Київщина пам’ятає: Андрій Міщенко з Баришівки поліг смертю хоробрих на Азовсталі
Молодший сержант Міщенко Андрій Юрійович на псевдо "Галас", командир відділення другої служби військової частини А3449 загинув у Маріуполі
Андрій Міщенко народився 30 травня 1999 року в Києві. Навчався у школі №240 до 9 класу, а згодом – у Березанському ліцеї. Родина проживала в Баришівці. Змалку хлопчик дуже любив малювати. У юнацькому віці Андрій захопився татуюванням і здійснив свою мрію – відкрив студію татуювання. Двічі служив у ЗСУ за контрактом із 2019 року, а з початку повномасштабного вторгнення добровільно зголосився воювати і одразу був зарахований в "Азов" і ГУР. Старший брат Андрія служив разом із ним в "Азові" із перших днів наступу рашистів. Саме він повідомив мамі про загибель брата при прориві на Азовсталь.
Наприкінці березня Андрій Міщенко у складі групи з 15 добровольців ГУР як командир гелікоптера прорвався в оточений Маріуполь і доставив захисникам міста зброю, медикаменти та їжу. Назад гелікоптер повіз поранених, а Андрій залишився в місті.
15 квітня або ж, за іншими даними, 17 квітня 2022 року Андрій загинув. Після десяти кіл пекла для родини та подруги Андрія Олександри воїна похоронили 1 серпня 2022 року в Баришівці. Для цього довелося задіяти всі можливі засоби, адже тіло воїна знаходилося у БТР, що впав у річку Кальміус. Через знайомих Олександра повідомила росіян про БТР, вони дістали його з річки, зробивши при цьому популістське відео. Зрештою тіла загиблих українських військових вдалося обміняти. Процес упізнання, оформлення відповідних документів і мама Юлія, і Саша досі пригадують як страшний сон.
Шкода, що для мами Юлії ходіння по муках триває і далі, бо вона має зібрати підписи під петицією для того, щоб син отримав посмертно звання Героя України, адже у військовій частині ті, що сидять у затишних тилових кабінетах вважають, що в його діях "немає складу подвигу"...
Але для мами її син – Герой, бо, не вагаючись, віддав життя за Батьківщину:
Андрій був у дитинстві дуже активним і дуже допитливим. Йому все було цікаво. Я називала його "Моя чомучка". У школі його любили всі вчителі, проблем із ним не було. Завжди допомагав старшим, а ще дуже любив тварин. Друзів у Андрія було небагато. Один друг ще з садочка, але й той загинув. Вони разом і на війну пішли. Син малював із дитинства, це талант, він не вчився цьому. А згодом закінчив курси татуювання і сам потихеньку став працювати. До війни було багато клієнтів, і мені встиг зробити тату. Тепер у мене є пам’ять про нього...
Наразі мама Андрія активно волонтерить та допомагає іншим родинам воїнів, які стикаються з подібними бюрократичними проблемами.
За те, що пішов на вірну загибель, Андрій Міщенко нагороджений орденом "За мужність ІІІ ступеня" ( посмертно).
На жаль, побратимів Андрія вже немає в живих, та й із огляду на специфіку військової професії невідомі контакти його товаришів по службі.
Подруга Андрія Саша згадує про нього з теплом і щирістю:
Із Андрієм ми познайомилися 2020 року. Я тоді служила в поліції, а він за контрактом в армії. Майже два метри на зріст, великі блакитні очі – він був дуже гарним хлопцем, і, звичайно ж, ми закохалися одне в одного. Я його познайомила зі своими батьками, його дуже полюбив мій пес. Зустрічалися ми близько 8 місяців, розсталися мирно. Практично не спілкувалися…
І ось почалося повномасштабне вторгнення. Я вийшла із блокованого Маріуполя 16 березня 2022 року. Увімкнувши перший раз інтернет, побачила від нього повідомлення: "Я знаю, що в Маріуполі пиздець. Я сподіваюся, що ти жива, напиши чи подзвони, як виїдеш". Андрій був у Києві, в "Азові". Ми почали спілкуватися, і десь 20 березня він розказав, що летить деблокувати Маріуполь. Я засміялася, мовляв, туди хіба телепортуватися можна, а він сказав: "На гелікоптерах". Андрій полетів у Маріуполь як командир гелікоптера, під його керівництвом було 15 людей. Частина групи летіла іншим гелікоптером. Їм усім вдалося дістатися Маріуполя 25 березня. Вони привезли медикаменти, військових, зброю, забрали поранених. Потім я дізналася, що деяких моїх колег так вивезли. Вони живі завдяки таким як Андрій. Я таких людей більше не знаю, насправді. Він завжди поспішав жити.
І ми живі завдяки Андрію та таким воїнам, як він.
Пам’ятаймо про це.
Пам’ятаймо й молімось. Молитвою гріх замолили б
За прокльони і гнів, бо інакше несила нести
Цю вселенську печаль, що лежать у скорботних могилах
Ті, що недоцвіли, ті, що мали б за нами цвісти...
Вічна і вдячна пам’ять герою! Щирі співчуття родині.
