Київщина пам'ятає: Дмитро Савін із Василькова загинув на Донеччині
Заступник командира сектору ПТРК батальйону спеціального призначення ГУР МО "Артан", молодший сержант Дмитро Савін "Директор" загинув у бою за місто Часів Яр Донецької області
Дмитро Михайлович Савін народився 9 листопада 1989 року в місті Радивилів на Рівненщині, а мешкав у Василькові під Києвом. Вищу освіту юнак здобував у Державному університеті інфраструктури та технологій. Пішов працювати на "Укрзалізницю" та здолав кар’єрний шлях від провідника до керівника відділу, що займався закупівлею вагонів. Дмитро захоплювався пішим туризмом, спортивним орієнтуванням, танцями, але найбільше яхтингом – понад десять років плавав по Дніпру, брав участь у регатах і мріяв про власний вітрильник.
24 лютого 2022 року Дмитро Савін пішов добровольцем до війська. Потрапив до Першого відділу Обухівського РТЦК та СП, у підрозділ, що мав неформальну назву "Мурахи". Наступного дня, 25 лютого, разом із іншими добровольцями виконував наказ по обороні міста Василькова, зокрема від атак ворожих диверсійно-розвідувальних груп, що намагалися захопити будівлю Васильківського військкомату та зірвати мобілізаційні заходи. Воїни захищали васильківське летовище 40-ї бригади тактичної авіації, відомої як "Привиди Києва" та повітряного командування "Центр". Невдовзі їх відрядили на Чернігівщину боронити державний кордон. На початку 2023 року Дмитро разом із побратимами перевівся до спецпідрозділу "Артан" ГУР МО України. Служив спочатку в мінометній обслузі, згодом – у секторі ПТРК та брав активну участь у морських походах і спецопераціях у тилу ворога. Згодом воював на Запорізькому напрямку, під Бахмутом, Куп’янськом та в Часовому Ярі.
В одному із запеклих боїв 31 травня 2022 року під час виконання бойового завдання Дмитро був тяжко поранений. Їхні позиції обстріляла ворожа артилерія, знищивши вщент бліндажі, де знаходилися наші воїни. Незважаючи на це, він знайшов спосіб допомогти тяжко пораненим побратимам, чим врятував їм життя. За цей гідний вчинок воїн був удостоєний відзнаки Командувача ЗСУ "Золотий хрест". Підлікувавшись після поранення, навіть не відновившись повністю, Дмитро повернувся у свій підрозділ, і невдовзі разом із побратимами стали до оборони острова Зміїний, що постійно знаходився під атаками ворожої авіації. За мужність, стійкість та хоробрість, виявлені при виконанні поставленого завдання, захисник також отримав відзнаку ГУР МО "За бойові заслуги".
Спецпідрозділ, у якому воював Дмитро Савін, успішно знищив багато ворожої техніки. Він вдало вибирав позицію та керував операціями. Завжди позитивний, усміхнений, бадьорий був прикладом для своїх підлеглих, турботливим та справедливим командиром.
Дмитро Савін загинув 20 травня 2024 року в Часовому Ярі від осколкових поранень. У свій останній бій він прийняв рішення не відправляти на бойові позиції необстріляних новобранців, а вирішив сам особисто йти на бойове чергування з розрахунком суміжного підрозділу. У момент ротації розрахунків ворожий БПЛА уразив бронеавтомобіль, тоді молодший сержант Дмитро Савін отримав поранення, несумісні з життям.
Важко уявити біль мами Алли Ігорівни, яка втратила єдиного сина:
Позивний у Дмитра "Директор", бо друзі жартома називали його "Директор "Укрзалізниці". Це мій єдиний син. Вони з вітчимом (його рідний батько помер) просто обожнювали один одного. Син плани на життя мав ого-го. Будував дім, мріяв про сім’ю і дітей. Добрий, відповідальний, люблячий, Усе знав, вмів, робив. Завжди багато вдосконалювався, вчився, ходив на курси. 24-го лютого 2022 року він сказав: "Хто, як не я?" Коли у травні 2023 року його поранило, я просила-молила піти з війська: "Ти вже стільки натерпівся, тобі три години робили операцію, у тебе залишилися осколки в тілі". А він сказав: "Ні, і все".
Колега з "Укрзалізниці" Олена Шабратко познайомилася з Дмитром 2013 року:
За весь період роботи Дмитро був і залишається для нас найкращим керівником, колегою і товаришем. Діма ніколи не конфліктував з людьми і жодного разу за такий час він не підвищив голосу ні до кого. Немає такої людини, хто би міг сказати щось погане про нього. Таких людей, як Діма не буває, це людина, яка підніме твій настрій тоді, коли в тебе такий стан, що і жити не хочеться. Він завжди усміхнений, навіть коли все настільки погано, і згадую завжди його слова: "Усе буде добре". За ним плаче вся "Укрзалізниця", це наш янгол...
Він мав повне право не йти воювати, але не сховався за бронь. Мав право залишитися в живих, але вибрав право до останнього захищати свою рідну землю. Дружина брата та кума Анастасія так розповідає про Дмитра:
Є люди, настільки великі, що вміють бути малими. Вони нічого не просять, не навішують тягарів сподівань, не виставляють претензій, вони ніби просто раді бути частинкою чийогось життя, підставляти плече, веселити і ловити посмішки дорогих їм людей. Ці люди – єдине істинно-справжнє, що трапляється з нами у житті. Вони як основа світобудови. Фундамент. Таке просте, і часом непомітне, але таке, без чого життя починає розхитуватись і розсипатись.
Він ніколи не скаржився. І навіть про найдошкульніше міг, як максимум, пожартувати. Та й то, якщо припру до стінки. Неможливо було вгадати, коли він говорить серйозно, а коли жартує. Його жарти – окрема тема. Бо хоч би один переповісти так, як він! Нереально. Він тонко розумів людей, стосунки, обставини. Блискавично обробляв інформацію і видавав дуже вдалі, дуже доречні і нестерпно смішні коментарі. За годину розмови з ним заробляла крепатуру у вилицях на два дні.
Я намагалась згадати його сумним… Серйозним? Можливо, але хіба на мить. Того, що насправді було в його душі, він не показував. Оберігав мене, не хотів, щоб хвилювалась чи, не дай Боже, жаліла. А коли це траплялося, здається, сердився. Хоча я ніколи не бачила його розлюченим, агресивним. Він міг розрулити будь-яку суперечку. Поводився настільки спокійно й природньо, що умів заспокоїти за мить абсолютно чужих людей.
Він був надійним. Відкритим. Безпосереднім.
Він називав мене Квіточкою і я завжди почувалася особливою поруч із ним. Він дбав про мене всюди, де б не пересіклися. Лише з ним у походах я могла скинути обов’язки й просто відпочивати. Був моїм "партнер ін крайм" і завжди-завжди лишався на моєму боці. Відстоював. Настільки, що Андрій ревнував, при чому не мене. Я лякала його перспективою доглядати за нами в старості, якщо не одумається і не одружиться до того часу. Та десь глибоко в душі егоїстично на це сподівалася, бо на нього справді можна було покластися. Ми обрали його хресним Миронові не тому, що він Андріїв брат і не тому, що один із двох моїх найближчих друзів, а тому що він би був крутим хресним, своїм чуваком, реальною опорою і чи не єдиним реальним дорослим серед нас.
Про нього не хочеться говорити з патетикою. Бо він був настільки великим, що вмів бути малим...
Я пишу це і не вірю в минулий час. Бо він із тих, хто має бути завжди. Він – як основа, як база. "Канєшно, да, канєшно, да" Дімка, Дмитрик, "Директор", Братик, Друг, Кум, Хресний Діма… Воїн, Герой, Савін Дмитро Михайлович.
Вміння спілкуватися з людьми, бути самим собою у будь-яких обставинах, підставити плече дало можливість Дмитрові знайти справжніх друзів і з-поміж побратимів. Побратим "Кок" у день загибелі Дмитра написав про нього вірш:
Він веселий був, завжди жартував. Якось ми на пункт управління приїхали, а в нього дірки на футболці. "Хохол" сміється, питає, що за дірки, а він каже: "Це я вже собі для медалей попробивав". Дуже розумний, знався на документації, усе, що попросиш у нього, зробить одразу. Міг взагалі не служити, бо мав бронь від "Укрзалізниці". Але пішов…
31 травня 2023 року по нашій позиції прилетіли 2 "краснополі", 152-й калібр, і нас засипало в бліндажах. Тоді загинули "Макар", "Карась", "Джонні" і "Курт". І ще четверо були поранені. Завдяки "Директору", який сам поранений, засліплий, знайшов наосліп радіостанцію і викликав допомогу, поранених, зокрема й мене, відкопали і врятували. Я завдячую йому життям.
Героя поховали на Алеї Слави (центральне кладовище) міста Василькова.
8 листопада 2024 року у Васильківській гімназії №1, де свого часу навчався Дмитро Савін, відкрито на його честь меморіальну дошку.
У Михайлівському соборі спецпідрозділ ГУР МО "Артан" відкрив стіну пам’яті загиблим побратимам.
Петиція про присвоєння Дмитру Савіну звання Героя України набрала необхідні 25 тисяч голосів та знаходиться на розгляді у Президента.
Вічна і вдячна пам’ять Герою! Щирі співчуття родині, близьким та друзям.
