Чотири роки повномасштабної війни: історія одного фото депутатів Київоблради Левченка та Москаленка

Юліан Москаленко та Сергій Левченко

Перші дні після повномасштабного вторгнення стали випробуванням не лише для державних інституцій, а й для кожного громадянина. Саме тоді проявилася справжня сила волонтерського руху – ініціативи людей, які без вагань брали на себе відповідальність за порятунок інших. Депутат Київської обласної ради Юліан Москаленко згадує, що рішення діяти ухвалив практично одразу.

Через декілька днів після повномасштабного вторгнення я почав думати чим ми можемо бути корисними і почав писати листи звернення до посадовців, керівництва громад, людей, яких я знав з-за кордону, і одне з них місто Величка, яке знаходиться біля Кракова.

Він зізнається, що не розраховував на швидку реакцію, однак відповідь надійшла майже одразу.

Не очікував, що так швидко дадуть відповідь на лист із проханням про гуманітарну допомогу, від елементарних засобів гігієни до дитячого харчування.

Спершу Москаленко не перетинав кордон – супроводжував дітей із громади, які виїжджали за межі країни. Дорога виявилася значно складнішою, ніж можна було уявити. До кордону добиралися дві доби. Поки українці стояли в чергах, польська сторона вже чекала з вантажем.

На той час заступниця голови міста Величка вже чекала на кордоні всі ці дві доби з фурою гуманітарки. Коли вже було зрозуміло, що наскільки масштабна проблема в нашій країні і ми так повільно добираємось через велику кількість людей, які їдуть в Європу, вищезгадана заступниця голови сама перетнула кордон і заїхала на територію України, щоб передати допомогу.

Після доставки вантажу до Баришівки співпраця лише посилилася.

Коли лише я гуманітарний вантаж доставив до Баришівки, як знову ця жінка зателефонувала мені і повідомила, що вони вже зібрали наступну партію допомоги.

Тоді депутат вирішив самостійно їхати до Польщі. Розповідаючи про важкі будні чотирирічної давнини Москаленко згадує, що волонтерська діяльність не лише рятувала життя та забезпечувала людей необхідним, а й створювала нові людські зв’язки. Саме під час тієї поїздки за гуманітарною допомогою він випадково на кордоні зустрів свого колегу – депутата Київської обласної ради Сергія Левченка. Обидва везли вантажі для України, і ця несподівана зустріч стала початком міцної дружби.

На той час не було заборони перетинати кордон як депутату, тому я вирушив самотужки на автотранспорті до Польщі. Ми все завантажили. І вже повертаючись у бік України на пропускному пункті я зустрів Сергія Левченка, що мене здивувало. Виявляється, він також віз в Україну гуманітарну допомогу.

До того моменту вони залишалися радше колегами, ніж друзями. Утім, спільна справа швидко змінила формат взаємин.

До цього моменту ми були колегами, спілкувалися, але сказати що ми сильно дружили – такого не було. Ця ситуація нас ще більше зблизила, ми настільки подружилися, що почали обмінюватися допомогою та об’єднувати зусилля. Зауважу, що дуже не погано в нас вийшло в цьому напрямку.

– зазначив Юліан Москаленко.

Згодом волонтерський рух зіткнувся з новими викликами. Обсяги допомоги почали зменшуватися. Серед причин Москаленко називає втрату довіри до інституту волонтерства через зловживання окремих осіб та бюрократичні перепони, які замість підтримки лише ускладнювали роботу. А заручниками цієї ситуації стали ті, хто справді працював і привозив допомогу:

Десь інститут волонтерства втратив довіру, бо багато людей вирішили на цьому «нагрітися». Досі не розумію, чому в державі спрацював якийсь неправильний механізм – замість того, щоб допомогти волонтерам, їх стимулювати, щоб вони робили гарну справу, почали просто ставити палиці в колеса. Я розумію, що по «Шляху» багато людей виїхали і не повернулися, для них це був просто привід втекти з цієї країни. Але заручниками стали ті волонтери, які дійсно працювали і привозили багато допомоги. І зараз ця вся допомога зменшилася тому, що всі втратили одне до одного довіру.

Для Сергія Левченка війна розпочалася значно раніше – ще 2014 року.

Я сам із Донецька, війна для мене почалася 2014 року. Там я покинув увесь бізнес – Донецький ювелірний завод «Діамант» і переїхав до міста Київ. Відтоді жодного разу не був на малій батьківщині. 

Тому повномасштабне вторгнення стало для нього не несподіванкою, а підтвердженням давно відчутної загрози.

У відкрите вікно я побачив і почув як бомблять столицю. На другий день цього жаху я приїхав в обласну адміністрацію на зустріч із тодішнім її керівництвом. Найперше що я зробив, – це вивіз із свого кафетерію при їдальні обладміністрації всі продукти харчування запасом на декілька місяців вперед для забезпечення військових, які знаходились в адміністрації.

Левченко долучився до оборони громади. Із перших днів і до сьогодні є членом Обухівського ДФТГ. Нині працює й радником командувача ТРО України – генерала Ігоря Танцюри. Окрім цього, активно зайнявся волонтерством: забезпечував військових продуктами, організовував гуманітарні вантажі завдяки друзям із інших країн. 

Завдяки друзям у Варшаві, Кракові тощо, ми почали привозити гуманітарну допомогу в свою Обухівську громаду. Тоді ж ми познайомились із представниками Познанського повіту, з яким заключили договір про дружбу між нашими районами.

Його діяльність швидко переросла в системну співпрацю з міжнародними партнерами, що дозволило забезпечити громади не лише харчами, а й транспортом для фронту.

До речі, мої друзі з Латвії привозили дуже багато пікапів для військових, а з прийняттям ними закону про вилучення авто в п’яних водіїв латвійці передавали нашій благодійній компанії понад 3000 автомобілів для бійців.

– зазначив Сергій Левченко.

За чотири роки повномасштабної війни українське суспільство не лише навчилося жити в умовах постійної небезпеки – воно подорослішало, зміцніло і засвоїло просту формулу: ти або на війні, або для війни. За цей час зроблено надто багато, щоб дозволити собі зупинитися. Тисячі рішень, сотні ініціатив, безсонні ночі, зібрані кошти, доставлені вантажі, ухвалені програми підтримки – усе це вже стало частиною великої спільної роботи. Кожен на своєму місці – у війську, у тилу, у місцевому самоврядуванні, у депутатському кріслі чи на міжнародній арені – працює на спільний результат. І доки триватиме війна, потрібно буде докладати ще більше зусиль.