Фотограф Олександр Чекменьов: портрети українців з деокупованих територій потрібні навіть не для сьогодення, а для наступних поколінь

Олександр Чекменьов

«Моя Київщина» поспілкувалась із всесвітньовідомим українським фотографом Олександром Чекменьовим, який нещодавно видав авторську книгу – «Обличчя війни». Автор родом з Луганську, але з 1997 року живе і працює в Києві. Після початку повномасштабного вторгнення Олександр у якості фотографа співпрацював із провідними американськими виданнями, аби весь світ бачив страхіття, які коїла російська армія. Багато робіт фотограф зробив саме на Київщині, і ось, на третій рік війни він об’єднав портрети і історії людей в одну фундаментальну роботу

- Розкажіть про вашу нову книгу «Обличчя війни», коли з’явилась ідея її створення?

- Насамперед зазначу, що над книгою я працював два роки і вийшла вона наприкінці вересня 2024 року. В перші дні війни, в березні, я отримав завдання від The New York Times  Magazine, які хотіли щоб я відзняв 3-4 портрети цивільних, які залишилися в Києві – їх сповіді, їх відчуття, того що наближається.

Коли я зробив перші портрети і надіслав, вони сказали: «Слухай, дуже добре. Давай ми даємо 11 діб на зйомку, скільки знімеш, скільки й поставимо в журнал. І якщо в світі більше нічого не скоїться, то обкладинка також буде з цих портретів». Так і вийшло: я відзняв 27 портретів, тобто 27 людей. Ви ж розумієте як це було складно: їх, по-перше, знайти, бо багато людей виїхавло. По-друге, люди ховались хто де. Більша частина була відзнята в метро, бомбосховищах. Тобто в публікацію The New York Times Magazine увійшло 24 портрети, зокрема, нашою була і обкладинка.

Після цього я вирішив продовжувати цю серію, і якраз вже наприкінці березня, коли орки відступали, коли їх погнали, з'явилась можливість знімати і бути присутнім на деокупованих територіях Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Бородянки, де важливо було знайти людей. Я відзняв і поспілкувався з понад сотнею людей, з яких у книгу увійшло 77 портретів і історій. У першій частині книги ми залишили великий текст провідного журналіста The New York Times Сі Джей Чіверса, який описав перші дні окупації і нападу на Україну, а також історії людей, які він отримав вже від мене. Друга частина книги – це вже сповіді людей про військові злочини росіян проти цивільного незахищеного населення на нашій території. Кожна сповідь моїх героїв – це докази для Гаазького трибуналу.

- Як і хто допомагав видати книгу? Чи правда, що її було надруковано в Німеччині?

- Так, я вважав, що обов’язково книгу треба надрукувати в Європі, в Німеччині. До того ж уже протягом понад 10 років німецька галерея Clara Maria Sels допомагає показувати війну в Україні, допомагає нашим українським авторам, і вона також стала, можна сказати, нашим спонсором. Це було важливо показати європейцям, на Заході і в усьому світі, бо ми у війні кожного дня.

Зараз книжка розповсюджується більш ніж у 80 країнах світу, має 1000 примірників, зокрема 500 книжок було завезено з волонтерами в Україну, і зараз вони знаходяться в Києві. Була презентація цієї книги в книгарні «Сенс», тому зараз чекаю на фідбек від читачів.

- У книзі «Обличчя війни» дійсно дуже багато фотографій з Київщини, особливо з Приірпіння. Там багато портретів звичайних людей. Наскільки складно було вийти з ними на комунікацію?   

- Дуже непросто, але проблема була у тому, щоб в принципі знайти людей на Київщині в перші дні війни. Були такі випадки, коли ти неформально спілкуєшся з людино, вона тобі все розповідає, а за її спиною згоріла автівка, потрощений будинок, і їй ніде жити. Вона це все розповідає, а коли до діла – до зйомки, вона тобі відмовляє.

Гаврилюк Борис Юрійович, народився у 1940, Київська область, Ірпінь. Дитинство під час Другої світової війни провів в окупації під Києвом і тепер на старості років разом зі своєю дружиною потрапив в окупацію уже російських загарбників

Були люди, які самі запрошували до вцілілого дому або до підвалу, де вони ховались, виживали. Були люди, які хотіли тебе ще й нагодувати. Ми звичайно з собою везли завжди якусь провізію, але люди хотіли ділитися тим, що мали самі. Головне для фотографа не тільки поспілкуватися, ключове є те, щоб ця людина перед камерою забула, що ти його знімаєш. Щоб вона була сам на сам із собою – зі своїми спогадами, думками. Адже ні в якому разі не можна брати кількістю. Нехай ти весь день спілкуєшся з людьми, але якщо ти зробив один гарний психологічний портрет, то це вдача.

- Ви стали всесвітньо відомим фотографом завдяки вашій світлині Зеленського в журналі «Time». Чи правда, що за допомогою цього фото вам вдалося допомогти кільком підрозділам збройних сил України?

- Можна сказати, що я став всесвітньо відомим ще раніше, - 10 років тому, бо вже в 2014 році була перша публікація про мене і мої роботи в журналі «TIME». Так само про мене і мої авторські фотографії написав тоді Саймон Шустер, з ким ми і знімали Зеленського в 2022. Це коли до тебе звертаються як до майстра, бо фоторедактор «TIME» тоді лише запитав: «Ти знаєш, як ти будеш знімати? Бо я хочу дати тобі знімати три обкладинки «TIME». Я сказав – «Так, я знаю». Він навіть не ставив жодних завдань.

А всесвітня відомість в цю війну почалася з The New York Times Magazine, а саме спеціального проекту про киян. Він називається «Citizen of Kyiv». І після цього мене знайшов «TIME».

А це фото з президентом Зеленським з обкладинки журналу «TIME» – воно вже на першому аукціоні в перший рік війни зібрало 150 тисяч євро. На той час це було 6 мільйонів гривень, і всі гроші до копійки були переведені на благодійний фонд «Ініціатива Є+», операції з якого я не тільки контролював, а й брав участь у закупівлі генераторів, які ми розвезли по Київській і Чернігівській областях. Також було придбано двi автiвки швидкої допомоги для ЗСУ на Запорізький та Донецький напрямок.

Олександр Чекменьов разом зі світлиною Зеленського

Наступного року це фото зібрало вже 156 тисяч доларів, які було направлено на захист ППО «Схід». На третій рік дане фото вже з підписом Зеленського було продано за 7 мільйонів гривень, які було спрямовано на 400 FPV, які надіслані і передані на Донецький напрямок.

Усього за війну я зібрав 18 мільйонів 940 тисяч гривень. Плюс окремо вдалося мені зібрати на Mitsubishi L200 для 47-ї бригади. Наголошу, ці всі гроші було витрачено виключно на благодійність.

А моя відомість полягає в тому, що на четвертому році війни мене запрошують в Європі на відкриття виставок з портретами та історіями із книги «Обличчя війни». Після понад 40 виставок в Європі, я вже їх просто перестав рахувати. Я бачив як плакали люди, які живуть щасливе життя, виходячи з виставки. Французи плакали. Ну хто скаже, що французи чи європейці не чутливі, не чуйні?..

Сергій Гренюк, 1982 р.н., водій маршрутного таксі, мешканець Мошун Київської області. Російські солдати розстріляли його друга, а самого Сергія поранили тричі — у лопатку, руку та ногу. Але йому пощастило, його підібрали українські військові.

Вважаю, що я вже дозрів як майстер саме до цієї війни, і те, що я зробив – це честь для мене і подяка нашим воїнам і всім цивільним, які вижили в окупації після кацапської навали.

- Які ваші подальші плани? Чи будуть випущені ще подібні фундаментальні роботи?

- Це дуже не легко. Це шоста моя книга видана в Європі. Коли я видавав першу книгу «Донбас» в 2011 році, то довелося продати землю під Києвом. Тоді це вийшло близько 18 тисяч євро, але зараз ціни на друк набагато вищі. Але тим не менш зараз я з друзями готую ще одну нову книгу, але поки вона не буде готова, я не можу сказати яку.

Наприкінці 2024 року разом з італійським видавцем також було видано книгу «Луганськ» - це моя рідна земля, місто 90-х років, люди на вулиці. Там пройшло моє дитинство і юність, а також моє становлення як автора. І все, що тоді було відзнято, зараз, через 30 років було видруковано у 150 примірниках і розійшлись за два місяці. Я вважаю, дуже важливо повертатися до теми свої землі, наших територій, - це я узагальнено про те, якою буде наступна сьома книга.

Також щодо планів. В цьому році портрети з видання «Обличчя війни» були представлені у британському парламенті, після чого до мене звернулися зі Швеції і запросили на відкриття моїх робіт з цієї книги, які будуть показані протягом всього 2025 року. Це будуть дуже великі портрети, у повний зріст людини, і обов’язково з історіями.

Раїса Корж, 65 років. Поліський р-н село Лісове, 110 кілометрів від Києва. У двір до Раїси заїхало три бронетранспортери з бурятами, які пограбували будинок, а її один із бурятів проткнув штикножем, після чого методично почав бити молотком по голові. На сьогодні її поранена рука всихає.

Зазначу, що зараз відкрилась моя виставка в Будапешті в музеї Людвіга, але я не був там присутній, бо не на всі свої виставки я можу виїхати. Але після цієї виставки я отримав від них пропозицію показати Україну з моїми роботами в шести країнах Європи. Тож певні плани я маю на цей рік.

Найголовніше, мабуть, щоб портрети залишились в музеях і галереях, щоб після виставки залишались не лише публікації. Це те, що повинно залишитись і після нас, через сто і двісті років.

- Наскільки зараз складно з виїздом з України за кордон для вас і, зокрема, для різного роду митців?

- Є деякі проблеми, але особисто я завжди виїздив і повертався вчасно. Я не знаю хто з авторів може залишатися за кордоном. Ти побув там, зробив своє діло, - повертайся додому і продовжуй свою роботу. Ми повинні бути тут, з людьми.  

- Вас запрошують на виставки на Заході, зокрема з вашою попередньою книжкою про Донбас. Наскільки зараз тема України є актуальною для Європи?

- На сьогодні запити йдуть не лише на військову тематику. Військова тематика – вона в новинах, а в музеях і галереях хочуть бачити як живе Україна, як жила Україна, що це таке Україна, які там люди. І перша книга про Донбас рік тому дозволила мені зробити велику виставку в німецькому музеї в Байройті, де було показано більше 60 робіт, з них декілька залишилось в музеї.

Їм цікаво було побачити як живуть шахтарі, яке було життя на Донбасі до війни. Тож, на мою думку, є зацікавленість в українській фотографії, і я вважаю, нинішній наш час – час для українських авторів.

- Розкажіть історію з книги «Обличчя війни», яка вас найбільше вразила?

- Я пам’ятаю, на початку війни в тижневику The New York Times запитали: «А чи міг би ти знайти жіночку, яка втратила сина на війні?». Тоді я відповів що це неможливо. Коли ми поїхали в Чернігів, і у одному зі звільнених вже селищ до нас звернулась жіночка: «А давайте я вам покажу де вбили мого сина», - це був шок! Марія завела нас додому і показала, де він загинув від снаряду. Він був єдиний син, нікого не залишилось після нього. Коли ми почали спілкуватися з нею, потім з її сестрою, я зробив їм фото на згадку, але жінка навідріз не захотіла фотографуватися. Пояснила це тим, що її біль нікому не потрібен.

Мені вдалося її переконати, мотивуючи це тим, що такі фото навіть не для сьогодення, а для наступних поколінь, інакше потім вони не знатимуть як це було, а в книзі згадка про вашого сина буде жити. Жінка подумала і сказала: «зробіть мені портрет, я навіть куплю у вас цю книгу». Господи, в неї навіть пенсія трохи більша ніж вартість цієї книги…

Я зробив фото, і коли вже друкувалася книжка, треба було зателефонувати і дізнатися деякі деталі у її сестри. Але виявилося що вона померла. Рік тому я знімав – і вони були живі.

У мене з дев’ятьох людей, яких я обдзвонював під час підготовки книги, три людини вже пішли з цього світу. Це жіночки, які пережили окупацію, але серцевий напад або онкологія забрали їх життя. Книга вийшла, і я надіслав її Марії Красноталь, в Новоселівку, Чернігівської області. Ось така зворушлива історія, яка мені запам’яталась, хоча таких було чимало.