Депутат Київської облради Олег Іваненко: Людям із інвалідністю доводиться проходити шалені квести
Про бездіяльність міської влади Броварів, розкрадання коштів, складання присяги, а також про майбутнє проведення марафону в деокупованій Ялті «Моя Київщина» поспілкувалася з депутатом Київської обласної ради, паралімпійцем Олегом Іваненком
- Насамперед поговорімо про виконавчу владу області. Як Ви оцінюєте роботу нового голови ОВА Руслана Кравченка в умовах повномасштабної війни?
- Щодо голови ОВА, у мене стійке відчуття, що поки що в нього немає повного розуміння, що потрібно робити в Київській області. Не думаю, що протягом цього часу він повністю увійшов в курс справи і в нього є чітка візія того, що і як робити. Я, наприклад, уже декілька місяців запрошую його подивитися наш дитячий реабілітаційний центр, та й взагалі подивитися місто Бровари. Спочатку отримав згоду, а днями відмову, мовляв, у нього немає часу.
Хоча з приходом Кравченка я не можу не відмітити деякі позитивні моменти, адже окремі питання, які я ставив, знайшли своє вирішення, наприклад, депутатські фонди, що таки впровадили в життя цього року. Також запрацював конкурс проєктів громадських організацій людей із інвалідністю, які ми започаткували декілька років тому і які вперше розпочали роботу при Русланові Кравченку.
Водночас не впевнений, що забирати в місцевих громад частини ПДФО від військових частин в містах є суперове рішення. Так, там є деяка несправедливість, бо не в усіх містах ці військові частини є, і головна мотивація того, що ми кошти зберемо і самостійно вирішимо, як правильно ними скористатися на користь тих частин, які платять це ПДФО централізовано, але я завжди казав, що чим більша централізація, тим менше толку. Коли децентралізація на місцях, то більш ефективно використовуються ресурси, які там знаходяться.
- Як, на Вашу думку, реалізується програма відбудови Київщини і яка ситуація безпосередньо на Броварщині?
- Щодо відбудови, то моя рідна Броварщина ще не відбудовується, при тому, що є відповідні рішення, і вони ухвалені давно. Приміром, є школа в селі Богданівка, яку тільки почали відбудовувати, хоча пройшов уже майже рік із того моменту, коли нас запевнили, що ця відбудова розпочнеться, і на неї були виділені кошти. Більшого пріоритету, ніж навчальний заклад, я не бачу. Якщо ми ще рік тому провели марафон, зібрали кошти і на всіх рівнях заявляли, що це необхідно, то наших заяв виявилося недостатньо, хоч ми і акцентували на цьому максимальну вагу. І хочу зауважити, що хоч ми і зібрати і перерахували кошти, але відбудова школи – це точно не рівень волонтерських задач.
- Із навчальними закладами зрозуміло, але є відповідні програми по відбудові житлового фонду, що є не менш пріоритетними.
- Я знаю, що Буча і Ірпінь рухаються інтенсивніше. Рухи реальні є і робота ведеться, а от у Броварському районі, як я вже казав, ні. Я відповідаю за те, де живу і що роблю. Так, по області щось робиться, але в дуже незначних обсягах і темпах.
- Ви є членом комісії соцекономрозвитку в обласній раді. Чи є наразі програми, на які виділення коштів з обласного бюджету є не пріоритетним або недоцільним?
- Ми, власне, відповідаємо за всі програми, які мають місце бути в обласній раді. У нас серйозні дискусії на комісії з величезною кількістю питань, і передусім щодо тих програм, які, я вважаю, не є пріоритетними і витрачання коштів на які є, м’яко кажучи, неправильним. Наприклад, виділення 100 мільйонів гривень на сирену оповіщення, яка лунає під час повітряної тривоги.
У нас не лише недостатньо бомбосховищ, вони ще й не облаштовані. Наприклад, жодне бомбосховище не облаштоване для людини з інвалідністю. У нашому Броварському реабілітаційному центрі, куди ми запрошували голову ОВА, є перше таке бомбосховище, де облаштовано підйомник для спуску людей на візках. Це я веду до того, що немає толку від сирени, якщо немає куди спускатись, а ціна цього 100 мільйонів гривень.
Теж ж стосується програми «Безпечна Київщина», до якої в мене дуже багато питань на комісії щодо подальшого її фінансування та ефективності. Ми просили звіт про роботу камер відеоспостереження, але нам його ніхто не надав. Чи працюють вони чи ні, ми не знаємо, але гроші виділяємо. Ми, як комісія, перед тим, як додатково виділити гроші чи в черговий раз профінансувати те, що вже було профінансовано, маємо подивитися звіт про його ефективність на сьогодні. Але майже по кожному нашому запиту з ефективності використання коштів ми не отримуємо відповіді. Але кошти вже виділено. Тобто навіть нам, профільній комісії, дуже важко добитися чіткої інформації, що буде закуповуватися і в яких об’ємах. Ще минулого року ми просили чітко нам сформулювати, куди і як будуть спрямовуватись кошти, які ми направляли по закупівлі того чи іншого обладнання чи форми для військових, а потім з’ясувалося, що форми закуповувались не в українського виробника, а чомусь у турецького. На такі речі необхідно звертати увагу і реагувати.
- Не так давно Ви склали військову присягу і вступили до добровольчого формування тергромади Києва «Воля». Які задачі виконуєте?
- Уже більше двох місяців ми прикомандировані на Херсонщині в батальйоні генерала Марченка (повітряна розвідка), і найближчим часом є великі сподівання, що ми будемо штурмувати Дніпро. Тому наступні всі задачі будуть виконуватися там, а поки що завдання батальйону ми виконуємо по всьому Сходу, веземо те, що в нас замовляють і просять на місцях, тобто на «нулі».
Олег Іваненко складає присягу
- До речі, про Херсон… До Дня Незалежності України Ви у рамках марафону «Забіг визволення-2023» установили рекорд, який зафіксували в Книгу рекордів Гіннеса. Розкажіть про місію марафону і куди спрямували виручені кошти?
- Ми зібрали кошти і придбали на них «Мавіки». Скажу, що наразі збирається все дуже важко і рівень зборів був дуже низький, тому довелося добавити свої власних коштів. Нам вдалося придбати ті «Мавіки», які потрібні були батальйону. Насправді це класні штуки, які, до речі, у декілька разів дешевше ніж закуповує держава.
Що ж до рекорду, то це мої власні марафони, я бігаю їх індивідуально і давно. У мене були марафони по деяких територіях України ще до війни. Узагалі, окрім Херсонського марафону, дуже хочеться організувати аналогічний уже на майбутніх звільнених територіях – Ялтинський та Донецький. У межах марафону «Забіг визволення-2023» я подолав 42 кілометри, і це було зроблено, щоб підняти бойовий дух наших військових і власне зібрати гроші для нашого батальйону на «Мавіки».
- Які ще марафони плануєте організувати і подолати в перспективі?
- Хочу в Лондон, оскільки я пропустив візит експрем’єра Великобританії Бориса Джонсона на Ялтинському форумі, тому що не знав, що він приїздить. Загалом я завжди відвідую Ялтинський Європейський саміт в Україні, але цього разу знаходився на Херсонщині, тому просто фізично не міг бути присутній. Бориса Джонсона я вважаю одним з найкрутіших українців, який у найбільш відповідальний момент нашої держави першим на міжнародному рівні надав таку потужну і серйозну підтримку Україні. Тому цій людині не лише потрібно дякувати, а пам’ятники ставити, і в мене, до речі, є бажання зробити це у Броварах. Тому мені хочеться до нього поїхати і вже там, у Лондоні, пройти марафон. Але хотілося б, щоб це першим був не Лондонський марафон, а Ялтинський – у вже деокупованій Ялті.
- Якщо говорити про Вашу волонтерську діяльність як депутата обласної ради до вступу в тероборону і як уже військовослужбовця ЗСУ, то наскільки змінилися пріоритети?
- До того, як була прийнята присяга, це була волонтерська діяльність лише на тій території, де я знаходжусь, а саме в місті Бровари, куди ми привозили все необхідне. До речі, величезну допомогу Броварам надала й Мальтійська служба. Особисто в нас був волонтерський штаб, який працював 24/7 і де налічувалася просто неймовірна кількість гуманітарної допомоги і людей, які її отримували. А коли вже на території мого Броварського району і Броварів ситуація вирівнялася і російські війська були вигнані, потреби стали меншими, відповідно в мене стало більше часу й можливості зайнятися більш ширшими історіями.
Коли я вперше і вдруге поїхав із батальйоном, то зрозумів, що можу бути там корисним. Уже тоді на мене покладали більше і більше завдань, які потрібно виконувати, і так дійшло аж до прийняття присяги. Що ж до волонтерської діяльності, то від нашої організації кожного тижня в гарячі точки продовжує йти, як мінімум, автобус із харчами. Раніше набагато більше, адже однією із найбільших проблем армії було погане харчування хлопців. А зараз ситуація з цим вирівнялася, тому запит є більше на всілякі електронні девайси: засоби спостереження, засоби розвідки, засоби комунікації тощо. Зараз це найбільш затребувані речі, які стало легше купувати громадському суспільству. Ну а зі зброєю, то вже індивідуальні історії.
- На носі зима – важкий період для наших бійців. Яка програма мінімум, аби обігріти захисників?
- Це проблема минулої зими, що наші бійці справді були дуже погано підготовлені. Тоді ми запроваджували благодійну акцію «Подаруй тепло воїну», у межах якої збирали і купували дуже багато одягу, зокрема теплих речей. Зараз у Броварах є хороша фірма, яка виготовляє чимало класних речей для військових. Відтак ми почали в них купувати, і зараз купуємо іноді навіть у великих обсягах.
На цю зиму воїни найбільше просять хімічних грілок, які кладуться в устілки або за пазуху. Тому ми вже наперед їх закупили дуже багато, адже взимку вони, як показує практика, будуть дуже дорого коштувати. Наприклад, сьогодні ми придбали їх за ціною 19 грн за штуку, а взимку вони вартуватимуть 70-80 грн.
- Бровари – фактично місто-сателіт Києва, із хорошим бюджетом, але напіврозваленою інфраструктурою. Які Ви, як місцевий житель, можете виокремити найбільші як соціальні, так і інфраструктурні проблеми міста та як прокоментуєте ефективність використання бюджету?
- Насамперед варто констатувати, що в Броварах нічого не добудували, крім багатоповерхівок. При цьому в нас немає шкіл і дитячих садочків у потрібній кількості. Проблема в тому, що мер Броварів у нас уже 17 років при владі, і це наша найбільша візійна проблема, адже, якщо влада не змінюється, вона перестає сильно перейматися роботою на громаду і починає працювати на себе. Законодавчо треба думати, щоб місцева влада не могла бути обрана безмежну кількість разів. Те, що мер головує 17 років, – це погано, який би він теоретично хороший не був.
Усі ці проблеми і негаразди по місту є, попри те, що бюджет маємо 2 мільярди гривень, а ефективність його використання дуже низька. Приміром, щодо вищезгаданої школи, яку тільки зараз почали будувати, попри виділені багато років тому кошти з обласного бюджету, міський голова вже 4-5 разів обіцяв, що відкриє її 1 вересня. І так «відкриваємо» ми її кожен рік. Є підписаний Меморандум 7-ми річної давності про будівництво школи, і фірма яка його підписала, збільшивши поверховість будинків із 10 поверхів до 23, продала квартири. До слова, на сьогодні ця фірма вартує місцевій громаді мінімум 150-200 мільйонів гривень. Це пряма кримінальна справа щодо до цієї юридичної фірми, що не виконує свої зобов’язання. Я можу ініціювати що завгодно, питання тільки в тому, хто буде рухати і чи є зацікавлені, щоб цим займатися і доводити це до логічного завершення.
Така ситуація зі школою. А ось міст робити за 100 мільйонів гривень, який треба було знести за 10 мільйонів, – це можна. Зауважу, що під цим мостом зараз навіть залізницю прибрали, бо було дуже багато аргументів, мовляв: там проходить залізна дорога, не можна зносити міст. Так ось залізну дорогу вже давно прибрали, а міст за 100 мільйонів стоїть відремонтований.
- Яка ситуація з укриттями? По громадах Київщини фіксується все більше випадків нецільового використання коштів, а простіше кажучи, нечисті на руку чиновники попросту «пиляють» на цьому гроші...
- Щось звісно намагаються робити, але ситуація з укриттями така, як і всюди. У мене своя думка, як мають виглядати укриття: витрачати кошти на супердорогі укриття, переробляти всі школи, робити це під землею, вважаю, не варто. Треба саме на землі робити бетонні укриття, які захищатимуть від потраплянь уламків, бо якщо бомба попаде у школу, то все одно шанси, що все буде добре, не дуже великі. Тому це все треба робити зовні на вулиці, не за дуже великі гроші, робити так, як дозволяють фінанси і технічні можливості. А робимо чомусь дорого, інколи витрачаючи просто незрозуміло куди і засоби, і зусилля.
Щодо того, що «пиляють» гроші… У нас прокуратура перфектно спрацювала вперше за історію Броварів, і те рішення міської ради, за яке, на жаль, проголосували деякі з моїх колег, аби забрати земельну ділянку, яка була призначена для школи і побудувати там будинок із вбудованою школою, визнала це незаконним. Тобто прокуратура скасувала рішення міської ради і дала, як мінімум, по руках і зубах усім, хто тією гидотою займається. Це сталось вперше і мені здається, що це заслуга в тому числі й нашого голови ОВА – колишнього прокурора Руслана Кравченко, хоч я не знаю однозначно. Щодо серйозних кримінальних проваджень, то ви як журналісти знаєте, що їх немає.
- Ще до повномасштабної війни багаторічний мер Броварів Сапожко анонсував, а точніше кажучи, обіцяв вирішення питання із каналізаційними мережами і комунікаційними спорудами. Зараз вочевидь питання можна назвати не пріоритетним і списати на війну, але чому, на Вашу думку, у місцевої влади до цього не дійшли руки?
- Він так класно вміє обіцяти, і він правда вірить в те, що обіцяє. Так, почалась війна, тільки ось бюджет у Сапожка не зменшився. Принаймні про це говорить вищезгаданий ремонт чергового моста за сто мільйонів гривень. Дійсно, серйозних питань, які потребували б вирішення у Броварах достатньо, починаючи від каналізації і стічних вод, які потребують вирішення вже давно, застарілості наших комунікаційних споруд. Але, нічого, на жаль, не робиться. Якщо в нас зверху «малюють губи», прибирають територію і створюють гарну картинку, то всередині прориває кожну зиму і потім ми латаємо ту трубу 5-10 разів в одному і тому ж місці, перекладаємо по десять разів асфальт тощо. Тобто замість того, аби витратити гроші один раз і перекласти нову трубу, ми витрачаємо в десятки разів більше грошей, ніж було.
Бровари – місто, яке найменше витратило коштів на війну, тобто на воїнів, на підтримку ЗСУ. Питання: а куди тоді ділися гроші, якщо вони не витрачалися на війну? Це при тому, нагадаю, що бюджет збільшився, зокрема завдяки тому ж військовому ПДФО. До того ж місто як було зі 100-тисячним населенням, так і залишається…
- Як до депутата обласної ради і голови фонду «Прагнення» місцеві броварчани-військовослужбовці звертаються до Вас за допомогою?
- Це перманентний процес, щось постійно вирішуємо, робимо, допомагаємо, починаючи від нашого реабілітаційного центру, закінчуючи просто зверненнями. У нас немає дня, щоб ми щось не придбали, не відправили. Наш благодійний фонд «Прагнення» і низка долучених волонтерів кожного тижня відправляє на фронт цілий автобус усього необхідного. До прикладу, наша Тетяна Сірик кожного тижня їде з відрядженням на фронт, і це ми не кажемо вже про роботу з переселенцями.
- Ви досить багато уваги приділяєте питанням інвалідності і реабілітації. Розкажіть про роботу Вашого реабілітаційного центру у Броварах?
- У нас в місті два реабілітаційні центри – великий дитячий, який фінансується з міського бюджету, і дякуємо меру за те, що він знаходить можливості не закрити його в непрості часи. У цьому реабілітаційному центрі понад 230 дітей знаходяться на постійному обслуговуванні і допомозі. Там, до речі, ми відкрили перше бомбосховище з електропідйомником. Окрім цього, усім сім’ям дітей із інвалідністю в минулому місяці видали по 2,5 тисячі гривень, придбали дещо необхідне в цих непростих умовах.
Центр працює, є одним із найкращих на території України й, незважаючи на війну, його керівник витримала в таких умовах і тримається. Єдине, що в них забрали гроші з програми іпотерапії (реабілітація катанням на конях), але я думаю, ми спробуємо це питання виправити.
А другий такий центр – для фізичної і психологічної реабілітації дорослих, який я створив уже більше ніж 20 років тому. У мене майже всі, і не тільки в ребцентрі, а й на підприємстві, а це більше 40 людей із інвалідністю працюють, тобто це така трудова соціальна реабілітація. Вони всі отримують зарплату та платять податки. До війни в центрі займались переважно не військові люди, а зараз, звісно, збільшилася кількість людей, які повернулися з війни.
- Із якими Ви особисто як людина з інвалідністю зіштовхуєтеся проблемами, зокрема в питаннях реабілітації?
- Я хочу розповісти про цілий квест в цій країні, якщо тобі потрібні засоби реабілітації, зокрема, якщо військовий отримує інвалідність і йому потрібен, наприклад, електровізок. Я цей квест почав проходити приблизно два місяці тому і ще не дійшов навіть до 0,10% етапу, щоб зібрати документи на отримання електричного візка, навіть з усіма своїми можливостями. По-перше, в обласній лікарні не відповідає жоден телефон, через що чотири доби мої помічники не могли мене записати на прийом, але так і не змогли цього зробити.
Коли я приїхав у лікарню, побачив, що немає жодних умов для людей із інвалідністю, ба більше, кругом одне хамство. Але врешті-решт виявляється, що ця довідка, за якою власне і їздив до обласної лікарні, була не потрібна, натомість її треба було брати в місцевій лікарні.
До чого я веду: багато років, ще до війни я казав, що усілякі соцзабези, МСЕКи тощо треба розганяти, а все передати сімейним лікарям, вивільнити приблизно 1 мільярд гривень неефективно витрачених коштів, віддати їх державі, сімейним лікарям, і тоді працювати все буде в 100 разів краще і ефективніше. Зокрема з цими електровізками. Цей квест в мене затягнеться ще на пів року, хоча вартує той електричний візок, який видають за рахунок держави 119 тисяч гривень, а на платформі ОЛХ його вартість сягає 25 тисяч гривень. Я багато років кажу: якщо ви озвучуєте 119 тисяч гривень, то дайте грошима, я собі таких три придбаю. Мало того, що цей шалений квест не кожен пройде, так це ще й робиться через такі схеми.
- Що потрібно зробити владі від верху до низу, аби вирішити проблеми та недоліки у питаннях підтримки та захисту інтересів маломобільних груп населення?
- Гроші є, але в цій сфері їх повинні перестати красти. Якщо путівка в санаторій, який мені не потрібен, коштує 70-80 тисяч гривень, я кажу: «Дайте грошима, я знайду куди мені поїхати і що мені з цими грошима зробити». У людини з інвалідністю пенсія 2100 гривень і, звісно, вона не може прожити на ці гроші. Виходить, що прожитковий мінімум становить 6 тисяч гривень, а пенсія по інвалідності 2 тисячі гривень, що не може вкладатися в голові. Тому треба або збільшувати соціальне забезпечення до рівня щонайменше прожиткового мінімуму. На мою думку, якщо все, що на кожній людині з інвалідністю крадуть, віддати інвалідам, це вийде приблизно 200-250 тисяч гривень на рік, тобто по 25 тисяч на місяць – прекрасна пенсія. Тому відповідь моя проста – гроші є, перестаньте красти.
Ніхто не забуває, що ми воюємо і як би далеко не відійшла війна, потрібно пам’ятати, що ми знаходимося у країні, яка буде воювати ще не один місяць. Хлопці наші там помирають за те, щоб ми робили тут те, за що їм не соромно буде там. А якщо ми говоримо про сирену, яка має озвучувати повітряну тривогу вартістю 12 мільярдів гривень на всі області, ви собі уявіть, які це суми. Тому, повернусь до тих, хто тут: давайте кожен собі скаже: «Може з апетитами трохи заспокоїмося?». Хоч якось спробуйте себе побороти і зменшити свої апетити в такий важкий час. Я розумію, що корупцію не подолати ніколи і в жодній країні світу вона не подолана, питання лише в її обсягах і розмірах цинічності.
- Коли ми вже говоримо про корупцію під час війни, із огляду на те, що ви тісно контактуєте з військовослужбовцями, чи можете озвучити основний меседж наших бійців по відношенні до різних рівнів влади? Який у них настрій щодо бруківки, фонтанів тощо?
- Найперше, що зазначу: 90% усього необхідного вони закуповують самостійно. Аби воїн міг розуміти, що він на якийсь більший відсоток може бути захищений від кулі, осколку, вибуху тощо, ця амуніція коштує великих грошей. Тобто той, хто хоче вижити, витрачає свої власні гроші. Бо навіть те, що доходить до воїна, форма, куртки тощо – це все не зовсім хорошої якості, тому воїн переважно витрачає свої гроші.
А щодо бруківки, фонтанів… Ті, хто знаходяться там, вони про це не думають. Люди, які мобілізовані на війну, «заточені» на виконання завдання і знаходяться в такому стані військового стресу, що не до побутових справ у тилу. Там ти думаєш про те, що зробити, щоб залишитися живим, щоб перемогти, щоб правильно виконати завдання тощо. А ось, коли вони повертаються сюди, наприклад, на ротацію, тоді бачать ці негідні речі. Це ганьба щодо них.
Читати "Моя Київщина" у Facebook
