Київщина пам’ятає: Йосип Бернат загинув на Харківщині

Герой Йосип Бернат

Старший лейтенант, військовослужбовець ГУР в/ч А 0458 "Кракен" Йосип Петрович Бернат "Німець" загинув 14 вересня 2023 року, виконуючи бойове завдання на Харківщині

Бернат Йосип Петрович народився в Ужгороді 28 травня 1980 року в родині лікарів. Закінчив школу в Каневі, із дитинства захоплювався спортом, займався боротьбою. У 2001 році закінчив Васильківський коледж Військово-повітряних сил за спеціальністю "Обслуговування систем управління та автоматики" та здобув кваліфікацію електромеханіка, офіцера військового управління тактичного рівня. Там же проходив строкову службу в 1998-2002 рр та отримав звання лейтенанта.

8 березня 2022 року за власним бажанням пішов захищати свою країну. Воїн був зарахований у ГУР, військову частину А0458 на посаду начальника секції відділення, незабаром став старшим лейтенантом.

Бойовий шлях Йосипа розпочався з визволення Київщини. Наприкінці березня в Ірпені захисник отримав поранення, після відновлення знову повернувся на службу. Фронтові дороги пролягли Запорізькою, Луганською, Донецькою та Харківською областями.

Найкращий друг, побратим Олександр із позивним "Фашист" вважає його своїм братом:

Так, він не був мені рідним братом, знаєте, так буває, коли не рідна людина по крові може бути ріднішою за родича. Із Йосипом я був знайомий трохи більше, ніж десять років. Знайомство було цікавим. Цікавим тим, що він не заводив дружбу з першим зустрічним та був закритим для сторонніх людей. Ми познайомилися за певних обставин і спочатку придивлялися один до одного, але коли збагнули, що в нас спільні погляди, зрозумівши кожен кожного, почали товаришувати. Через деякий час дружба стала міцнішою. Не дивлячись на непорозуміння між нами, які виникали, як вони виникають у всіх людей, наша дружба продовжувалася та з часом ставала ще більш міцнішою, були спільні плани на майбутнє, ідеї. 24.02.2022р.... Почалося повномаштабне вторгнення в Україну. Ми були в той момент далеко один від одного, кожен із нас збирався іти воювати. У якийсь момент мені зателефонував Йосип та сказав: "У мене є товариш, який кличе до себе в підрозділ, і запитав: Ти підеш зі мною?" Я відповів: "Звісно, коли та де мені бути?" Із того моменту і почалася наша з ним війна. Оборона Києва, виходи в Ірпінь. Крайній вихід у місто Ірпінь був 17 березня 2022-го року. Не сильно добре в нас було зі спорядженням та озброєнням, але хто в ті моменти думав про це? Задача була зупинити ворога. Зранку почалася операція, (вихід у місто Ірпінь). Треба було зайти ворогу в тил та нанести ураження, що ми й зробили, підійшовши до ворога майже впритул. Ми відкрили відволікальний вогонь, поки гранатометник стріляв по БМП-2, яку і вразив. Потім була перестрілка та на нас вийшла ще одна БМП-2, у якої 30-мм автоматична гармата, та почала стріляти по всьому, що рухається й не тільки. Йосип у той момент був приблизно 20 м від неї, я трохи позаду. Над нами розривалися снаряди від її пострілів, і в якийсь момент Йосип крикнув, що він 300. Один із наших підповз та наклав йому турнікет, але, на жаль, не правильно. Потім підповз я та побачив, що в нього надалі сильна кровотеча через штани. У Йосипа були численні осколкові поранення обох ніг, але одна рана була із сильною кровотечею. Я наклав вже другий турнікет і кровотеча спинилася. У той момент ворог почав стріляти в підбиту свою ж БМП, на якій було закріплено димову шашку (УДШ). Коли ворог влучив в неї, вона почала сильно диміти, що дало нам можливисть схопити Йосипа за обидві руки та швидко тягнути його з лінії вогню. Якийсь час він навіть намагався нам допомогти та докладав зусиль вставати на ноги. Ми його протягнули кілька десятків метрів і згодом вирішили з тонких дерев та наших курток зробити ноші, щоб його нести. Він тримався добре, хоча був блідий та трохи втрачав свідомість. Поки ми його несли, почули, що летять міни. Усі попадали на землю. Йосип зміг сам підповзти до колоди дерева, яка була поруч та заховатися. Усе обійшлося, +1 300, але всі живі. Уже не було часу розбиратися, бо потім ще раз прилетіло. Ми знову схопили його за руки і ноги та потягнули. Іноді він казав, щоб його застрелили, але не залишили ворогу... Звісно, що ніхто б його не залишив – ні ворогу, ні помирати. Щоб Йосипу було легше, йому вкололи якусь штуку з наркотичним вмістом. Потім, поки ми його виносили до місця евакуації, була знову ситуація, у якій ми подумали, що нас беруть в кільце і вже всі були готові відстрілюватися. Але згодом, на щастя, виявилося, що то були наші –грузини з медиком. Велика подяка медику, який Йосипа оглянув і сказав, що все добре і все правильно накладено. Ну і не знаючи, що Йосипу вже щось вкололи, вколов подібну речовину. Коротше, нарешті ми вийшли без втрат з нашої сторони. Йосип просив, щоб я не казав його дружині про все, що сталося, але я не міг не сказати. Він трохи бурчав на мене за це. Йосип потрапив до чудового хірурга, який його підняв на ноги дуже швидко. Хоча турнікет в спеку пробув на нозі 4 години, але ногу дивом врятували. А ще лікар сказав йому: "Тебе так напічкали наркотиками, що ти міг померти саме від них. Але завдяки тому, що ти займався спортом, організм зміг справитися". Йосип швидко встав на ноги та не повернувся додому, а продовжив справу та надалі рвався воювати.
Потім ми відправилися на Запорізький напрямок, де Йосип вже був в ролі розвідника та командира танка Т-72, який винонував бойові задачі. Йосип не втрачав жодної можливості виїхати на розвідку як на автівці, де бувало потрапляв в дуже небезпечні ситуації, так і з екіпажем на танку для виконання вже самої задачі. Далі нас перекинули на Харківський напрямок. В одній з опрерацій, подробиці про яку та де саме вона відбувалася я не можу розповідати, Йосип був в екіпажі МТЛБ з медиками, які евакуйовували поранених із-під обстрілів. Був момент, коли їм довелося летіти за пораненим, якому відірвало ногу (наступив на міну) та виносити його, у той час, коли сильно крили 152мм снарядами та 120мм-ми  мінами. У той момент він був із іншими хлопцями, які вперше потрапили в подібну ситуацію, і добре, що завдяки тому, що він казав їм, що робити і що не робити, вони залишилися живими та неушкодженими. Як він згодом розповідав мені та хлопцям, із якими він був, кожен приліт думали, що то останній для них. Він часто ризикував...
Йосип був хорошим другом, дуже любив свою родину, більше за все в житті, та не хотів тікати від війни. Для мене він був братом, справжнім братом, якого я любив, поважав, я був впевненим у ньому більше, ніж на 100%. Я знав, що можу полізти з ним в саму дірку світу і все буде норм: що він би не підвів, що він би не кинув, не підставив і так само тягнув би до останнього. Це людина, яка могла без зайвих запитань поїхати навіть серед ночі, якщо б мені було потрібно... Мені дуже шкода, що його більше нема в моєму житті, мені дуже не вистачає його...

Воїна з почестями поховали на кладовищі села Красилівка Білоцерківського району, звідки родом його дружина Катерина.

Їхнє знайомство було не з першого разу. У місці, де вони зустрілися, крім них, було ще багато людей. Катя не запамʼятала юнака, але за тиждень він сам написав їй, що хоче зустрітися. Із цікавості вона пішла на побачення, хоча не могла зрозуміти, хто ж її запрошує на побачення. Так розпочалася їхня історія, їхнє велике, більше за життя, кохання. Йосип часто повторював Каті: "Я з першої зустрічі, із першого погляду зрозумів, що ти будеш моя". 
Тато встиг повести молодшу донечку до першого класу, як і обіцяв. А до дня її народження 17 вересня  він не дожив. Загинув воїн 14 вересня 2023 року, виконуючи бойове завдання на Харківщині. У захисника залишилася дружина, дві донечки, батьки та сестра.