Київщина пам’ятає: капітан ЗСУ Дмитро Румянцев із Білої Церкви загинув, захищаючи свою військову частину

Капітан Дмитро Ілліч Румянцев "Ілліч", старший офіцер у військовій частині А4180, поліг у бою 20 березня 2022 року під час оборони своєї військової частини від окупантів поблизу села Миколаївка під Бучею на Київщині
Дмитро Ілліч Румянцев народився в місті Біла Церква Київської області 16 липня 1976 року. Мама – учителька, тато – начальник цеху молочного виробництва. Діма ріс у любові, хоча батьки розлучилися, коли Дімі було всього 6 років. Тато після розлучення поїхав на батьківщину в росію і дуже рідко приїздив, що Діму, звісно, засмучувало. Діма прикипів до мами, жалів її, допомагав, намагався ніколи не засмучувати, допомогти. Коли мама приходила з роботи зі школи, Діма з сестричкою Танею готували їсти, щоб мама встигла повечеряти та всі зошити перевірити. Одного такого дня, коли Дімі було десь років вісім, він підійшов да мами і каже: "Та скільки ж можна перевіряти ті зошити? Коли ти з нами будеш говорити? Чи коли ти подивися хоч якийсь фільм?" Йому було мало маминої уваги, а батько не брав ніякої участі у вихованні.
Улюбленою іграшкою хлопчика була кобура, армійський ремінь із пряжкою. На ремінь він чіпляв свою кобуру, ховав свій пістолет, мав також іграшковий автомат. Змалку заповітною мрією Дмитра було стати військовим.
Навчався в школі №7 міста Біла Церква. Учителі відгукувалися про нього як про вихованого, чемного. Звісно, іноді разом із однолітками бешкетував, але ніколи не забував, що він син вчительки, намагався не підводити маму. 1993 року юнак, закінчивши середню школу, вступив у Київський інститут Сухопутних військ на танковий інженерний факультет. Шість років навчався в інституті, потоваришував із багатьма.
Дружина Любов досі не може без сліз розповідати про події початку повномасштабного вторгнення, адже воно застало Дмитра в частині:
Незадовго до того, 21 лютого Діма зібрав речі, як завжди, не розбудив мене і поїхав. Коли я запитала: "Чому ти не розбудив мене і не попрощався?", то він відповів: "Так треба". Згодом, коли розпровідав про друзів, то казав, що тільки двоє стали зрадниками, а всі інші залишилися вірні Україні. Деякі хлопці, які звільнилися з лав ЗСУ, 2022 року почали повертатися навіть із-за кордону і ставали на захист України. Коли після загибелі Діми мені телефонували його друзі, його однокурсники, я пишалася своїм чоловіком. Для мене було дуже важливо чути, що мій чоловік був гарною людиною.
Після закінчення навчання 1998 року Дмитро Румянцев прийшов на службу в славетну 72 ОМБр імені Чорних Запорожців молодшим лейтенантом, дослужився до капітана, але, на жаль, потрапив під скорочення. 2005 року він звільнився з лав ЗСУ і почав влаштовувати своє цивільне життя. Йому важко було це робити, бо мріяв про військову справу, хотів рости далі. На той час Дмитро був одружений і перша дружина не підтримала його бажання служити. Працював вантажником на Техноярмарку, протягом десяти років зумів піднятися до технічного директора. Але Техноярмарок розпався, довелося іншу роботу шукати. Деякий час був продавцем побутової техніки. 2015 року Дмитро вступив у грузинський добровольчий батальйон і воював у зоні АТО. Отримав нагороду президентський орден "За службу в АТО". Із 2016 по 2017 рік знову пробував знайти себе в цивільному житті, але невдало.Тоді ж відбулося і розлучення з колишньою дружиною та болісне розставання з родиною.
2017 року Дмитро познайомився з Любою та зробив їй пропозицію руки і серця. Чоловік мріяв про військову службу і дружина його підтримала. Він підписав контракт зі 101-ю бригадою охорони Генерального штабу ЗСУ. Із 2017 по 2018 рік воїн перебував у зоні бойових дій, а 2018 року його перевели у військову частину А4180. На той час він уже був капітаном, старшим офіцером, заступником начальника штабу, справно ніс службу, дуже гарно ставився до молоді, старався навчати не лише військової справи, але й життєвої мудрості. Інколи хлопці телефонували до нього, дружина Люба чула, як він з ними розмовляв, допомагав, радив та підтримував.
Деталі того першого дня вторгнення досі, мов кадри фільму, пропливають перед очима. Таке забути неможливо:
Коли ми почули вибухи і побачили все на власні очі, я відразу зателефонувала чоловікові. А він мені сказав: "Це війна, Люба. Негайно їдьте". У мене був шок, я не знала, як себе вести. Викликала зятя, а він завіз нас у місто, дитину до сестри... Працюючи у критичній інфраструктурі, я не могла не вийти на роботу. І потім себе зловила не думці, що я не передала Дімі ніяких теплих речей... 24 лютого Діма мав прийти з наряду і перевезти нас у безпечне місце, але більше ми його не бачили. Ввесь цей час були короткі дзвінки з телефону частини, що не прослуховувався. Я лише іноді могла з ним поговорити. Він завжди говорив слова підтримки, що він нас любить, що в нього все добре, щоб я не переживала. Дещо взнавала в зятя, що служив разом із ним, а саме, що їх постійно обстрілювали, накривали вогнем.
Війна застала Дмитра в частині. Заходили ДРГ, ворожі танки. Захисники, не маючи зброї, відбивалися чим могли, робили коктейлі Молотова. Автомати були не у всіх, гранат мало, два кулемети – максимум на озброєнні. Але вони відбивали всі атаки. 20 березня росіяни пішли в наступ, бо в них була інформація, що тут знаходиться Генеральний штаб ЗСУ. Кинули сюди спецвійська. Командир дав наказ іти в бій. Дмитро пішов поранений разом із побратимом проти до зубів озброєних ворогів. Пробігши метрів десять, він отримав поранення, несумісне з життям. Це був постріл РПГ у голову. Воїн загинув миттєво...Загинув також і його побратим Віктор Осецький.
Я нічого не знала. До 30 березня думали, що, можливо, його взяли в полон. Після того важкого бою 67 наших воїнів взяли в полон, а 14 змогли вийти, зокрема й мій зять. У них не було чим відстрілюватися... Як звільняли Київщину, проводили слідчі дії у цьому лісі, тоді знайшли наших хлопців... 3 квітня 2022 року мені сказали, що Діма загинув...Оксана, медик в/ч А4180, дружина товариша і побратимами Віктора Осецького, що загинув разом із Дімою, довгий час служила з Дмитром Румянцевим:
За ввесь час знайомства з Дмитром я зрозуміла, що це людина великої відповідальності. У нього все повинно було бути зроблено вчасно, швидко та якісно. Будь-який наказ командира сприймався як першочергове і найважливіше завдання. Він завжди все занотовував у свої записники, у яких можна було знайти різну інформацію. Дуже опікувався і з ніжністю розповідав про свою родину – дружину, донечку, завжди пишався і хвалився ними. Слідкував за своїм здоров'ям –ходив на спортмайданчик, завжди займався у вільний час. Для хлопців-строковиків завжди намагався стати родиною, вникав у їхні проблеми, знав де, у кого, що, коли, з ким трапляється, намагався допомогти в адаптаційний період, підтримував. І взагалі був дуже світлою, позитивною людиною, із почуттям гумору, людиною, яка завжди допоможе, вислухає, порадить і на яку можна розраховувати у скрутну годину...
"Службу ми несли з Іллічем з початку 2020 року. Що я можу про нього сказати? Людиною він був відповідальною, відданою своїй справі і буквально жив на роботі. Поважав підлеглих і це було взаємно!" – так відгукнувся про офіцера старший солдат Євген Олефір.
У захисника залишилася дружина та троє дітей.
Героя поховали на Алеї Слави в місті Біла Церква на кладовищі Сухий Яр.
Дмитро Румянцев нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
На фасаді Білоцерківської гімназії-початкової школи №7 імені генерал-полковника Г. Воробйова встановили пам’ятну дошку на честь капітана Дмитра Румянцева.
Вічна і вдячна пам’ять воїну Дмитру! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям.