Київщина історична: Броварський район

Фото з мережі Інтернет

«Моя Київщина» продовжує серію розповідей про історію створення районних центрів та міст області під назвою «Київщина  історична». Бо хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. На черзі – історія створення, минуле та сучасне  Броварського району

Історія  кожного району  по своєму цікава  і  непересічна, трагічна  і щаслива. Та коли черга  дійшла до Броварського району, то мені важко стримати сердечний трепет і хвилювання. Із Броварщиною, а конкретно з Броварами, пов’язані мої найкращі дитячі спогади, бо там мешкали батькові родичі –  два рідні брати та дві сестри з родинами, тітка, а також бабуся  по батьковій лінії, яка перебралася до Броварів  після виходу на пенсію. Ми частенько їздили до них на гостину, на весілля, народини та ювілеї. Тут вперше смакували морозивом та квасом, ходили до кінотеатру  та дивилися футбольні матчі на справжньому стадіоні. Поминалося старше покоління, а молодше, на жаль, втрачає нитки родинного єднання... 
Бровари
Бровари! Дитинства мого казка!
Дівчинки з маленького села.
Я по твоїх вулицях не раз ще
І  в дорослих снах щаслива йшла.

Вже  й не пам’ятаю, чи раділа
Нам тоді  стурбована рідня,
Бо хіба ж малі ми розуміли,
Як це – на роботу йти щодня?

Там, де зараз піднялись квартали
З сестрами, сховавшись  від людей,
Ми у  полуниці закрадались -
Я таких не їла  більш  ніде!

Все для нас нове було й незвичне,
Де  в дитинство стежечку знайти?
Прямо  по піску до електрички
Наші рідні  бігли  у світи.

Як родина наша поріділа...
Вже скільком затихли солов’ї...
У глибоких глинистих могилах 
Спочивають родичі  мої.

А життя минуло без зупинки,
Он і пам’ять інеєм взялась.
«П’ята школа», «Центр»  і «Порошинка»
Як же я давно там не була...
(Тетяна Іванчук)

Історичні землі Броварщини, які  здавна були заселені людьми, знаходяться в чарівному куточку України, між річками Десною, Дніпром і Трубежем.  Край займає визначне географічне положення на Лівобережжі, навпроти Києва, що й визначало за всіх часів його мінливу долю.

Ще в середині першого тисячоліття нашої ери римські джерела називали історичні землі у трикутнику Київ-Чернігів-Переяслав початками Русі, всього східнослов’янського етносу. Понад тисячу років у непорушних пралісах Броварщини жило одне з найбільших давньослов’янських племен – сіверці, яке з часом утворило Чернігівське, Переяславське і Новгород-Сіверське князівства.

Із Х ст. розпочалося посилення вплину київської княжої влади на сіверський люд Броварщини. За часів князя Володимира Великого по Десні, Остру, Трубежу будуються гради, де селяться “на прокорм” запрошені з інших країн “знатні мужі”.

Вподальшому (XI – XII ст.) відбувалося масове заселення краю монахами київських і переяславських монастирів. То була вже тотальна церковна колонізація язичницьких земель, бо сліди давніх поселень монахів трапляються майже в кожному броварському селі. Для хворих і немічних монахів броварська земля була землею обітованою, “Богом даною”, Богданівкою билинного часу. І хоча не раз сюди заходили печеніги, половці, та на землях між Десною і Трубежем розросталися осердя мужніх броварів. Майже всі сучасні села постали із давньоруських поселень-градів – Княжичі, Бровари, Літки, Русанів, Світильня, Гоголів, Заворичі, Семиполки, Рожни, Рожівка, Літочки, Свиноїди, Требухів, Погреби, Калита, Богданівка, Димерка, Зазим’я, Рудня та ін.

Після нетривалого правління різних татарських васалів край перейшов у володіння князя Романа Брянського. А вже з 1362 р. київський князь Володимир Ольгердович передав землі між Десною, Остром і Трубежем під владу князя Юрія Половця. Князь збудував свою резиденцію-двір на пагорбах поблизу Рожнів і прибрав ім’я князя Половця-Рожиновського. До того часу належать і перші писемні згадки про Рожни, Світильне, Літки. Від 1393 р. ці землі отримав князь Дмитро Сокира – соратник литовського князя Вітовта.

У польських люстраціях 1616, 1620 та 1635 рр. зафіксовано всі назви сучасних населених пунктів. На початку XVII ст. розпочалося ополячення краю та водночас відновлювалися колишні монастирські володіння. У відповідь місцеве населення йшло боронити свої споконвічні права до повстанських загонів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила, брало участь у козацьких походах гетьмана Петра Сагайдачного разом із місцевими провідниками Іваном Сулимою, Носачем, Аксаком, Рожиновським. Кульмінацією цих подій стало повстання 1638 р. під проводом нашого земляка Якова Остряниці. Наступне десятиріччя було періодом відносного спокою. Розросталися  козацькі сотні Бровари, Гоголів, Світильне, Заворичі, Калита, Семиполки.

Із початком Хмельниччини у Гоголеві, Броварах, Заворичах створювалися козацькі сотні, що в складі Київського полку брали участь у битві з литовським військом під Лоєвом. Після укладення Переяславської угоди броварські землі щедро роздавали російським воєводам і генералам: Трубецьким, Вольським, Девієрам, Кантакузеним, Лонухіпим, Херасковим.
Російські землевласники з часом втратили свої володіння, що перекуповували родинами української старшини Дараганів-Галаганів, Танських, Солонин. Центром регіону було сотенне містечко Гоголів Київського полку, що зросло на ярмарковій торгівлі. Містечками стали ярмаркові Бровари, Літки. Козацькі села мали власне урядування. Розвивалися також монастирські вотчини.

У 1786 р  було запроваджено кріпацтво, і броварські землі перейшли до “казни” та до рук петербурзьких вельмож Хованських-Алфер’євих, Трепових. Панщина, відробітки казенних селян спричинилися до занепаду національного господарського життя.
Водночас серед  народу жила непокора колонізаторам, віра у волю і незалежність. Перша половина XIX ст. пов’язана з іменем Тараса Шевченка, який уособлював незгасну віру в прийдешню волю. Великий поет бував у багатьох броварських селах. Його поеми “Катерина”, “Сотник”, “Княжна” мають  як бориспільську  так і броварську основу.
Скасування кріпацтва 1861 р. зумовило бурхливий розвиток господарського життя. За наступного десятиріччя населення сіл зросло у кілька разів. Утверджувалися капіталістичні відносини, формувалися невеликі містечка — Гоголів, Бровари, Літки, Семиполки. Край належав до Остерського повіту Чернігівської губернії у складі Броварської, Гоголівської і Семиполківської волостей. Через  броварські землі пролягала залізниця (збудована 1867 р.) і Санкт-Петербурзьке шосе (1861).

В усі часи за різних обставин відбувалась еміграція населення з Броварщини до інших областей, країн, іноді в значних масштабах. У XVII ст. – до району Пирятина й Чугуєва, наприкінці XVIII ст. – на Дон, пізніше до Таврії, у середині XIX ст. – на Кубань, а згодом – у Заволжя, Сибір, на Далекий Схід.

За періоду Української гетьманської держави броварські землі адміністративно належали до Київського полку, після остаточного поневолення України Російською імперією – до Київського намісництва, у 1807 – 1917 рр. – до Остерського повіту Чернігівської губернії.
 За постановою уряду Української Народної Республіки 1918 р. із введенням нового адміністративного поділу задніпровські землі на 20 верств від Києва ввійшли до складу Київщини. На кілька років Бровари були включені до міської смуги Києва. Уже в УРСР, після створення району 1923 р., функції його центру перейшли до Димерки, яка стала Великою Димеркою. У 1937 р. Бровари знову стали центром Броварського району.
Становлення району збіглося з новою економічною політикою радянської влади. Відроджувалися господарства, зруйновані лихоліттям Першої світової та громадянської воєн. У селах району створювалися міцні господарства з власною переробкою продукції. Водночас із економічним піднесенням відроджувалось і духовне життя, відбувалася українізація освіти, культури. Великого розмаху набуло становлення семикласної системи навчання.

Суцільна колективізація району, що тривала до 1934 р., багатьох випадках  набирала ознак примусової. Так звані перегини у політиці регулювання земельних відносин на селі призвели до страшного лиха для українців — голодомору 1933 р. І тоді, і пізніше, за років передвоєнних масових репресій, загинули сотні броварчан. Неподалік Броварів, у Биківні, міститься найбільше в Україні поховання репресованих громадян, знищених енкаведистами.
Із початком Великої Вітчизняної війни Броварщина опинилась в епіцентрі подій. 
За офіційними даними, під час війни загинуло 7145 жителів району, кожен другий чоловік призовного віку. Тисячі жителів вивозили на примусові роботи до Німеччини, а під час відступу у вересні 1943 р. окупанти спалили 12 тис. селянських дворів. За ратні подвиги у Великій Вітчизняній війні дев’ятеро броварчан вшановано найвищим воїнським званням Героя Радянського Союзу.

15 вересня 1991 року відбулася головна подія в історії Броварщини: член Народного Руху України Олег Рожок демонтував радянський прапор на даху райради, а на його місце закріпив ще не державний на той час синьо-жовтий прапор. Таким чином Броварський район першим на Київщині відмовився від імперської символіки й перейшов на національну. Так закінчилася епоха поневолення й прийшла епоха незалежності.

Адміністративно-територіально район поділяється на 3 селищні ради та 23 сільські ради, які об'єднують 45 населених пунктів і підпорядковані Броварській районній раді. Адміністративний центр – місто Бровари, яке є містом обласного значення та не входить до складу району.

До визначних історичних  пам’яток району  відносяться:
Городища XI — XIII ст. (с. Світильня, с. Русанів)
 Могильник (с. Пухівка)
Церква Княжицька (с. Княжичі)
Церква Різдва Богородиці (с. Гоголів)
Церква Покрови Божої Матері (с. Велика Димерка)

На теренах району  живе та працює багато відомих  талановитих людей: освітян, журналістів, медиків , працівників сільського господарства, промисловості  та культури. Хочеться додати до  цього переліку  відомого броварчанина,  неперевершеного поета-шістдесятника Миколу Сома, що народився  і працював паралельно  у Києві  та  у Требухові Броварського району. Понад десять років (з 1990 року) палко та з великим задоволенням викладав українську мову та літературу, журналістику, поетику та риторику в рідній Требухівській сільській школі за своєю індивідуальною навчальною програмою, а також у київських школах № 283 та 298. Згодом Микола Сом за запрошенням районного відділу освіти ці ж уроки вів у школах усього Броварського району.  Він єдиний  з поетів  удостоєний звання « Відмінник  освіти України», мав безліч  літературних  та освітянських відзнак, премій та нагород. Мала за честь бути особисто знайомою з Миколою Даниловичем, коли зустрілася з ним у квартирі  мого дядька – броварчанина, журналіста Віктора Полотняка. Я тоді, на початку вісімдесятих років минулого століття,  ще не до кінця розуміла  велич цих людей та їхній вплив на мою подальшу долю.