життєствердження, а не черговим олов’яним солдатом за радянською традицією

Та попри політичну ситуацію в країні та залишки радянських символів нам потрібно навчитись жити інакше. Сьогодні треба встановлювати образні монументи. А ці декоративні цяцьки у квіточках чи безлика голота — не пам’ятник.

Нормальний проект, враховуючи ситуацію сьогодні, можуть і не затвердити. Бо якщо гроші з’являються, то за створення монументу чомусь беруться ті, хто працює бездарно. І оці «пам’ятники-олов’яні солдати» ще з часів Вітчизняної війни й далі продовжують створювати. Тепер по всій Україні встановлені монументи на честь смерті й трупам, і люди цим зомбовані. Вони думають, що так виглядає безвихідь, бо смерть всюди.

У нас територія України — цвинтар, якщо уважніше придивитися до встановлених монументів. Тому пам’ятник воїну АТО повинен бути символом життєствердження, а не черговим олов’яним солдатом за радянською традицією.

Я створив три ескізи, щоб сформувати ідею композиції пам’ятнику, який буде встановлено в Київській області. Де саме, поки що не знаю, розглядаються кіька варіантів.

Тут загиблий солдат перетворюється у янгола. А пробиті груди у формі рівностороннього хреста – символ сонця. Так він означає не смерть, а перевтілення у щось життєстверджуюче. Сам монумент має пірамідальну форму, адже піраміда відома  випромінюванням енергії позитивну. Хрест на грудях позаду перетворюється у серце. Це саме той образ, який людина повинна читати.

Другий ескіз теж пірамідальний. Тут жінка, яка сидить на колінах, руками захищає хрест. Він ніби висічений у неї в душі. Ця українська жінка-янгол буде у стилізованому одязі.

Третій ескіз більш реалістичний. Солдат змайстрований в русі, одна рука піднята і вже перетворилась у крило, а друга — спрямована вгору, що символізує готовність до злету. В груди солдата можна помістити кулю, адже вони теж розбиті.

Люди не зобов’язані тлумачити усі елементи пам’ятного монументу. Головне — зрозуміти те, про що він «розповідає». А пам’ятник загиблим у зоні АТО однозначно має бути знаком непереможності, міцності та життя.

Монументи будуть заввишки близько 2,5 - 3 м. Їх зроблять з граніту, оскільки це один із найкрайщих матеріалів для монументальної скульптури. Встановлені будуть в одному з міст Київської області.

Біографічна довідка:

Володимир Гарбуз народився 21 грудня 1951 року в с. Карапиші Миронівського району Київської області. Батько був бригадиром-трактористом, найбільше виробляв трудоднів у колгоспі. Мати працювала на буряках. Після 8-го класу юний Гарбуз пішов на курси трактористів.

У 1969 р. вступив до київського художньо-будівельного професійно-технічного училища № 5. У 1971 році пішов до армії. Служив у Москві — у спецчастині, що оформляла «ідеологічно важливі» об'єкти. Служили в ній майже самі українці.

Працював оформлювачем акціонерного товариства «Київоздоббуд» з 1972 по 1979 роки . У 1981 році одружився, а за рік народився син Андрій.

В період з 1979 по 1990 роки працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва об'єднання «Художник». Відтоді — на творчій роботі. З 1986 року учасник республіканських мистецьких виставок.

У 1987 році закінчив відділ книжкового мистецтва Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова у Львові (викладач — Ф.Глущук).

Працює в галузі книжкової та станкової ґрафіки, станкового живопису та монументального мистецтва.

Автор ґрафічних серій на шевченківські теми — ілюстрацій до «Кобзаря», книг «Шевченко і вічність», «Стежками до світил», «Давидові псалми», а також олійних творів — «Катерина», «Перепоховання генія» та ін. Художник неодноразово говорив, що шевченківська тема є справою всього його життя.

Володимир Гарбуз — художник жанрово різноманітний, технічно багатоґранний. Творам притаманний синтез традицій язичництва та духовних надбань християнської культури.