Директор "Обухівтрансу" Олександр Лук’яненко: Для мене найкраща подяка – живі хлопці і врятоване цивільне населення

Олександр Лук'яненко

У дитинстві, як і більшість хлопчиків, майбутній директор ТОВ "Обухівтранс" Олександр Лук’яненко захоплювався автомобілями. Із часом дитячі ігри трансформувались у мету, а ще згодом він отримав професію співзвучну з транспортними технологіями та організацією перевезень і управління на транспорті. Коли справою життя стають юнацькі мрії, а не нав’язаний прагматизм, у країні створюють успішні підприємства та гідні колективи. Із засновником одного з них мала нагоду поспілкуватись ІА "Моя Київщина"

– Пане, Олександре, розкажіть про себе. Як Ви прийшли в транспортний бізнес і чому обрали саме цю сферу?

– У бізнес не приходять – його створюють із нуля. Цим "нулем" або ж відправною точкою було моє дитинство, у якому транспорт був моїм хобі. Я виріс у сім’ї, де мама працювала завідувачкою поштового відділення, а батько – водієм. Будучи з батьком на його роботі, завжди цікавило, яким буде транспорт, коли я виросту.

Свою трудову діяльність я починав із роботи водієм, паралельно навчався в Київському транспортному коледжі. Потім здобув вищу освіту в Національному транспортному університеті в місті Києві.

В Обухів приїхав 1989 року. На той час в Обухівському районі пасажирські перевезення обслуговували АТП-13238 і приватні перевізники. В автопарку працювали великі автобуси – ЛАЗи, Ікаруси. Вони просто не могли конкурувати з приватними перевізниками, які обслуговували пасажирів на більш комфортабельних автобусах марки "Mercedes" невеликої місткості. Ринкові відносини зробили свою справу.

Для того, щоб навести хоча б мінімальний порядок у пасажирських перевезеннях, потрібно було їх щонайменше систематизувати та об’єднати всіх перевізників району.

Так з’явилася Обухівська районна асоціація перевізників, головою якої мене згодом обрали. Нормативні документи періодично змінювалися і нам потрібно було йти в ногу з часом. Для цього потрібно було стати ФОП, на кожного підприємця отримати ліцензії, ліцензійні картки, що, власне, ми і зробили.

А вже 2003 року заснували ТОВ "Обухівтранс", а мене призначили керівником. Воно стало повноцінним підприємством із власною матеріально-технічною базою і штатними працівниками: медиками, механіками, інженерами і технічними робітниками.

– Чи все вдавалося з першого разу? Які труднощі виникали?

– Звичайно, не все вдалося відразу. На всіх етапах розвитку нашого підприємства ми стикалися з різними видами труднощів, але завжди намагалися з усім справлятися.

На початку було нелегко технічно, відповідальність велика. Потрібно було знайти автобуси, які б відповідали всім нормам для перевезення пасажирів.

Із глобальних та справді вагомих складнощів можна виділити COVID-пандемію. Тоді підприємство повністю зупинило свою роботу, після чого дуже складно було відновитися.

Потім – повномасштабне вторгнення. 30% наших працівників мобілізували до лав ЗСУ.

Інколи дійсно буває складно бути директором такого великого підприємства, але я завжди пам’ятаю, що несу відповідальність не тільки за себе, а й за всіх своїх працівників. Тому, які б складнощі не випадали на наш шлях, ми обов’язково з усім справимося.

– Ви сказали про належний технічний стан. Які є вимоги?

– Один раз на пів року автобуси проходять обов’язковий технічний контроль, один раз на місяць ТО-1, ТО-2 (вони передбачають різний перелік робіт), і щоденно – перевірка при випуску автобусів на лінію. Перевіряється технічний, зовнішній та внутрішній стан автобуса. Постійно проводяться інструктажі з водіями, здійснюється щоденний медичний контроль стану здоров’я водія.

– Чи велика територія обслуговування Вашим підприємством?

– Я вважаю, що так. Це Обухівський район: Обухівська, Козинська, Українська та Миронівська громади, які мають сполучення з містом Київ.

– Чому свого часу вирішили балотуватися в депутати місцевої ради?

– Ввесь час хочеться навчатися чомусь новому, вивчати потреби територіальної громади, у якій живу і працюю, знаходити шляхи вирішення проблем. Я дійсно був готовий самовіддано працювати на благо міста і робив це. І хоча міська рада – це майданчик із трибуною, де можна висловлювати свою позицію і втілювати грамотні ідеї, утім, і там є свої нюанси. Більше можливостей виконати обіцянки та вплинути на ситуацію мають депутати, фракції яких перебувають у депутатській більшості. 

– Що встигли виконати з програм, які обіцяли та планували?

– На моєму окрузі було три 9-поверхівки, які з моєю допомогою утеплили, провели заміну вікон та встановили індивідуальні теплові пункти, зробили косметичні ремонти в під’їздах, замінили частково асфальт у прибудинкових територіях, встановили дитячий та спортивний майданчики.

Також на окрузі проживали люди з інвалідністю та малозабезпечені сім’ї, яким постійно надавалася допомога.

Окрім того, підприємство, де я є директором, безкоштовно возить пасажирів-пільговиків, надаємо транспорт для перевезення ветеранів, обслуговуємо притулок для сиріт, допомагаємо людям із інвалідністю Обухівського УВП УТОС, забезпечуємо трансфер роти охорони і салютної групи військових під час похоронних процесій. А також за роки свого депутатства мені вдалося забезпечити й інші базові потреби мешканців нашого міста.

– А чому ж пішли з депутатства?

– Розумієте, депутатство – складний механізм. У нинішніх реаліях самовисування неможливе. І будь-який партійний керівник або керівник осередку (як це було в моєму випадку) може тебе позбавити мандату, якщо маєш відмінну думку від його. Зазвичай на засіданнях фракції обговорюється голосування з проблемних або "гострих" питань на майбутній сесії ради. І тут перед тобою постає вибір: залишитися людиною або зберегти мандат. Якщо ти маєш окрему думку, то частіше за все підеш з нею, звідки прийшов.

Я ж пройшов великий життєвий шлях і усвідомлював усі наслідки для себе: негативні замовні статті, штучно створені проблеми для свого бізнесу, та все ж таки я завжди, у будь-якій ситуації, обираю залишатися людиною. Це один із моїх життєвих принципів, яким я не зраджую.

– А які ще у Вас життєві принципи? І чому Ви ніде не розповідаєте про свої добрі справи? Знаємо від людей, що їх у Вас чимало.

– Ви самі щойно відповіли на своє запитання. Я не люблю хвалитися – це один із життєвих принципів. Не люблю кричати про себе на кожному кроці. Зазвичай ті, кому допоміг, знають, а усім іншим для чого? Я ж роблю це не для рекламування себе, а роблю для тих, кому це є необхідним.

– Як Ви зустріли день повномасштабного вторгнення рф, як скерували роботу підприємства та що робили першочергово?

– Того страшного дня – 24 лютого 2022 року – коли ми всі прокинулися від вибухів, до кінця не розуміючи, що відбувається, пішли перші дзвінки від голови районної держадміністрації та військкомату. Потрібно було діяти терміново і виконувати поставлені задачі швидко.

Почали надавати транспорт колишнім АТОвцям, добровольцям, зокрема й нашому працівнику виділили автобус для виконання бойових завдань із захисту Київської області.

На той час наша команда працювала цілодобово: одні працівники здійснювали евакуацію мирного населення з непідконтрольних територій (близько 40 автобусів із водіями), а інші автобуси з водіями були задіяні в групах швидкого реагування.

Цей автобус, за допомогою якого евакуювали людей із-під Києва, рашисти врешті-решт відібрали у власника.

Евакуйовані люди з Приірпіння

Окрім цього, постійно перевозили новобранців на навчання на Захід України, потім на Схід і в інші міста.

Під час захисту Київської області розстріляли два автобуси, ще один автобус обстріляли в Бахмуті.

– Ви брали безпосередню участь в евакуації, яка зберегла тисячі життів. Розкажіть як це було?

– Евакуація населення тримала протягом двох місяців у населених пунктах Бучанського та Броварського районів Київської області та частині Чернігівської області, де не було наших військових, а також у межах Луганської та Запорізької областей. Це все були непідконтрольні території. Щоденно наші автобуси вивозили приблизно тисячу людей.

КОВА повністю координувала цей процес. Наприклад, коли треба було 40 автобусів на якусь одну локацію, була обов’язкова умова: паспортні дані водіїв та їх водійські посвідчення відправляли в адміністрацію для затвердження. Оскільки були випадки, коли автобуси, що їхали на евакуацію, могли там і залишитися. На одному з таких рейсів в Ірпені, на непідконтрольній території, залишилося 14 автобусів із 40, відправлених нами – їх там затримали на добу російські військові! Також був випадок, коли російські військові під дулом автомата "викинули" нашого водія з автобуса, забрали мобільний телефон і сам автобус. Водій залишився сам на непідконтрольні території і через деякий час його врятували Червоний Хрест та ДСНС.

Тоді нашою головною ціллю було вивезти людей в безпечні місця. Скільки саме людей ми евакуювали, сказати неможливо, але це тисячі збережених людських життів.

– Що ще важливе Ви робили в той нелегкий час?

– На той час була велика потреба в перевезенні гуманітарних вантажів для мирного населення, ми возили їх із Харківської, Львівської, Рівненської, Чернівецької, Закарпатської, Київської областей. Доставляли гуманітарні грузи на звільнені території на Сході нашої країни. Перевозили спорядження для наших військових та ще багато чого, про що я розповідати не можу.

Після звільнення Київської області від окупації наші водії на спецавтомобілях розчищали дороги від спаленого, підірваного приватного транспорту і відвозили його на спеціальні майданчики.

Бралися за всю роботу, щоб хоч якось бути корисним у такий тяжкий час для нашої країни.

– Як тоді було із забезпеченням?

– Автотранспортному підприємству для роботи потрібно паливо, щоб автобуси могли виконувати поставлені задачі. Тоді з цим було надзвичайно складно, оскільки на АЗС його просто не було. У той нелегкий час об’єдналися всі: підприємці, адміністрації, аграрний сектор. Звичайно, частково закривали питання з пальним власними силами, частково допомагали інші. І як би важко не було, але справлялися. Знаєте, приємно розуміти, що коли важко, ти не один, а всі готові допомагати.

– Як влада оцінила Вашу роботу?

– Ми робимо те, що робимо, не заради подяк. Для мене найкраща подяка – живі хлопці, врятоване цивільне населення, бо в нас такі ж сім’ї і ми такі ж люди. Біда згуртовує, війна – це спільна трагедія, а ворог у нас один на всіх.

Треба було пережити і пройти цей шлях. Ми від себе робили те, що могли, і головне, дасть Бог, у майбутньому всі потиснемо одне одному руки і скажемо: "Ми не стояли осторонь, ми доклали власних зусиль до нашої Перемоги!"

За все зроблене нашим підприємством, нашими працівниками, мене як керівника нагородили відзнакою МО України медаллю "Золотий тризуб".

Я пишаюся, що в такі нелегкі часи наш увесь колектив працював як один злагоджений механізм, за що нас неодноразово відзначали грамотами та подяками.

– У Вас також є нагороди за сприяння війську. Чим підприємство допомагає тримати стрій?

– Війна затягнулася на роки, моральний дух військових через багато чинників падає, тому стараємося постійно їх підтримувати і допомагати: закуповуємо акумулятори, шини, масло, розхідні матеріали, дороговартісні дрони ("Mavic", до прикладу), тепловізори, причепи. Для наших хлопців купили лафет для перевезення техніки, яка потребує ремонту. Здійснюємо безпосередньо й ремонти військових автомобілів, донатимо на перевірені волонтерські збори. Військовим зазвичай передаємо різні смаколики, презенти – нам не важко, а їм приємно.

Війна щоразу приносить і трагічні звістки до нашого міста, до родин… Там також потрібна допомога. Її зазвичай не видно (я й не прагну того), але для перевезення наших Героїв на щиті також потрібен ресурс, тому ми часто надаємо для цього паливо, беремо фінансову участь у ремонті автомобілів, що займаються такими перевезеннями.

– Ви мали можливість виїхати за кордон або відправити туди свою сім’ю. Чому цього не зробили? І яким принципом керуєтеся по життю?

– Не виїхав і не вивіз, тому що це НАША країна. Ми тут народилися, нам тут жити, нам виховувати тут внуків, на яких ми залишимо своїх дітей.

І основне: завжди треба бути ЛЮДИНОЮ. У будь-якій ситуації. Попри все.

Це мій принцип.