#

Київщина історична: Згурівський район

06.08.2020 08:50
Київщина історична: Згурівський район
Фото з мережі Інтернет

"Моя Київщина" продовжує серію розповідей про історію створення районних центрів та міст області під назвою «Київщина  історична». Бо хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. На черзі - Згурівський район

Історія заселення нинішньої території Згурівського району становить майже 400 років. Перше поселення — Пасківщина з'явилось у 1612 році.
Протягом XIX століття територія району перебувала в складі Полтавської губернії Російської імперії. Окремі частини входили до складу Прилуцького, Пирятинського та Переяславського повіту. В 1924 році волосна система управління ліквідується і Згурівка входить до складу Турівського району Прилуцької округи, в якому і перебуває до 1930 року. Відтоді і до 1934 року Згурівка знаходиться в складі Яготинського району Харківської області, а потім належить до Полтавської області, в складі якої перебуває до 1954 року, а з січня 1954 року входить до складу  Київської області. З 1956 року Згурівка - селище міського типу. 

За часів польського панування, до 1648 року включно, територія нинішнього Згурівського району і населені пункти, які тоді тут знаходилися, входили до складу Переяславського староства Польської держави. З сіл, які існували ще перед визвольною війною українського народу 1648 - 1654 років, можна назвати Красне, Черевки, Турівку і деякі інші. Вони позначені на так званій «карті Боплана».
Що ж до більшості сіл району і самої Згурівки, то вони утворилися пізніше, а деякі - лише в часи радянської влади. Заснована наприкінці XVII - на початку XVIII століття  Згурівка (у жалуваній грамоті Петра І Басанському сотнику Ясковському вона згадується 1690 року) в середині XVIII сторіччя вже була досить великим поселенням, що мало свою церкву і звалося через це селом на відміну від менших поселень - хуторів і слобід. Близько 1764 року Згурівка переходить у власність гетьмана Кирила Розумовського, а 1824 року – графу Кочубею. Останній побудував у селщі маєток на 40-60 кімнат та великий парк довкола, який доглядали майстри зі Швейцарії.

За переказом село виросло з хутора, оселеного шляхтичем Згурою та залежними від нього селянами на захопленій общинній землі козаків Басанської сотні Переяславського полку. Як село, а не хутір, Згурівка позначена на карті 1764 року після, так званого «рум'янцевського перепису» населення України. Карта ця прикладена до праці А. Шафонського «Черниговского намесничества топографическое описание».
В середині XVIII сторіччя населення Згурівки, як і багатьох інших сіл Басанської та Яготинської сотень, стало власністю гетьмана України Кирила Розумовського. 

За його життя в селі збудували дерев'яну церкву на кам'яному фундаменті із дзвіницею, посадили дубовий гай. При церкві була школа. У 1824 році село, як посаг за дружиною, перейшло у володіння графа А. В. Кочубея, який збудував тут центральну садибу своїх навколишніх маєтків. За наказом пана у 1839 році частину згурівчан було переселено до хуторів Аркадіївки, Софіївки, Петровасмика (так названо графом на честь синів Петра, Василя та Миколи), а до Згурівки з м. Глухова перевезено панський будинок. Скуповуючи і обмінюючи земельні ділянки у сусідів-поміщиків: у Лизогуба – «урочище Лизогубовщина», у ґалаґана - ділянку, яка відома й досі під назвою «Галаганова левада», у нащадків колишнього гетьмана Скоропадського – урочище «Шкуропадське». Кочубей стає одним з найбільших в околиці багатіїв, якому належали всі землі від Аркадіївки і до Тамарівки. На цьому просторі в Кочубея в середині XIX сторіччя було сім економій та фільварків: у Згурівці, Аркадіївці, Оржиці, Пасківщині, Безуглівці, Петровасмику і Варварівці (сучасні Володимирівський та Майський відділки бурякорадгоспу «Згурівський») з земельною площею до 19 тисяч десятин землі.

Користуючись дармовою силою своїх кріпаків і нещадно їх визискуючи, Кочубеї прикрашають свою центральну садибу, в якій, до речі, живуть тільки влітку. Тут споруджується поміщицький будинок, служби для двірні, окремий будинок для гостей тощо. Для господарських будівель - конюшень, воловень, свинарників, ґуральні - відводиться окреме місце. Між цими двома частинами садиби простягся неширокий ярок, по якому стікали весняні та літні дощові води. За декілька років важкої праці ярок руками кріпаків перетворюється у більш, ніж кілометрової довжини ставок з насипаними на ньому штучними острівцями і висипаними крутими берегами, які відтворювали напрям яру. Насаджується величезний парк з листяних і хвойних дерев. Крім місцевих, тут є породи дерев, які завезені з інших місць і навіть - з інших частин світу. Серед них: хвойні дерева північної Азії - кедр, смерека, модрина; східної Азії - ялина, смерека, манчжурський горіх, дуб; Північної Америки і т. д. Гарні алеї з однакових порід дерев, альтанки з квітниками, містки на ставках прикрашають парк. Але користуються цією красою лише родина поміщика та її гості. Селянам доступ сюди заборонений, їм відведена заболочена низина на північ від парку. Старі назви вулиць «Витягайлівка», «Чмихалівка», «Жабокриківка» дуже влучно характеризують цю місцевість. І назви вулиць «Негріївка», «Голодівка» та поширені серед корінного населення прізвища - Голод, Негрій, Лихацький, Лишко, Чемерський і т. д. - також красномовно свідчать про те, як жилося у минулому переважній частині населення Згурівки.

Кілька слів про про лісопарк. Він був обкопаний широкою глибокою канавою, покартований на дільниці. Для кожної з них збудовані невеличкі будиночки, де жили ті, що відповідали за певну площу парку. Таких будиночків було десь з вісім. Залишився зараз один - на вулиці Чкалова. А ще один був на розі вулиць Української та Кошового. Його знесли в 1990 році.
Через парк при Кочубеях ходити було заборонено, було лише кілька доріжок. Парк був ще молодий, потрібно було зберегти дерева, піклуватися про них. А що було б, якби дозволено було ходити в парк, коли і кому заманеться. Досить поглянути, що твориться в парку зараз!

Біля земської школи, розповідають, була вільна земля з розкішною травою. Кочубей помітив якось, що хтось там пасе худобу. Пана здивувало: як можна загнати худобу, коли навколо широка канава? Звелів прислідити. І що ж виявилося. Кремезний дідусь, який жив неподалік, брав з полу (нари), на якому колись спали, дві товсті дошки, перекладав ними канаву і переводив таким чином своїх воликів. Схопили діда, так би мовити, на гарячому. «Ну, - думає, - оце забере пан воли та ще й звелить відшмагати на конюшні». Василь Петрович довго сміявся з такої винахідливості діда і звелів наділити йому толоку, щоб надалі селянин випасав свою худобину в полі.
Від старих людей доводилось чути, що на ставку колись плавали лебеді. На острівці був лебедятник, два місточки з'єднували береги з острівцем. Один називався «Красний», а другий — «Рябий». Збереглося декілька будинків ще кочубеївських часів, що знаходяться за ставком на заводській території.

У 1910 році після розгрому  маєтку у Згурівці побудували цукроварню. Будівництво її розпочалось у 1910 році і закінчилося в 1913 році. Будівельні матеріали, устаткування, сировина і готова продукція підвозилися кіньми і волами. Пізніше, через декілька років, були збудовані під'їзні колії до Яготина та бурякові плантації. 
Після лютневої революції 1917 року відчутних змін у житті Згурівки не відбулося. Завод і земля залишалися в незмінному стані. Лише, у зв'язку з війною, на ланах, а, особливо, на місці постійних робітників, яких було забрано до війська, стали працювати полонені австріяки та дівчата і підлітки.

Незабаром у Згурівці утворилася Рада селянських депутатів у складі місцевих жителів.
Не сталося змін і після листопада 1917 року. Місцева волосна і сільська влади не втручалися в життя маєтку. У волості правило обране ще у вересні чи жовтні волосне земство, у селі - земельний комітет, який складався з прихильників Центральної Ради і Тимчасового уряду. Ці органи не змінювалися і тоді, коли на Україні на дуже короткий час (січень - лютий 1918 року) встановилася радянська влада.
На початку березня 1918 року Згурівку і цукрозавод зайняли німецькі війська та гайдамаки гетьмана Скоропадського, який був виразником інтересів великих землевласників. У січні 1919 року у Згурівці та волості знову встановлюється влада Рад. 
Денікінська влада проіснувала до кінця листопада. Незадовго до приходу Червоної Армії на заводську охорону напав партизанський загін з Пирятинщини і розігнав її. 
У другій половині 1921 року у Згурівці створюється партійна організація комуністів, а на заводі - осередок. Активно працює комітет незаможних селян.
У 1927 - 1928 роках організоване товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ), який у 1929 році перетворився в сільсько-господарську артіль. На весну 1930 року майже 90 відсотків усіх жителів села було об'єднано в колгоспи. Успішно розвивалось виробництво на Червоноармійському цукрозаводі, який з 1928 року став комбінатом. У 30- х роках він щодня переробляв у середньому 10 тис. цнт. буряків.

Але мирна праця була перервана віроломним нападом фашистських загарбників у червні 1941 року. У перші ж дні війни багато згурівчан були мобілізовані на фронт. Серед них - і хлопці-десятикласники. А 15 вересня 1941 року Згурівка вже була окупована гітлерівцями. Частина жителів села - активісти, комуністи - була розстріляна фашистами. Вони поховані в братській могилі, що знаходиться в центрі селища.
Під час облави німців на партизанів в Басанських лісах значна частина їх прибула до Згурівки і тут перебувала. Визначною подією для Згурівки в часи німецької окупації був розгром партизанами німецької комендатури та поліцейської дільниці. Месникам допоміг колишній старший поліцай Згурівки. Всі партизани були одягнені в німецьку форму, а один - у форму німецького майора. Машину заховали у високому житі, в полі. Вночі партизани під'їхали до самої Згурівки, перерізали зв'язок. Старший поліцай свої пости познімав, а натомість стали партизани.

Вранці, коли поліцаї тільки-но встали, до гуртожитку з'явився «майор», старший поліцай і «перекладач». Поліція переполошилася - майже всі були ще в самій білизні. «Майор» щось пробурмотів, «перекладач» сказав: «Пан майор не міг чекати, поки ви повстаєте, він має неприємну звістку,що між вами криються партизани!»
Старший поліцай розіграв велике збентеження і обурення. Він закричав на поліцаїв:
- До чого дійшло! Ви не могли не знати, що між вами є сумнівні типи! Ви приховали це від мене! Через вас я терплю такий сором, але я відповідати за ваші вчинки не буду! Ви всі заарештовані, поки не закінчиться розслідування! Негайно марш усі в камеру!
І всі тридцять поліцаїв, спантеличені й перелякані, були відправлені в камеру і зачинені на замок. А в комендатурі й на вулиці, на постах, уже стояли партизани. У Згурівку вже в'їжджало понад десяток автомашин з партизанами. В комендатуру хтось подзвонив, повідомляючи, що перервано зв’язок. Вартовий партизан відповів:
- Нікому про це не кажіть і негайно йдіть сюди, в комендатуру! Старанний служака негайно з'явився і з ним тут же покінчили без пострілу. А навпроти - німці в дворі, ще нічого не підозрюючи, умивалися, до блиску начищали чоботи, і годували гусей.
У Згурівці були три коменданти. В комендатурі чекали їх приходу. Один з них, гладкий, угодований, постав на порозі. Його впустили в приміщення і забили. Другого зустріли так само. Розправившись з комендатурою, партизани знищили заарештованих поліцаїв. Але в план розгрому німців та поліцаїв у Згурівці входила також розправа зі старостою Дорошенком. Це завдання виконували два партизани. Ніч вони переждали в хаті Марії Погребної, а ранком з'явились па квартирі старости з завданням убити його. Але син старости - Кость Дорошенко - встиг вбити партизана Маковія і втекти на власному мотоциклі.

Це була єдина жертва серед партизанів. Партизани звільнили і також заарештованих громадян, якими було набито повну камеру. Звільнені люди гаряче дякували партизанам. А в лікарні виявилися військові лікарі-оточенці, які працювали під виглядом цивільних і лікували двох тяжкопоранених - полковників Червоної Армії. Один з них зовсім не міг ходити. Партизани забрали їх з собою. Було захоплено у ворога також багато гвинтівок, автоматів, набоїв і кілька кулеметів. Населення Згурівки висипало на вулиці. Стихійно зібрався мітинг. А тим часом син старости Дорошенка сповістив німців сусіднього гарнізону про події в Згурівці. На машинах прибули гітлерівці. Вони заднім ходом підігнали автомобілі, щоб не довелося обертатися, коли доведеться втікати. Партизани ж, виконавши своє завдання, виїхали зі Згурівки іншою дорогою.
Ще гриміли бої біля Дніпра, а згурівчани, визволені восени 1943 року від фашистського рабства, почали відновлювати своє село, з великими труднощами заходилися відбудовувати цукрозавод. Підприємство мало бути відбудоване в 1948 році, але його ввели в дію уже в 1947 році. У важких умовах довелося відроджувати і сільськогосподарське виробництво. Не було коней, машин, не вистачало робочих рук. Непосильна праця лягла на плечі старих, жінок, підлітків.
Всього за роки війни на фронт призвали 5959 жителів району, із них 3691 загинули та пропали без вісті. До «Книги пам'яті України» (том 3, Київська область) занесені імена 3259 воїнів, у тому числі 413 воїнів із селища Згурівка.

1991 рік - рік проголошення незалежності України - став поворотним в історії Згурівського району. Почалося утвердження різних форм власності, з'явилися перші фермери. Немало відомих людей народилося на згурівській землі. Сьогодні Згурівка стрімко розвивається за рахунок великих підприємств, які виробляють молочну продукцію та хліб. Парк все ще залишається занедбаним, та все ж потроху реставрується.

Згурівський район має такі   екскурсійні та історичні  обєкти  і памятки, які варто відвідати:
Згурівський дендропарк садово-паркової архітектури (Згурівка)
Вознесенська церква (с. Вознесенське)
Миколаївська церква(с. Войтове)
Покровська церква (с. Жуківка)
Церква Різдва Богородиці (с.Мала Березанка)
Успенська церква (с.Стара Оржиця)
У статті використані матеріали зі спогадів жителів  Згурівки М. Босого, І. Самойленка, Ю Наталушка.

Читати "Моя Київщина" у Telegram
Тетяна Іванчук
письменниця