Директор "Обухівтрансу" Олександр Лук’яненко: Для мене найкраща подяка – живі хлопці і врятоване цивільне населення

Олександр Лук'яненко

У дитинстві, як і більшість хлопчиків, майбутній директор ТОВ «Обухівтранс» Олександр Лук’яненко захоплювався автомобілями. З часом дитячі ігри трансформувались у мету, а ще згодом він отримав професію напряму співзвучну із транспортними технологіями та організацією перевезень і управління на транспорті. Коли справою життя стають юнацькі мрії, а не нав’язаний прагматизм, в країні утворюються успішні підприємства та гідні колективи. Із засновником одного із них мала нагоду поспілкуватись «Моя Київщина».

- Почнемо з професійної сфери. Пане, Олександре, розкажіть про себе. Як Ви прийшли у транспортний бізнес і чому обрали саме цю сферу?

- У бізнес не приходять – його створюють з нуля. Цим «нулем», або ж відправною точкою було моє дитинство, в якому транспорт був моїм хобі. Я виріс у сім’ї, де мама працювала завідуючою поштовим відділенням, а батько – водієм. Будучи з батьком на його роботі, завжди цікавило, яким буде транспорт, коли я виросту.

Свою власну трудову діяльність я починав з роботи водієм, паралельно навчався у Київському транспортному коледжі. Потім здобув вищу освіту у Національному транспортному університеті в місті Києві.

В Обухів приїхав у 1989 році. На той час в Обухівському районі пасажирські перевезення обслуговували АТП-13238 і приватні перевізники. В автопарку працювали великі автобуси – ЛАЗи, Ікаруси, вони просто не могли конкурувати з приватними перевізниками, які обслуговували пасажирів на більш комфортабельних автобусах марки Mercedes невеликої місткості. Ринкові відносини зробили свою справу.

Для того, щоб навести хоча б мінімальний порядок у пасажирських перевезеннях, потрібно було їх щонайменше систематизувати та об’єднати усіх перевізників району.

Так з’явилась Обухівська районна асоціація перевізників, головою якої мене було обрано згодом. Нормативні документи періодично змінювались і нам потрібно було йти в ногу з часом. Для цього потрібно було стати ФОП, на кожного підприємця отримати ліцензії, ліцензійні картки, що, власне, ми і зробили.

А вже у 2003 році було організовано ТОВ «Обухівтранс», де мене було призначено керівником. Воно стало повноцінним підприємством з власною матеріально-технічною базою і штатними працівниками: медичними працівниками, механіками, інженерами і технічними робітниками.

- Чи все вдавалось з першого разу? З якими труднощами стикались?

- Звичайно, не все вдалося одразу. На всіх етапах розвитку нашого підприємства ми стикалися з різними видами труднощів, але завжди намагалися з усім справлятись.

На початку було нелегко технічно, відповідальність велика. Потрібно було знайти автобуси, які б відповідали всім нормам для перевезення пасажирів.

Із глобальних та справді вагомих складнощів можна виділити COVID-пандемію. В той час підприємство повністю зупинило свою роботу, після чого дуже складно було відновитись.

Потім – повномасштабне вторгнення. 30% наших працівників було мобілізовано до лав ЗСУ.

Інколи дійсно буває складно бути директором такого великого підприємства, але я завжди пам’ятаю, що несу відповідальність не тільки за себе, а й за всіх своїх працівників. Тому які б складнощі не випадали на наш шлях, ми обов’язково з усім справимося.

- Ви сказали про належний технічний стан. Що це включає в себе?

- Один раз на пів року автобуси проходять обов’язковий технічний контроль, один раз на місяць ТО-1, ТО-2 (вони включають в себе різний перелік робіт), і щоденно – перевірка при випуску автобусів на лінію. Перевіряється технічний, зовнішній та внутрішній стан автобуса. Постійно проводяться інструктажі з водіями, здійснюється щоденний медичний контроль стану здоров’я водія.

- Чи велика територія обслуговування Вашим підприємством?

- Дивлячись відносно чого. Я вважаю, що так. Це Обухівський район: Обухівська, Козинська, Українська та Миронівська громади, які мають сполучення з містом Київ.

- Чому свого часу вирішили балотуватись в депутати місцевої ради?

- Весь час хочеться навчатись чомусь новому, вивчати потреби територіальної громади, в якій живу і працюю, знаходити шляхи вирішення проблем. Я дійсно був готовий самовіддано працювати на благо міста і робив це. І хоча міська рада – це майданчик з трибуною, де можна висловлювати свою позицію і втілювати грамотні ідеї, втім і там є свої нюанси. Більше можливостей виконати обіцянки та вплинути на ситуацію мають депутати, фракції яких, перебувають у депутатській більшості. 

- Що встигли виконати з програм, які обіцяли та планували?

- На моєму окрузі було три 9-поверхівки, в яких з моєю допомогою утеплили, провели заміну вікон та  встановили індивідуальні теплові пункти, зробили косметичні ремонти в під’їздах, замінили частково асфальт в прибудинкових територіях, встановили дитячий та спортивний майданчики.

Також на окрузі проживали люди з обмеженими можливостями, малозабезпечені сім’ї, яким постійно надавалась допомога.

Окрім того, підприємство, де я є директором, безкоштовно возить пасажирів-пільговиків, надаємо транспорт для перевезення ветеранів, обслуговуємо притулок для сиріт, допомагаємо інвалідам по зору Обухівського УВП УТОС по забезпеченню їх транспортом,  забезпечує трансфер роти охорони і салютної групи військових під час поховальних процесій. А також за роки свого депутатства мені вдалося забезпечити й інші базові потреби мешканців нашого міста.

- А чому ж пішли з депутатства?

Розумієте, депутатство – складний механізм. В нинішніх реаліях самовисування неможливе. І будь-який партійний керівник або керівник осередку (як то було в моєму випадку) може тебе позбавити мандату, якщо маєш відмінну думку від його. Зазвичай на засіданнях фракції обговорюється голосування з проблемних або «гострих» питань на майбутній сесії ради. І тут перед тобою постає вибір: залишитись людиною або зберегти мандат. Якщо ти маєш окрему думку, то частіше за все підеш з нею, звідки прийшов.

Я ж пройшов великий життєвий шлях і усвідомлював всі наслідки для себе: негативні замовні статті, штучно створені проблеми для свого бізнесу, та все ж таки, я завжди в будь-якій ситуації обираю залишатися людиною. Це один з моїх життєвих принципів, яким я не зраджую.

- А які ще у Вас життєві принципи? І чому Ви ніде не розповідаєте про свої добрі справи? Знаємо від людей, що їх у Вас чимало.

- Ви самі щойно відповіли на своє запитання. Я не люблю хвалитися – це один із життєвих принципів. Не люблю кричати про себе на кожному кроці. Зазвичай, ті, кому допоміг, знають, а усім іншим для чого? Я ж роблю це не для рекламування себе, а роблю для тих, кому то є необхідним.

- Добре. Тоді підійдемо з іншого боку до цього питання. Як Ви зустріли день повномасштабного вторгнення рф, як скерували роботу підприємства та що робили першочергово?

- Того страшного дня – 24 лютого 2022 року, коли ми всі прокинулись від вибухів, до кінця не розуміючи, що відбувається, пішли перші дзвінки від голови районної держадміністрації та військомату. Потрібно було діяти терміново і виконувати поставлені задачі швидко.

Почали надавати транспорт колишнім АТОвцям, добровольцям, зокрема й нашому працівнику був наданий автобус для виконання бойових завдань по захисту Київської області.

На той час ми працювали у команді цілодобово: одні працівники здійснювали евакуацію мирного населення з непідконтрольних територій (близько 40 автобусів з водіями), а інші автобуси з водіями були задіяні в групах швидкого реагування.

Цей автобус, за допомогою якого евакуювали людей з під Києва, рашисти врешті-решт відібрали у власника

Евакуйовані люди з Приірпіння

Поміж тим, відбувались постійні перевезення новобранців на навчання на захід України, потім на схід і в інші міста.

Під час захисту Київської області було розстріляно 2 автобуси, ще один автобус обстріляли в Бахмуті.

- Ви брали безпосередню участь в евакуації, яка зберегла тисячі життів. Розкажіть як це було?

- Евакуація населення проводилась протягом двох місяців в населених пунктах Бучанського та Броварського районів Київської області та частині Чернігівської області, де не було наших військових, Луганська та Запорізька області. Це все були непідконтрольні території. Щоденно нашими автобусами вивозилося близько 1000 чоловік і так кожного дня.

КОВА повністю координувала цей процес. Наприклад, коли треба було 40 автобусів на якусь одну локацію, була обов’язкова умова: паспортні дані водіїв та їх водійські посвідчення відправлялися в адміністрацію для затвердження. Оскільки були випадки, коли автобуси, що їхали на евакуацію, могли там і залишитися. На одному з таких рейсів в Ірпені, на непідконтрольній території, залишилося 14 автобусів із 40, відправлених нами – їх там затримали на добу російські військові! Також був випадок, коли російські військові силою під дулом автомата «викинули» нашого водія з автобуса, забрали мобільний телефон і сам автобус. Водій залишився сам на непідконтрольні території і через деякий час його врятували Червоний Хрест та ДСНС.

Тож повернемося до вашого питання, в той період нашою головною ціллю було вивезти людей в безпечні місця. Скільки саме людей ми евакуювали сказати неможливо, але це тисячі збережених людських життів.

- Підкажіть, можливо ще щось важливе було зроблено Вами в той нелегкий час?

- Як ми знаємо, на той час була велика потреба в перевезенні гуманітарних вантажів для мирного населення, ми возили їх з Харківської, Львівської, Рівненської, Чернівецької, Закарпатської, Київської областей. Доставляли гуманітарні грузи на звільнені території на Сході нашої країни. Перевозили спорядження для наших військових та ще багато чого, про що я розповідати не можу.

Після звільнення Київської області від окупації наші водії на спецавтомобілях розчищали дороги від спаленого, підірваного приватного транспорту і відвозили його на спеціальні майданчики.

Одним словом, бралися за всю роботу, щоб хоч якось бути корисним в такий тяжкий час для нашої країни.

- Як тоді було із забезпеченням?

- Як ви знаєте, автотранспортному підприємству для роботи потрібно паливо, щоб автобуси могли виконувати поставлені задачі. В той період з цим було надзвичайно складно, так як на АЗС його просто не було. В той нелегкий час об’єдналися всі: підприємці, адміністрації, аграрний сектор. Звичайно частково закривали питання по пальному власними силами,  частково допомагали інші. І як би важко не було, але справлялись. Знаєте, приємно розуміти, що коли важко, ти не один, а всі готові допомагати один одному.

- Як влада оцінила вашу роботу?

- Ми робимо те, що робимо, не заради подяк. Для мене найкраща подяка – живі хлопці, врятоване цивільне населення, бо у нас такі ж сім’ї і ми такі ж люди. Біда згуртовує, війна – це спільна трагедія, а ворог у нас один на всіх.

Треба було пережити і пройти цей шлях. Ми від себе робили те, що могли, і головне, дасть Бог, у майбутньому всі потиснемо один одному руки і скажемо: «Ми не стояли осторонь, ми доклали власних зусиль до нашої Перемоги!»

За все зроблене нашим підприємством, нашими працівниками, мене, як керівника, нагородили відзнакою МО України медаллю «Золотий тризуб».

Я пишаюся, що в такі нелегкі часи, наш весь колектив працював, як один злагоджений механізм, за що нас неодноразово відзначали грамотами та подяками.

- Бачимо у вас є нагороди за сприяння війську. Чим підприємство допомагає тримати стрій?

- Війна затягнулася на роки, моральний дух військових через багато чинників падає, тому стараємось постійно їх підтримувати і допомагати: закуповуємо акумулятори, шини, масло, розхідні матеріали, дороговартісні дрони (Mavic, до прикладу), тепловізори, причепи. Для наших хлопців купили лафет для перевезення поламаної техніки, яка потребує ремонту. Здійснюємо безпосередньо й ремонти військових автомобілів, донатимо на перевірені волонтерські збори. Військовим зазвичай передаємо різні смаколики, презенти – нам не важко, а їм приємно.

Війна щоразу приносить і трагічні звістки до нашого міста, до родин… Там також потрібна допомога. Її зазвичай не видно (я й не прагну того), але для перевезення наших Героїв на щиті також потрібен ресурс, тому ми часто надаємо для цього паливо, беремо фінансову участь у ремонті автомобілів, що займаються такими перевезеннями.

- Наскільки я розумію, ви мали можливість виїхати за кордон або відправити туди свою сім’ю. Чому цього не зробили? І яким принципом керуєтесь по життю?

- Не виїхав і не вивіз, тому що це НАША країна. Ми тут народились, нам тут жити, нам виховувати тут внуків, на яких ми залишимо своїх дітей.

І основне: завжди треба бути ЛЮДИНОЮ. В будь-якій ситуації. Попри все.

Це мій принцип.