Київщина пам’ятає: Віталій Зуєв віддав життя за Україну

Віталій Зуєв

Солдат, стрілець 3-го десантно-штурмового відділення 1-го десантно-штурмового взводу 1-ї десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону в/ч А0224 79-ї ОДШ Таврійської бригади Віталій Зуєв (Скрудж) загинув 4 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Мар’їнка на Донеччині
Віталій Анатолієвич Зуєв народився 13 листопада 1984 року у місті Богуслав. Навчався у школі № 1, а згодом у Богуславському вищому професійно-технічному училищі сфери послуг, де здобув професію кухаря. Віталія та його старшого брата Сергія мама Любов Михайлівна виховувала самотужки. Юнак працював спочатку на СТО, згодом протягом чотирьох років у Богуславській сільгосптехніці, а останнім місцем роботи стало газове господарство. Віталій мав золоті руки, користувався повагою у колективах, в яких працював, захоплювався автосправою, умів по-справжньому дружити, любив маму та піклувався про неї.

В армії не служив, був  звільнений за станом здоров'я та мав білий квиток, однак був призваний на військову службу 5 квітня 2023 року. Не ховався та не використовував можливість не піти, а отже, був зарахований до 46-ї бригади, звідти направлений на навчання до Британії. Повернувшись до України, воїн був переведений до 76-ї ОДШБр на Запоріжський напрямок, де бригада понесла великі втрати особового складу. В результаті бригаду розформували по різних частинах. Віталій потрапив до  Покровського району Донецької області, де тоді йшли важкі бої з ворогом. Поблизу населеного пункту Мар'їнка  4 жовтня 2023 року він загинув. Тіло двічі хотіли забрати, та ворог не давав. При спробі евакуювати тіло загинув побратим «Тайсон», ще один побратим отримав тяжке поранення. Після окупації Мар'їнки тіло захисника вивезли до Воронежа, повернули лише 19 березня 2024 року до Кропивницького, де після двох експертиз було встановлено його особистість. З 4 жовтня 2023 року по 24 липня 2024  боєць вважався зниклим безвісті.
Після похорону сина мама віддала його авто у 79-ту бригаду:
«Віталій мав дуже добру душу, нікому ніколи ні в чому не відмовив, був турботливим сином, я для нього була мамкою. Коли приїжджав побратим забирати авто в бригаду, не було в живих уже нікого з побратимів, хто знав мого сина...».
Старший брат Сергій брав участь у АТО/ООС, тож знає про війну не з чиїхось слів, а з власного досвіду. Намагався відмовити молодшого брата від поспішного рішення, хотів якось його уберегти... Але Віталій твердо вирішив стати на захист Вітчизни.
Хоменко Володимир разом з Віталієм працював на СТО, ремонтували автомобілі:
«Там ми і познайомилися та подружилися. Любили разом відпочивати, Віталій часто допомагав мені  з домашніми справами, був безвідмовним та працьовитим. Він був молодшим від мене, тому жартома набивався мені у зяті (я маю доньку). Коли був на навчанні у Британії, то телефонував мені. З бойових позицій також телефонував. Останній раз він телефонував і плакав, бо знав, що їм кінець... Добрий мій друг Вєталь, ми так його називали, залишив про себе  хорошу пам’ять...»
Корнієнко Олександр, колега з останнього місця роботи, характеризує Віталія як відповідального, працьовитого  робітника, щирого товариша. Віталій працював помічником слюсаря- зварювальника підземних робіт газового господарства – підприємства критичної інфраструктури.
Ще один колега Олександр Павліченко пригадав, що Віталій мав право на відстрочку за станом здоров’я, але не чекав її, не ховався. І так склалося, що вранці-рано його мобілізували, а о 9.00 того ж дня прийшли документи на відстрочку.

Віталій не мав власної родини, але мріяв про неї, мріяв створювати для родини сімейний затишок, упорядковувати двір та сад. Він мав багато друзів, бо умів по справжньому дружити.

Повернувся захисник додому на щиті через дев’ять місяців після загибелі...

Похований на Алеї Слави Центрального кладовища у місті Богуслав Обухівського району Київської області.
Нині родина чекає нагороди Героя – ордена «За мужність» ІІІ ступеню ( посмертно).

Дев’ять місяців, сину, я під серцем тебе носила,
Ще не знала який ти, а так уже ніжно любила.
Плоть від плоті ти – мій, кров від крові моєї краплина,
Дев’ять місяців щастя, моя золота дитино.

Місяці у літа, а літа – у життя, мов квіти
Проростали в любов, бо в любові росли мої діти.
Ой, синочки-сини, якби ж знала, що жде така доля,
То накрила б крильми, заступивши обох собою.

Тільки ви вже свої відростили орлині крила,
Відпустила в політ, і чекала, і Богу молилась.
Певно, Бог, не почув... Нині в нього роботи багато.
Сина мого не встиг у смертельнім бою врятувати.

...Дев’ять місяців болю, терпіти який несила...
Де ти, сину мій рідний, й твоє пошматоване тіло?
То душа твоя птахом, що на нашій присів оселі,
Прилітала до нас у ті дні й місяці невеселі...

Пташко, де ти тепер? Виглядаю тебе звідусюди.
Дев’ять місяців смутку, якому кінця не буде...
Дев’ять місяців стали навічно мені журбою...
...Не живу, а чекаю на зустріч, мій сину, з тобою...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Віталію! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.