Київщина пам’ятає: Дмитро Гуртим "Кок" загинув, визволяючи Донеччину

Загиблий Дмитро Гуртим

Солдат взводу матеріального забезпечення 2-го механізованого батальйону Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького ОПБр в/ч А0222 Дмитро Гуртим загинув 11 серпня 2022 року в Донецькій області

Дмитро народився 28 жовтня 1984 року в селищі міського типу Щотове Ровенського району Луганської області. Його виховувала любляча мама Колпікова Галина Василівна, яка працювала вчителем у школі Дмитрика. Щоб син не був залежний від маминого вчительського впливу, вона, хоч і викладала у сина, змінила школу для Дмитра. Мама з раннього дитинства вчила сина готувати й уже у віці семи років Дмитро вперше самостійно приготував борщ. Школярем хлопець ходив на радіогурток. 2001 року закінчив училище, отримав професію токаря і переїхав із мамою в Київ. Але дитяче захоплення стало згодом професією життя, бо юнак знайшов себе в професії кухаря. Одразу почав удосконалюватися на різних курсах для підвищення своїх умінь, навичок та категорії. Згодом влаштувався на роботу в ресторані і в подальшому ввесь його життєвий шлях був пов’язний із кухарською справою. Працював у готельно-ресторанному комплексі "Гончарі", ресторанах "Ріксос. Прикарпаття", "Ранчо Ель Гаучо", та фудкорті "Блокбастер Мол".

2005 року Дмитро зустрів своє кохання – богуславчанку Юлю. Два роки тривали романтичні відносини. Два роки Діма підкорював серце Юлії, і вона нарешті здалася: 2007 року молодята одружилися. У родині народилося два сини. Тато безмежно їх любив, заради них постійно вдосконалювався, покращував свою майстерність, вчився і розвивався. Був творчою людиною, писав вірші, співав коханій і друзям. Любив свою маму і мав багато мрій. Дмитро мріяв, щоб сини були схожі на нього, щоб піклувалися про його кохану дружину Юлю, як він піклувався про свою маму. Мріяв разом із дружиною разом ростити собаку. Мріяв купити автівку, власний дім. Мріяв про нові страви і проєкти. Мріяв отримати "Мішленівську зірку" як шеф-кухар і поїхати у Францію, щоб отримати відзнаку.

Його душа була повна любові: любив збирати коло друзів і приготувати смачні страви, любив ходити з синами на рибалку, любив вирощувати квіти і городину, любив створювати власні рецепти знайомих страв.

Дружина Юлія розповідає:

Мій чоловік був романтиком. Навіть зі фронту влаштовував романтичні подарунки – букет на День народження. А одного разу зняв відео, коли їхав на спецтехніці, а обабіч дороги були висадженя троянди. Говорив, що це мільйон троянд для коханої. Удома сам опікувався садом, городом і квітником, любив влаштовувати пікніки. Йому приносило велике задоволення створювати приємну і комфортну атмосферу дружині, синам, друзям. Дмитро написав багато віршів російською, але маємо надію, що хтось зробить їх талановитий переклад українською. Останнє місце роботи – фудкорт "Блокбастер Мол». Приїхав додому і пішов записуватися до військомату...

10 березня 2022 року був мобілізований і виїхав із Богуслава. 18 березня 2022 року прийняв присягу, а з 19 – уже числився на службі у ЗСУ.
Бойовий шлях воїна проліг через Харківщину та Донеччину. На Харківщині поблизу села Питомник у битві 17 травня 2022 року втратив побратима і друга Юрія Басенка, із яким разом призивалися із Богуслава. Далі були важкі бої на Донеччині. Зі слів ротного, кухар господарчого відділення взводу Дмитро виконував й інші завдання, ходив на бойові виходи, був також на посаді старшого стрільця та виконував обов’язки командира відділення. В одному із запеклих боїв поблизу села Малинівка Покровського району Донецької області 11 серпня 2022 року захисник отримав важке наскрізне вогнепальне кульове поранення з множинними травмами грудної клітини. Шансів вижити у нього не було... 

Юлія згадує, що чоловік ніби передчував свою смерть, бо намагався розпорядитися всім, навіть дав пораду, як змастити ворота, щоб легше було їх відкривати. Напередодні він навіть повідомив дружині паролі від банківських карток, турбувався, щоб вони не залишилися без коштів, мабуть, знав, що обстановка дуже важка. На останніх світлинах із війни був дуже засмученим. Востаннє Юля і Дмитро спілкувалися в день його загибелі. Він ще встиг надіслати Юлі останню світлину з власного телефона, і зв’язок на цьому обірвався. Юля важко переживає втрату коханого чоловіка, але намагається триматися заради своїх синів.

У молодої родини багато друзів, кумів, щирі та добрі відносини із ріднею, сусідами, земляками. Кума та подруга родини Оксана дуже шкодує, що свого часу мало зустрічалися, хоча Дмитро – один із небагатьох, хто завжди пропонував зустрічатися, відпочивати, проводити час разом. Та все було ніколи, розділяли відстані, думалося, що ще встигнеться. Не встигли! Такий жорстокий урок, така жахлива реальність:

Як на мене, то Діма був (прикро навіть вживати це "був", так як переконана, що він вже є в новому житті, він із нами!) ІНШИМ. Яким це? Мабуть, таким, як мали би бути чоловіки: уважним, розуміючим, позитивним, оптимістичним, він умів жити сьогодні. В основному люди не вміють цінувати те, що мають, навіть отримавши бажане, прагнуть більшого і в цій погоні не бачать життя, марнують, втрачають його. Діма вмів цінувати життя, цінувати і поважати людей, умів робити те, що приносить йому задоволення, відчувати те, що саме йому треба, він умів любити, умів дружити, слідувати своїм принципам  і цінностям. По професії і поклику душі кухар, неймовірно смачно готував і там, у пеклі війни, міг це робити – воїни теж повинні їсти, та мужність і гідність не дозволили йому стояти осторонь. Діма свідомо прийняв рішення воювати, захищати свою сім'ю, свою землю. Це викликає повагу. Я пишаюсь, що є хрещеною мамою його та моєї найкращої подруги сина, який дуже схожий на тата, до речі. Я хочу сказати "Дякую, Дімчик, і вибач! Вибач, що не чули, вибач, що не встигли!"

Насамперед Діма назавжди залишиться для мене людиною честі! Не було жодного випадку, коли він міг байдуже пройти повз чужої біди чи проблеми... Тому, не вагаючись, став до лав захисників Вітчизни ще на початку повномасштабного вторгнення, знаючи, що за плечима його родина.
Я не зустрічала людини з більшою жагою до життя, ніж він. Скільки планів та мрій було, того не передати, постійно навчався та дізнавався щось нове. Дуже любив куховарити, працював шеф-кухарем та замісником шеф-кухаря у ресторанах Києва і не тільки, мріяв отримати освіту та відкрити власний ресторан. Це чудово в нього виходило! І мрія однозначно мала стати реальністю, та на жаль... Окремо можу годинами розповідати про Дмитра та його захоплення риболовлею. Це неможливо описати словами, із яким захопленням він це робив! Не лишилося, мабуть, жодної водойми в області, де б він не побував. Міг не спати днинами, аби не прогавити ту саму сприятливу годину. Окремо слід виділити ставлення Діми до тварин, вони, відчуваючи добру та щиру душу, не відходили від нього ні на крок. 
Дуже любив землю, сіяти, садити, якісь експерименти без кінця проводив, і вдало – його невеличка ділянка платила йому дякою сповна!
Родина... То окрема тема, я навіть не знаю, як висловити свої почуття з цього приводу. Дружина, мама, два сини, він ними жив, ними і для них! Це непоправна втрата для всіх нас, ніби частина душі завжди там біля нього....
Я доземно вклоняюсь йому та всім Захисникам, які віддали життя за свободу, волю України! Дякую! Герої не вмирають!

Діма був дуже хорошим другом. Завжди міг вислухати та дати пораду. Любив життя. Любив природу і рибалку. Він був життєрадісний і навіть, коли його щось бентежило або турбувало, він ніколи цього не показував оточенню. Він був як губка, у собі все накопичував. Хочу додати, що Діма був справедливим. Навіть на роботі він не стояв осторонь, якщо там щось не так. Ще він дуже любив готувати. Він був кухарем, але не тільки на роботі, але й навіть на природі, коли готував юшку або шашлик, він це робив із задоволенням. Він міг все робити одночасно: і заготовляти дрова, і готувати їсти, і відпочивати. І це його заряджало. Спогадів дуже багато, адже такого друга, як Діма у мене не було і вже не буде...

Дмитро дуже любив і поважав свою маму, непокоївся за неї, тому наполіг, щоб вона виїхала у безпечну Францію. Сумна звістка про загибель сина дуже підкосила мамине здоров’я.

Похоронили воїна на Алеї Слави Богуславського Центрального кладовища 18 серпня 2022 року.

Він не встиг заробити нагород на цій війні. І таких, як він, багато, які своїми життями, своїми серцями, своїми душами спиняли ворожу навалу не за нагороди, адже "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх". За свою маму, за дружину, за синів, за друзів, за Україну.