Київщина пам’ятає: 18-річний Максим Ткаченко "Снайпер" зі Сквирської громади віддав юне життя за Україну

Загиблий Максим Ткаченко

Стрілець-снайпер 2-го взводу охорони 7-ї охорони 3-го батальйону охорони  в/ч А 0139 Ткаченко Максим Васильович загинув поблизу населеного пункту Нью-Йорк Донецької області

Максим Ткаченко народився  09 березня 2005 року у Сквирі на Білоцерківщині. У родині є старша сестра Тетяна та мама Оксана Олександрівна.

Тетяну з Максимом мама виховувала сама, тому все життя тяжко працювала аби забезпечити дітей. Мама часто пропадала на роботі, тому брат і сестра дуже зблизились. Він, хоч і був молодшим, заміняв їй батька. Мама залучала дітей до кулінарії та навчила готувати. До речі, у Максима був хист до кулінарії, мама навчила його випікати торти, а потім і смажити нереально смачний шашлик. 

Сестра з братом, напевно, як і більшість дітей із села, в дитинстві дуже любили лазити по деревах, мама часом говорила, що вони, як мауглі. Максим ріс дуже енергійною та непосидючою дитиною, а Таня в дитинстві тікала від півнів і гусей, бо дуже боялась. Максим завжди захищав сестру. Діти росли в селі Руда, але навчались в  Шамраївці, тому по дорозі чи до школи чи зі школи траплялися різні небезпеки, як от чужий пес або гуси. Таня одразу зупинялася зі страху, а брат брав за руку, сам ставав збоку небезпеки і так проводив сестру. 

Максим навчався у Шамраївському НВК до 9-го класу, потім – у Сквирській школі закінчив 11 класів.

Однокласниця Тетяна Розпутня пригадує:

Загалом дуже багато спогадів, досить добре знали один одного. Зі школи було дуже багато класних моментів з ним. В часи навчання в нас були хороші, довірливі стосунки. Найперше, що пам’ятаю, як у школі Максим заплітав мені косички, і мені це дуже подобалось. На деякі уроки сідали за одну парту, і він ніколи не давав мені занудьгувати. В моїй памʼяті він був і залишається дуже життєрадісним, добрим, таким, що завжди вмів підтримати.

Ще одна однокласниця Оксана Куриленко розповідає:

Максим був дуже доброю, чуйною, відважною та енергійною людиною. Він любив своє життя, завжди всім допомагав. У школі він дуже добре вчився, вчителі його любили. Завжди був на позитиві, підбадьорював нас своїм настроєм. Починаючи з 5 класу, він активно займався спортом, ходив на турніки або катався на велосипеді. 
Коли мені зателефонувала подруга зі словами: «Наший Максим загинув», я не могла сказати ні слова, спочатку не повірила, бо як так може бути. Але згодом ця новина підтвердилась. Він ще зовсім юний хлопчина, йому ще жити і жити треба, а ця клята війна його забрала.
В день похорону Максима було дуже холодно, я не могла дивитись, як від сліз розривалась його мама, сестра, бабуся. Ніяк не могла повірити, що його вже немає.  
Максим завжди залишиться у наших серцях, хочу низько вклонитися і щиро подякувати за те, що захищав нас і нашу Україну. Герої не вмирають. СЛАВА УКРАЇНІ!

Подорослішавши, Максим став ходити з «музикою», тобто постійно її слухав. Напевно, багато односельців його саме так і пам’ятає, адже з кожним вітався і кожному допомагав, був дуже щирим і прямолінійним. У свої 16 років Максим готував найсмачніше м'ясо та інші страви, танцюючи на кухні, була навіть думка у родини відправити його на «Майстер-шеф». Рідні були впевнені, що він стане кухарем, проте на заваді стала відсутність коштів – родина не була заможною. 

Юнак змалку почав розуміти, що життя не завжди буває справедливим, він рано подорослішав. Коли Тані було 17, вона вже працювала. Брат, звісно, це бачив і тому почав теж підробляти — допомагати іншим в селі за мізерну плату. Відклавши якось разом зароблені кошти, діти без відома мами поїхали і купили їй подарунок. Макс був такий задоволений, ніби то йому подарунок був. Брат з сестрою і працювати, і відпочивати любили разом, а ще Максим любив спілкуватися як по телефону, так і вживу, любив тварин, особливо собак.  

Хлопець був дуже сильний духом, мав міцний характер. Цікавився машинами, мотоциклами, більше почав приділяв багато уваги спорту і вже в 17 навіть тренував дітей, хотів стати охоронцем. Максим дуже любив маленьких дітей  і мріяв про велику сім’ю, якої, на жаль, у нього ніколи вже не буде. 

У 2023 році Максим закінчував «Білоцерківський професійний ліцей» за спеціальністю «електромонтажник з освітлення та освітлювальних мереж розряд 3; Електромонтажник силових мереж та електроустаткування розряд 3». Йому не вистачало кілька місяців, щоб отримати диплом. Юнак пішов у військомат і 09 травня 2023 року добровільно підписав контракт у свої 18 років. Він не встиг закінчити ліцей, тому диплом отримував вже онлайн.

Зарахували захисника до в/ч А0139 на посаду навідника, згодом  відправили на навчання до Великої Британії. Там він показав дуже гарні навички по стрільбі, звідти у нього з’явився позивний «СНАЙПЕР»  та отримав посаду стрільця-снайпера. Родина була здивована і засмучена — мама плакала, просила його звільнитись, сестра ходила до військкомату, де її запевнили, що на передову не кинуть. Рідні повірили і прийняли ситуацію, бо вже нічого не можна було змінити. А потім було ще одне навчання і Донеччина…

Максим ніколи не розповідав, що там відбувається на передовій, лише якось описав один день: 

26.11.2023.  Сильний обстріл, наказ відходити, я чую крики свого друга -односельця, його ранило. Я бачу, що всі тікають, але я не міг, я до Толі побіг, страху не було, знав, що можу отримати кулю, але там Толя кричав, я зміг витягнути його. У друга проблеми з ногою, він на лікарняний їде, а в мене контузія… я не розумію, що відбувається, мені погано, я втомився, психічно не витягую вже. Я хочу жити...

Дуже боляче це було читати  рідним. А вже через два дні він воював, прямо з-під крапельниць, не долікувавшись, пішов виконувати наказ. Востаннє рідні бачили Максима в серпні 2023-го року всього кілька годин. 

Сестра Тетяна не може оговтатися від болючої втрати: 

15 січня 2024  роки ми переписувались трохи з братом, говорили про те, що має бути ротація в лютому, що нарешті зустрінемось, а потім 9-го березня відсвяткуємо його день народження. Я вже будувала плани, куди б з ним поїхати, бо брат по суті ніде не був, він і України не бачив, а хотілося подорожувати, яскравих моментів отримати від життя. Ранок 16.01. Дзвінок від друга Толі: «Максима вбили вночі» . Я не повірила, відразу крик, сльози. Чого ніхто з командирів не дзвонить, чого мовчить військомат? Як про це сказати мамі? Гарячково почала збиратись до хати, де прописані, і дзвонити колегам мами. Вони мали їй сказати, щоб приїхала до мене, бо мені треба в лікарню. Якраз перед цим мене дуже почало турбувати серце, часто боліло, підіймався тиск. Тепер я розумію, що то було передчуття. Мама кричала, дуже кричала, ніякі таблетки не допомагали, вона не хотіла чути мене, що може то не Максим... 17 січня  нам принесли сповіщення, в якому помилились з ініціалами, і ми знову почали надіятись, що це, можливо, не Максим. Ще в ту ніч мені приснився сон, нібито від мого брата прийшло повідомлення: «Чого ви всі мене хороните? Не розповсюджуйте неправдиву інформацію». Я відразу написала брату, сподівалася, може, він в комі. Привезли мого брата, я все побачила і знаю, що його можна було врятувати...
Я вдячна кожному, хто підтримував нашу сім’ю, за те, що провели мого брата з гідністю в останню дорогу... Тяжко усвідомлювати, що все життя я мала рідну кровинку, рідного брата, підтримку, а прийшла війна і забрала життя мого Максима…

Тетяна оголосила збір підписів під петицією про присвоєння звання Героя України Максиму Ткаченку. Необхідна кількість голосів зібрана і петиція вже знаходиться на розгляді у Президента.

Родину юнак не встиг створити, але мав вірну подругу, яка тепер допомагає та підтримує рідних загиблого так, як її колись підтримував Макс.

Вікторія Сарафин, вірна подруга Максима розповідає:

Максим старший від мене на рік, ми почали спілкуватись коли я була ще у 7-му класі, а він у 8-му, і за весь цей час він став мені найріднішою, найдорожчою людиною. Він казав мені, що я вже ніби частина його, а він був частиною мене, тому таке відчуття, ніби моя частина загинула разом з ним. У свої 18 він був справжнім чоловіком і мене завжди дивувало, як у одній людині можуть бути закладені всі добрі і хороші якості. Коли у нього була можливість, ми постійно були на зв‘язку, мені було важливо хоч на декілька хвилин зідзвонитись, щоб знати як у нього пройшов день. Дуже приємно було, коли він з Англії, де навчався, замовляв доставку квітів, щоб просто порадувати мене. А потім подарував мені свій військовий кітель зі словами: «Все може статись, тому я хочу, щоб він залишився тобі на пам‘ять», а я навіть думки припускати не хотіла, що з ним може щось статись...
16 січня – найжахливіший ранок в моєму житті. Я кричала і не хотіла вірити. 15 січня в 22:16 він написав мені своє останнє повідомлення, через годину його вже не стало... Досі не вірю і не хочу сприймати те, що його немає поряд з нами. Життя поділилось після цього на «до» і «після», ніби страшний сон, який не закінчується. Війна забрала в мене найкращу людину… Така світла людина трапляється раз на мільйон...

Побратим «Гапік» Максима знає давно:

Максим був безстрашним, різким, любив адреналін, і водночас добрим. І в цивільному житті, а тим паче, на фронті був відповідальним і сміливим, завжди подавав руку допомоги. А ще він був справжнім патріотом, тому не залишився осторонь, а пішов воювати. Скажу від імені всього взводу та й від себе, що Максим – справжній герой. За честь мати такого друга.

За свої військові подвиги цей юний герой не отримав ніяких нагород при житті, хоча щоднини ризикував своєю молодістю, своїм здоров’ям, захищаючи нас із вами. І навіть після смерті нема такої міри, щоб гідно оцінити його звитягу та самопожертву. Україна збідніла не лише на одне життя захисника, а й на його ненароджених дітей та його нездійснені мрії, на перервану нитку роду. І нема за це прощення нашим заклятим ворогам. Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!

Наші юні герої, коли ж ви дорослими стали?
Ще ж недавно матусі співали для вас колискову.
Ви зростали в теплі материнської віри й любові,
Але чорна війна вас навік у родин відібрала.
Ви в юнацьких долонях тримали упевнено зброю,
І сердець молодих не щадили в смертельнім двобої.
Розцвіте на могилі й заплаче червоним калина...
Скільки юних життів схоронила моя Україна...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Максиму! Низький уклін і щирі співчуття родині.