Київщина пам’ятає: Руслан Узорін із Дослідницького загинув на Донеччині

Солдат, навідник 5-ї парашутно-десантної роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25 ОДШБ в/ч А1126 Узорін Руслан Володимирович загинув 25 липня 2022 року поблизу населеного пункту Зайцеве Донецької області
Узорін Руслан Володимирович народився 16 грудня 1978 року в селищі Гребінки Київської області в родині Узоріних Володимира Миколайовича та Лідії Григорівни. 1985 року на той час уже багатодітна родина (Руслан мав старшу сестру і двох молодших братів) переїхала до селища Дослідницьке, що на Білоцерківщині. 1986 року хлопчик пішов до першого класу Дослідницької середньої школи, яку закінчив 1994-го, отримавши неповну середню освіту. У школі залюбки займався спортом: легкою атлетикою, футболом, займав призові місця.
На жаль, мама залишилася одна і Русланові потрібно було як найстаршому чоловікові в родині забезпечувати сім'ю, тому юнак не продовжив навчання, а відразу пішов працювати. Разом із мамою поїхав на заробітки до Польщі, звідки повернувся вісімнадцятилітнім, щоб пройти строкову службу, про яку він мріяв. Проте через стан здоров'я Руслана визнали "обмежено придатним".
Трохи попрацював на цукровому заводі різноробочим, згодом – охоронцем в охоронній фірмі. 2005 року починає працювати на меблевій фабриці "Веста" у місті Біла Церква, де робить кар'єру від обтягувальника до начальника цеху. Робота захоплює Руслана, він займається конструюванням диванів.
У той час в одній із міських шкіл працювала вчителькою дівчина Леся. Працювала і відчувала, що не на своєму місці, що нібито не живе, а пише чернетку свого життя. Стосунки з чоловіками якось не складалися, а кожен день починався з думки: потрібно щось змінювати. Леся раптово звільняється з роботи, чим неабияк дивує своїх колег. А до зустрічі з коханням всього життя лишається близько року, і сама доля поступово веде дівчину до нього. Ось така романтична і незвичайна історія кохання Лесі і Руслана:
Мені 33. Я роблю в кар'єрі поворот на 180 градусів і колишня учителька стає бухгалтеркою-касиркою. Саме на новій роботі я зустрічаю Його. Ні, віразу просто його, Руслана Узоріна, начальника зміни, із яким перетинаюся щодо робочих питань. Ніякої блискавки, спалаху, спокійні робочі стосунки. Ба більше, Русланові 26, і я навіть теоретично не розглядаю його кандидатуру на володаря мого серця. Рік ми спілкуємося на роботі, іноді жартуємо, але іскри ще тліють десь дуже глибоко.
Усе змінює 2006 рік. Новорічний корпоратив. Між нами все спокійно, Руслан навіть не запрошує мене потанцювати. Кожен веселиться окремо. Я збираюся додому, і раптом він наздоганяє мене на виході і каже: "Я до тебе приїду". Моєму подиву не було меж. Я лише посміялася: "Із якого дива?".
І знову при зустрічі ми спілкуємося як колеги, про той дивний випадок ніхто не згадував. А в березні я починаю отримувати повідомлення від таємного шанувальника. Переписка триває близько місяця. Ми спілкуємося на різні теми, але мій шанувальник не називає свого імені. Інтрига!
Спочатку я не здогадувалася, що це Руслан, тому що при зустрічі не було ніяких натяків на особливу симпатію. Але одна з колег призналася, що Руслан попросив мій номер телефону. Я не була розчарована, він подобався мені, цей простий відкритий хлопець. Але проблема була в тому, що він був молодший на сім років, а я маю брата такого віку. Мої стереотипи в шоці! Хлопець подобається, але ж це якийсь дитячий садок. Дівчата з роботи починають мене вмовляти, дати собі шанс. Наводять приклади щасливих шлюбів, у яких дружина старша. І я наважуюся на перше побачення. Але мій таємний залицяльник усе ще не розкриває свого імені, а я підігрую йому. 1 квітня запрошую його на каву. Думаю, побачимо, що вийде з цього жарту.
2007 року ми одружилися. "Дожартувалися" до 15 років спільного щасливого життя, двох чудових дітей, яких Руслан любив понад усе, виконуючи їхні забаганки, обдаровуючи їх іграшками, що в мене не завжди викликало захоплення. Тепер я розумію, що він повинен був їх налюбити за відведений Богом час, бо 2022 року Руслан став Небесним Янголом...
Протягом деякого часу родина проживала в Білій Церкві та виховувала двох дітей: доньку Поліну та сина Дениса. Руслан був чудовим батьком, турботливим, добрим, фізично загартовувався, постійно займався спортом. Перед повномасштабним вторгненням чоловік починає працювати над новими моделями диванів, отримавши посаду розробника на фабриці "Меблі Бренд". 2021 року родина з ініціативи Руслана переїхала до Дослідницького, йому захотілося додому.
Тепло та щиро, зі сльозами на очах розповідає про Руслана його вчителька Зінаїда Іванівна:
Руслана я вчила п'ять років – із 5-го по 9-й клас. Звісно, кожна дитина запам’яталася вчительці чимось своїм, особливим, хай це навіть уміння бешкетувати. А Руслан виділявся своєю скромністю, умінням не вивищуватися над іншими, стриманістю та відповідальністю. Був таким учнем, якому не було за що робити зауважень. Це кажу не лише я, але й інші вчителі, які його навчали. Після навчання у школі доля звела нас ще раз у Білій Церкві, де ми тоді обоє працювали, тож не раз зустрічалися на зупинці транспорту. Він, бувало, завжди підійде, привітається, обніме за плечі, запитає, як здоров’я. Був привітним та щирим до людей. Дуже запам’яталася мені наша остання зустріч у парку. Я сиділа на лавці, а навпроти Руслан з дружиною Лесею. Привіталися, пожартували, він мене з дружиною якраз тоді й познайомив. Руслан був чудовим батьком, вірним чоловіком, зразковим сім’янином. Переглядаючи його сторінку в соціальних мережах, відзначила для себе, що виставляв він фото лише з родиною – із дружиною та дітьми, яких любив безмежно... Клята війна забирає в нас найкращих... Руслан був одним із найкращих. Вічна слава і пам’ять нашому Герою!
Сусідка Віра Михайлівна дуже сердечно відгукується про Руслана, адже знала його з дитинства. Розповідає, що хлопчик змалечку ріс добрим та ввічливим, у школі був спокійним та товариським, у сусідстві був привітним та завжди готовим прийти на допомогу. У дорослому житті став спеціалістом своєї справи, вірним, люблячим чоловіком та батьком. Коли розпочалася повномасштабна війна, Руслан одразу пішов до лав місцевої ТРО, а 7 червня 2022 року добровольцем став на захист України, потрапивши до 25-ої ОДШБ. Він не мав досвіду, ніколи не служив в армії, але пішов захищати свою сім'ю. "Якщо не я, то хто?" – були його слова.
Загинув захисник 25 липня 2022 року, коли їхню роту відправили на завдання поблизу населеного пункту Зайцеве, де вона потрапила під танковий обстріл. Руслан загинув одразу від вибухової травми грудної клітини.
Кум і товариш Руслана Андрій пригадує:
Руслан завжди відрізнявся своїм особливим позитивом у сімейних стосунках і в колі друзів. Вважаю, що в кожної нації є каста громадян, які у скрутні часи стають титанами. Не вагаються у боротьбі за світле і справедливе. Можливо, це їх місія. Місія обраних! Місія героїв! Місія Руслана! Пишаюсь і пам’ятаю!Для колеги Сергія Ковальського в цивільному житті Руслан за короткий період часу став не просто другом – старшим братом, взірцем справжнього чоловіка:
Із Русіком знайомий із 2007 року. Я зустрів людину, із якою ми завжди були на одній хвилі. Нам завжди було про що поспілкуватися. По телефону ми могли розмовляти годинами, сміятися до плачу. Кажуть, що незамінних людей немає, а для мене це той випадок, коли ніхто його не замінить... Дуже сильно його не вистачає... Пам'ять про Руслана вічно житиме в наших серцях... Вічна пам'ять та Слава Герою! Дякую тобі за все, Брате.. До зустрічі на іншому боці зірок...
Похоронили героя з усіма почестями 31 липня 2022 році на кладовищі селища Дослідницьке.
Указом Президента України №599 /2023 за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдата Узоріна Руслана Володимировича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Руслану Узоріну посмертно присвоєно звання "Почесний громадянин Гребінківської селищної територіальної громади", "Почесний громадянин Білоцерківської міської територіальної громади".
Вічна і вдячна пам’ять воїну Руслану! Щирі співчуття рідним, близьким та друзям. Читати "Моя Київщина" у Facebook