Київщина пам’ятає: Сергій Синиця з Володарщини героїчно загинув, визволяючи Київську область
Старший стрілець механізованої роти механізованого батальйону військової частини А2167 Синиця Сергій Романович загинув внаслідок артилерійського обстрілу поблизу села Гута-Межигірська на Вишгородщині
Синиця Сергій на псевдо "Синичка" народився 24 грудня 1995 року в селі Зрайки колишнього Володарського (нині Білоцерківського) району Київської області у звичайній сільській родині. Був він єдиним сином у мами Наталії Петрівни і батька Романа Олексійовича. Із 1-го по 9-й класи навчався у Зрайківській загальоноосвітній школі І-ІІ ступенів. У 2012 році вступив до Боярського коледжу екології та природніх ресурсів, де здобув спеціальність лісника – працівника лісового господарства. Згодом, після закінчення коледжу, був призваний на строкову службу в армію, яку в 2016-2018 роках відслужив в Одеській області.
Після служби працював охоронцем на підприємитві "Євросванка". У перші дні повномасшабного вторгнення росії Сергій був мобілізований четвертим відділом Білоцерківським РТЦК СП Київської області та направлений на захист Київщини, де тоді проходили жорстокі кровопролитні бої. В одному з боїв поблизу села Гута-Межигірська, окупаційними військами росії був здійснений сильний артилерійський обстріл території. Унаслідок поранень, несумісних з життям, старший стрілець механізованої роти механізованого батальйону військової частини А2167 Синиця Сергій 13 березня 2022 року загинув.
Юнак мав мрію – відбудувати батьківську хату, спадщину від бабусі. Біля хати мріяв посадити гарний сад із плодових дерев. У майбутньому саду вже ростуть перші посаджені персики, які встигли зародити перед війною. Дуже любив квіти і мріяв посадити біля будинку багато красивих квітів. Сергій не встиг одружитися, не встиг залишити по собі потомство, не встиг востаннє обійняти батьків і сказати, як він їх любить... Багато чого не встиг...
Відповідно до Указу Президента України від 02.04.2022 № 205 Сергія Синицю нагороджено посмертно орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Нагороду сина отримала мама Наталія Петрівна.
У маленькому селі всі один одного знають. Бо село – це не місто. Садочок, школа, будинок культури, вуличні розваги. Це якраз там, окрім родини, і виховується сільська молодь, отримуючи перші уроки людяності, дружби, взаємодопомоги та відповідальності. Бо, зробивши якусь негідну справу, далеко не сховаєшся. І тебе всі знають, і ти всіх також. Так само і про добрий вчинок всі будуть пам’ятати.
Односельчанка, шкільна вчителька Сергія Олена Ящук розповідає:
Із шкільних років Сергій запам'ятався мені веселим, добрим, здавалось, трішки сором'язливим, щирим, вихованим. Він був старшим за мого сина на 6 років, але, бувало приходив до менших погратися. Мій Максимко казав, що з ним було дуже весело. Сергійко сам вигадував якусь гру і завжди перемагав! Адже в нього були всі переваги: старший, спритніший. А малеча була в програші, за ним не встигали... Знаю, вдома був працьовитим, часто відвідував бабусь своїх, допомагав їм у всьому. Незадовго до війни і була моя остання зустріч із ним. Зранку він із нічної зміни добирався додому. Я запитала, чому так поспішає? Він сказав, що в бабусі ще якась термінова робота і їй треба допомогти. А ще казав мені мій син, що якось Сергій йому похвалився своєю роботою і показав вішак для одягу, який він зробив власноруч із гілки дерева (відполірував, полакував). Син сказав, що дуже гарний!
Завідуюча сільським будинком культури Світлана Іванченко активно залучала до роботи закладу молодих, енергійних юнаків та дівчат, серед яких Сергій вирізнявся свою комунікабельністю:
Сергій був товариський, веселий, життєрадісний, неконфліктний, мав хороше почуття гумору, як кажуть, був душа компанії. До того ж дуже відповідальний. Пригадую був такий випадок. Ми готували у клубі виступ до Нового Року. Він отримав роль Діда Мороза. Усе йшло по плану – розучування сценарію, репетиції. І ось перед самим виступом Сергій захворів. Він прийшов на захід із температурою, першінням у горлі. І каже мені: "Я не міг не прийти, я ж вам пообіцяв". Це була людина слова.
Зі спогадів першої вчительки Тамари Григоренко:
Я дуже добре пам'ятаю вересень 2002 року. Цього року Сергій Синиця пішов у перший клас. Сергійко відразу завоював симпатію однокласників. Дівчатка його називали "Синичка". У нього була особлива манера говорити, посміхатися, спілкуватися. Якщо був відсутній, ніби щось не вистачало. Уже з дитинства вирізнявся недитячою поміркованістю. Про таких кажуть: "Він твердо стоїть на землі". І він би стояв на рідній землі, працював, ростив би дітей, але пішов її захищати. Але – війна... Небеса забирають найкращих...
Сергій Синиця поповнив Небесне Військо Янголів України.
Вічна і вдячна пам’ять відважному захисникові України! Щирі співчуття родині.
