Київщина пам’ятає: 20-річний Андрій Трухан (Стіч) віддав життя за Україну

Загиблий Андрій Трухан

Солдат загону "Paragon Company" ГУР МОУ Андрій Трухан (Стіч) загинув 15 лютого 2024 року, виконуючи бойове завдання в Авдіївці

Трухан Андрій Сергійович народився 16 квітня 2003 року в селі Горенка Бучанського (раніше Києво-Святошинського) району Київської області. У родині Сергія та Нінель Трухан зростали два сини – старший Артур і молодший Андрій. Діти були дуже дружні, один без одного не уявляли своє життя.

Навчався Андрій в школі №104 міста Києва. Він захоплювався спортом, а саме кікбоксингом у федерації ISKA, брав участь у змаганнях, де виборював призові місця. Своєю наполегливістю та успіхами у спорті досяг звання майстра спорту України з кікбоксингу, а також виборов призове місце на чемпіонаті Європи. Завдяки спорту в Андрія були друзі з усієї України.

Тренер Андрія Богдан Андрійович знає юнака з далекого дитинства, бо зростали вони в одному дворі:

У підлітковому віці Андрій захопився спортом, обравши кікбоксинг, і став одним із перших моїх учнів. Ми пройшли довгий шлях пліч-о-пліч: Андрій неодноразово ставав чемпіоном міста Києва, області, а згодом і багаторазовим чемпіоном України. Він здобув звання майстра спорту України з кікбоксингу та став призером чемпіонату Європи. Андрій завжди був лідером у команді – тим, на кого рівнялися інші спортсмени. Його хоробрість, сила духу та незламна воля викликали захоплення. Він був не просто сильним тілом, але й мудрим серцем: розсудливий, справедливий, завжди готовий підставити дружнє й мужнє плече тим, хто цього потребував. Одна з найяскравіших моїх згадок –наші літні збори. Тоді я як тренер спеціально поселив Андрія разом із найбільшими бешкетниками групи. Я знав, що саме він зуміє навчити їх поважати один одного. І Андрій знайшов свій особливий спосіб: кожного разу, коли хлопці бешкетували, він змушував їх ставати в планку і співати гімн України. До кінця зборів ці хлопчаки не лише стали справжніми товаришами, але й знали слова гімну напам’ять. Це і є справжній Андрій – його любов до України, його глибокий патріотизм, який він ніс у серці ще з юних літ. Сьогодні, згадуючи Андрія, – полеглого воїна, друга і людину великої душі – я відчуваю невимовний сум, але й гордість за те, що мав честь йти поруч із ним частинку цього шляху.

Після закінчення школи Андрій вступив до КІТЗ НАУ, де здобув фах "Менеджмент" та подружився з багатьма ровесниками. На останньому курсі в коледжі він сам поїхав у в/ч 3018 НГУ домовитися, що після призову на строкову службу буде служити в цій частині. І домовився! Коли мама запитала в сина, чому саме ця частина, він відповів: "Тому що тільки ця бригада їздить в зону АТО". Ось тільки не судилось служити, бо розпочалося повномасштабне вторгнення.

Мама Нінель називала сина лагідно Андрюшею:

Мій син був добрим, чуйним, допомагав іншим. Завжди усміхнений, як сонечко. Мав багато друзів. У нього не поділялися друзі на вікові категорії, дружив і з малими, і літніми людьми, із усіма. Андрій завжди говорив – учіть історію... Дуже мріяв про собаку. Я після поховання пообіцяла сину, що куплю собаку, але ще не виконала обіцянки через певні причини... Коли йшов на фронт, я дуже плакала і просили не йти, а він обернувся, подивився на мене і сказав: "Мамо, не плач. Просто я буду знати, що ти в мене за спиною..."

Андрій закінчив коледж 3 лютого 2022, отримав диплом, а вже 24 лютого пішов добровольцем захищати Батьківщину. Спочатку був у добровольчому батальйоні "Чисте небо". У червні 2022 року підписав контракт з 4-ю оперативною бригадою "Рубіж" НГУ в/ч 3018.

18-річним розпочав свій бойовий шлях у боях за села Мощун та Лук'янівку, що на Київщині. Був у піхоті гранатометником. Казав мамі, що треба йти в піхоту, бо там дуже важко, особливо воїнам, що старші набагато. Пройшов багато важких боїв за Лиман, Сєвєродонецьк, Опитне, Іванград, Бахмут. Згодом перевівся в загін "Paragon" у складі спецпідрозділу "Тимура" ГУР МО України та брав участь у боях за Кліщіївку, Горлівку, Авдіївку. Спецпризначенці ГУР МОУ спільно з воїнами ССО, спецпідрозділу "Дозор" ДСПУ, 3-ї окремої штурмової бригади, 225-го окремого штурмового батальйону, 110-ї окремої механізованої бригади ЗСУ забезпечували евакуаційний коридор для українських військових.

Юний воїн загинув від важких поранень 15 лютого 2024 року поблизу міста Авдіїївка, коли тримав "дорогу життя", забезпечивши відхід військ ЗСУ – ворожа міна розірвалася в п’яти метрах від нього, не залишивши йому шансу вижити...

Одногрупник Олександр згадує Андрія не просто як чудову людину, яка в свої юні 18 років пішла захищати Батьківщину, а насамперед як прекрасного сина, брата та друга, який завжди був готовий допомогти та підтримати у скрутну хвилину:

У коледжі ми потоваришували, мабуть, одразу, оскільки кожен із нас займався єдиноборствами, і в нас були спільні теми для обговорення. Він одразу здався сильним і вольовим. Завжди вмів викручуватися з будь-якої ситуації, як буває під час навчання. Завжди смішив та любив посміятися. Не памʼятаю в який час, але почав називати мене "Алєхандро" і так було завжди. Востаннє, коли ми спілкувалися, він також звертався до мене "Алєхандро", що мені щиро подобалося, бо було свідченням якоїсь унікальності та звʼязку між товаришами. Багацько наших одногрупників не знали чим будуть займатися по завершенню навчання, але не Андрій. Він одразу казав мені, що хоче отримати звання майстра спорту з кікбоксингу та піти в армію, бо його завжди приваблювала військова сфера. Це здавалося мені дуже сміливим рішенням і дуже свідомим, як для 15-річного хлопця. Мені приємно усвідомлювати, що він займався справою, яка йому подобалося. Що в нього були побратими, які дбали про нього. І я побачив скільки людей він зачарував своєю хоробрістю та спраглістю в 20 років. Ми дуже часто придумували, як повеселитися на парах. І це одні з моїх найулюбленіших спогадів. Як ми пропустили частину англійської, щоб збігати на пошту та забрати його шингарди для кікбоксингу, як ми зустрілися вранці на Академмістечку, щоб купити нашому куратору подарунок на День учителя, як боролися взимку в снігу та гралися в сніжки, як інколи бавилися на перервах і відпрацьовували якісь удари з боксу. Ніколи не забуду наші розмови, наше спілкування та його сміх. Такі люди, як Андрій, укорінюються десь глибоко в серце та душу, і скільки би не минуло часу, ці спогади не блякнуть, вони живуть в тобі і дають сили рухатися вперед по життю, згадуючи сміливість хлопця, завдяки якому ти можеш жити у вільній країні.

Тетяна – двоюрідна сестра, із якою Андрій зростав разом, зберегла про нього найтепліші спогади:

Ми всі знали його з різних сторін. Я не можу сказати Вам, яким він був учнем, другом, студентом чи воїном. Проте я можу сказати, яким він був братом. Я його двоюрідна сестра, моя мама – його тітка та хрещена мати. У нашій родині його називали та й досі називають лише Андрюшею. Тому що це була найдобріша у світі дитина. Знаєте, як воно буває: коли діти бешкетують, то батьки часто звертаються до них серйозним тоном та за повним іменем. При мені Андрюшу жодного разу не назвали Андрієм. Принаймні жінки в нашій родині, Ви ж знаєте, що чоловікам важче проявляти свою любов вербально. У всіх моїх спогадах із його дитинства він завжди усміхнений. І це саме та щира усмішка, яка гріє саму душу і змушує всіх навколо посміхатися у відповідь. Мені здається в нього просто не було вибору, окрім, як вирости настільки теплою та позитивною людиною, адже він ріс у безмежній любові, піклуванні та постійній підтримці. Я переконана, що лише в таких родинах можуть вирости насправді люблячі люди. У підлітковому віці Андрюша почав цікавитися кікбоксингом. Постійні виснажливі тренування, невпинна робота над собою, усе більше й більше перемог. Складалося враження, що його ніщо не могло зупинити, кожне нове досягнення змушувало його працювати ще наполегливіше, загартовувати дух та досягати все більших висот. Здавалось би, кікбоксинг – доволі жорстокий спорт, проте він аж ніяк не вплинув на те, яким Андрюша був серед рідних – незмінна усмішка, готовність допомогти всім і кожному, і жарти. Його почуття гумору підіймало настрій у найскладніші дні. Він був щасливим, змушуючи інших усміхатися, множачи щастя. Звичайно ж, як людина, котра поважає чесний бій і заслужену перемогу, він зростав із чітким розумінням справедливості та розмежування між добром і злом. Хіба ж могла така людина стояти осторонь, коли в країні війна? Не думаю, що його рішення захищати рідних когось здивувало. Чи хотіла б я, щоб він пішов добровольцем у 18 років? Складне питання. Найімовірніше, ні. Я би хотіла, щоб він насолоджувався своєю молодістю: закохувався, веселився з друзями, подорожував, одружився, мав власну родину. Війна позбавила його всього цього. Але я так само розумію, що його совість не дозволила б йому насолоджуватись життям сповна, знаючи, що є ті, хто ризикує всім, захищаючи його та його близьких, поки він знаходиться в тилу. Чи шкода мені, що він зробив такий вибір? Безмежно. Проте я поважаю його рішення і завжди буду йому вдячна за його хоробрість та відданість. Знаєте, на похороні я вперше побачила його однокласників. У мене в голові ніяк не вкладалося, як вони можуть бути одного віку з Андрюшею, адже вони ще такі діти. Так, можливо хтось скаже, що 20 років – це вже не дитинство, але це саме той період, коли людям сходить із рук більшість необдуманих рішень та інфантильності. Проте я аж ніяк не можу назвати Андрюшу дитиною. Дитина не в змозі без вагань стати на захист держави, забувши про страх та сумніви. Це може зробити лише доросла людина з чіткою громадянською позицією. Його побратими неодноразово це підтверджували. І знову ж таки неважливо настільки зваженими та холоднокровними були його рішення, наскільки героїчними та самовідданими були його вчинки, для найрідніших він назавжди залишиться саме Андрюшею: не тому, що він дитина, а тому що він був нашим "найяскравішим сонечком" – тим, що завжди лагідно світить та зігріває своїм теплом. Кажуть, що найяскравіші зірки згасають найшвидше. Хоч Андрюші вже немає з нами, його зірка завжди палатиме в наших спогадах. І там вона точно ніколи не згасне, у цьому я не сумніваюся.

Андрій не був одружений. Він мріяв після перемоги побудувати власний будинок, створити сім’ю, завести собаку і обов’язково займатися військовою справою.

Захисник нагороджений посмертно медаллю "За військову службу Україні" від Президента України та медаллю "За мужність при виконанні спецзавдань" від Головного управління розвідки МОУ.

Похоронили Героя на Берковецькому кладовищі. У вічній тузі залишилися батьки, брат, друзі.